Розкопки

Першим підвівся Алекс, показуючи, що відпочинок закінчено. Та й справді, як можна було відпочивати, коли їхні люди, можливо, а то й швидше за все, потребують допомоги? У Андреа аж тремтіли руки від хвилювання. Вкинувши до рота трохи їжі та зробивши швидкий ковток води, вона піднялася на ноги й стала біля лідера. Наразі група була готова, тож ніхто не заперечував проти якнайшвидшого просування. Та обережність була на першому місці.

Віктор слідував за Алексом, тримаючи напоготові інструменти, мотузку та ніж. У кожного з них також був набір необхідних речей для розкопок. Але, увійшовши до будівлі, вони побачили те, чого взагалі не очікували.

Це було справді приголомшливим, адже перед собою вони побачили просто купу каміння. Група стояла, роззявивши роти від несподіванки, розглядаючи таку неймовірну, колись, красу: кольорові стіни, що утворювали величезний простір, хоч танцюй, розкидані то там, то тут меблі виглядали чудернацько та здавалися незвичайними, яких вони ніколи ще не бачили. Але найголовнішим скарбом була підлога, що була припорошена пилом та засмічена.  Але під цим килимом здавалася дзеркальною, хоча вже не усюди могла вихвалятися своєю цілісністю. Та дивуватися не було коли. Зліва почувся шерхіт, тож вони мусили ховатися. Добре, що було де. Все стихло так само, як і зашуміло. Ніхто не з’явився, і це вже було добре. Алекс дав знак залишатися на місцях, а сам пішов, обережно ступаючи, навколо величезної купи каміння та різних уламків, що височіла посеред холу. Вочевидь, другий поверх з якогось дива завалився, але то було дуже давно.

Усі лише мовчки переглядалися та прислухалися, затамувавши подих, у надії, що він повернеться. Хвилини тяглися безкінечно довго, а у вухах аж дзвеніло від тиші, що стояла довкола. Все, що їх оточувало, навіювало сум за тими часами, що залишилися десь у далекому минулому. А від найменшого руху в повітрі здималися хмарки пилу, що рясно вкривав колись таку гарну підлогу, яка зараз була вкрита килимом зі сміття та уламків.

Нарешті, всі побачили постать Алекса, але ніхто не ворухнувся без команди. Коли він підійшов, то показав усім, що тут безпечно, тож всі зітхнули з полегшенням – можна було продовжувати рух.

Виявилося, що тут обвалилася стеля, проте в дальньому кінці холу є щось схоже на гірку, по якій можна спробувати піднятися нагору. Тож уся команда рушила, обережно обходячи обвал, слідуючи один за одним ледь на слід у слід і намагаючись створювати якомога менше шуму. Хоч на перший погляд тут було порожньо, але ніхто не був переконаний в тому, що у якомусь таємному місці не ховається той, хто може їм зашкодити.

Енді побачила, що ховала купа каміння від її очей: це був, ймовірно, якийсь механізм, що підіймав людей вгору, проте вона й уявити не могла, як він працював. Частково поламаний, з місцями, де було видно чорне провалля, він був схожий на доріжку, що доволі круто підіймалася. Всі однозначно вирішили, що Андреа найменша та найлегша у їхній групі, тож випробовувати цей шлях буде вона. 

Обережно ступаючи, потроху переносячи вагу з однієї ноги на іншу, вона повільно просувалася, намагаючись не дивитися вниз, особливо у місцях, де з-під ніг майже вислизала підлога, тож на допомогу стали поручні, які ще не були повністю зруйновані. 

Раптом Енді відчула якийсь рух під ногами. Усе дрижало, й дівчина думала, що зараз все впаде в ту чорну діру, яка де-не-де визирала своїми темними очима з дірок під ногами. Тож Андреа мусила зупинитися, почувши зойк когось з дівчат унизу. Вперше поглянувши туди, де стояла уся група, вона побачила, що дистанцію майже подолано, і вже не час зупинятися. Піднявши вгору голову, вона зосередилася на шляху, який залишився, тож, трохи пригнувшись на випадок, якщо хтось-таки є нагорі, дівчина обережно рушила далі після того, як дрижання припинилося. 

Опинившись у кінці доріжки, вона обережно визирнула та покрутила головою у різні боки, придивляючись до темних кутків та прислухаючись до шерхоту вітру та сміття на підлозі. Очі трохи звикли до напівтемного приміщення, у яке світло не майже потрапляло, бо було оточене іншими кімнатами різних розмірів, тож трохи праворуч Енді побачила колону, до якої вирішила прив’язати мотузку та кинути друзям, щоб підійматися було безпечніше. Але спочатку потрібно було роздивитися пильніше все довкола та з’ясувати, чи нікого немає тут. 

Обережність у їхньому житті була завжди на першому місці. Всюди й в усьому. Це було найголовніше правило для збирачів. Адже один необережний крок чи рух міг коштувати життя. І часто не тільки свого, але й когось з групи. Кожен рух мав бути дуже точним, а дії впевненими. Поводитися так було доволі складно в незнайомій обстановці, адже на зосередженість впливало абсолютно все. 

Якомога тихіше ступала Енді по підлозі, дивлячись під ноги та придивляючись до тіней, що ховалися за розбитими меблями, поламаними дверима та виступами стін, аж поки обійшла приміщення, що розташовувалось навкруги того місця, де вона піднялася. Усе вказувало на колишню розкіш та красу, які панували тут багато років тому. Старовинні меблі вабили своїми чудернацькими формами, по кутках стояли мармурові вазони із засохлими квітами, та, як ми знаємо, природа завжди бере своє. Тож з тих вазонів, що стояли біля розбитих вікон, вже визирала якась мізерна рослинність. 

Кімнати були напівпорожніми, майже усе, що лишилося, було поламане й тільки заважало пересуватися. Андреа намагалася бути  уважною, тихою і швидкою водночас, адже розуміла, що група турбуватиметься про неї, схвильовано чекаючи внизу. Та їй хотілося увібрати усі ці образи, що оточували її, насолодитися і закарбувати у пам’яті назавжди. Гулко стукало серце, раз по разу впираючись у груди, загрожуючи вискочити зовсім, а вуха аж боліли від тиші, що заповнювала все довкола.

Нарешті, закінчивши з таким собі колом пошани та з’ясувавши, що нікого, крім неї, тут не було, вона прив’язала мотузку до наміченої колони й кинула групі, що вже нетерпляче перешіптувалася у темряві. Один за одним вони з’являлися, обережно підіймаючись і тримаючись, щоб не впасти, аж поки останній член групи не відв’язав мотузку і не повернув її Андреа.

Обходячи приміщення, Енді побачила інший підйом, що вів ще вище, тож довелося повторювати сходження та огляд знову, раз по раз, поверх за поверхом. Дівчина втомилася від напруги та зосередженості. Її переповнювали враження від спостереження картин з минулого, що знову ставали у неї перед очима, коли вона переводила погляд з однієї речі на іншу, заглядаючи до різних кутків, приміщень та коридорів. Вона ніби розмальовувала це чорно-біле запилене приміщення, уявляючи собі його таким, яким, можливо, воно колись було. 

Усі розуміли, що потрібно зробити перерву й трохи відпочити, тож посідали на черговому поверсі прямо на підлозі, незважаючи на бруд і пил, бо вибору не було. Кожен сидів і думав про щось своє, ніхто не розмовляв. Усі з нетерпінням очікували на завершення місії, бо невідоме нервувало й дратувало. Проте вони пам’ятали, що десь там люди, які, швидше за все, потребують їхньої допомоги. Але іноді у голові пролітала думка, що вони запізнилися, що на них чекає найгірше…

Андреа більше не могла всидіти на місці, тож піднялася та пішла шукати підйом на наступний поверх. Це було сигналом для усіх, що час продовжувати рух. Вона зробила ковток води й заховала пляшку. Весь процес підйому повторився знову, а потім ще раз, і ще. Енді нарахувала п’ять чи шість поверхів у будівлі, але їхній огляд займав так багато часу, що здавалось, ніби пройшло години три з моменту підйому. А коли вона підійшла надто близько до вибитого вікна, то їй стало страшно від тієї висоти, на якій вона знаходилася, бо раніше їй ніколи не доводилося забиратися так високо. А раптом усе обвалиться і поховає їх під купами каміння? Але роздумувати було саме не час, та й краще було просто не думати про це, а рухатися далі. 

А далі не було куди рухатися. Піднявшись востаннє, вона наштовхнулась на перешкоду, що була майже відразу біля того місця, де вона піднялася. Тож довелося повернутися і погукати усіх нагору. Ходячи біля того завалу, вони не могли зрозуміти, що їм робити далі. Але, роздивившись уважніше, вони зрозуміли, що не все це було суцільною купою каміння.

Алекс повернувся обличчям до групи, яка ледь умістилася на вільному місці перед цією стіною. Усі завмерли й уважно дивилися на нього, чекаючи на те, що він скаже.

–	Так, що можу сказати,  робота це не з легких. Можливо, це пастка, і тоді буде нам непереливки, тож будьте насторожі. Але нам потрібно розібрати частину завалу аби Андреа, – він кинув на неї швидкий погляд і кивнув, – вона найменша з нас, пролізла на інший бік та продовжила пошуки, а ми поступово розширюватимемо прохід. Це, безперечно, дуже небезпечно. Але ми так довго сюди йшли… Що думаєте?

Запала глибока тиша. Кожен обдумував усі можливі варіанти, і, хоча вони втомилися, та все ж не бачили особливого вибору, бо просто вважали себе зобов’язаними довести справу до кінця.

	З групи долинув чийсь голос:

–	Ти головний, тож кажи,  а ми зробимо так, як буде потрібно.

Усі мовчки кивали на знак згоди. Алекс продовжив:

–	Що ж, добре, я на це сподівався, бо, думаю, що ми мусимо дізнатися, чи не дарма сюди прийшли та наражалися на небезпеку. Я вірю, що ми знайдемо групу тут і зможемо допомогти. Іноді треба довіряти своїм відчуттям. А я зараз відчуваю, що це не кінець історії. І, хоч я й не проти перепочинку, але тут ми навряд чи помістимося,  для цього нам потрібно спуститися донизу. Думаю, ще один зайвий спуск і підйом забере забагато часу та сил, тож пропоную потихеньку працювати.

Усі закивали, та навіть не могли уявити, з чого почати, щоб не обвалити усю цю купу на себе. Алекс теж замислився на мить, але вперед просунувся Віктор і попросив усіх зачекати хвильку й дати йому подумати. Андреа теж, як і всі, роздивлялася нагромадження, аж раптом лише зробивши малесенький крок убік та нахиливши голову, вона побачила усе під трохи іншим кутом. Там був один уламок, витягнувши який можна було б звільнити доволі багато місця. Тож, намагаючись донести свою думку до Алекса та Віктора, вона хотіла пробратися до них і розповісти те, що побачила, але не знала, як це зробити не дуже помітно для інших, бо не любила бути в центрі уваги. А у такому місці ця задача була не з легких. Тож довелося просити то одного, то іншого помінятися з нею місцями. Нарешті, вона опинилася поблизу Віктора й Алекса, які уважно обмацували завал. 

–	Можна я дещо скажу? – звернулася вона нерішуче до чоловіків.

Алекс, здавалося, був не дуже задоволеним, адже саме завдяки їй вони опинилися тут. Але  він цінував думку кожного, тож, після невеликої паузи та обміну поглядами з Віктором, він коротко кивнув.

Енді показала чоловікам те місце, де, як їй здалося, було легше за все розпочати. Чоловіки уважно слухали й дивилися, а потім, оглянувши усе довкола, вирішили, що варто спробувати. Енді посунулася, даючи дорогу сильнішим. Алекс з Віктором вхопилися за край великого уламка й потягли. З усіх боків почулися здавлені скрики. Усі завмерли на мить, очікуючи обвалу. Але їм пощастило: вони доволі легко витягли його й передали далі, щоб не загороджувати простору перед стіною. 

Група завмерла. Алекс з Віктором передавали уламки по ланцюжку, а останні складали їх трохи осторонь. Проблема полягала в тому, що уламків було багато, а місця замало. А скидати вниз на попередній рівень вони не хотіли, аби не привертати до себе зайвої уваги. Тому довелося складати усе знову в купу, тільки трохи далі, а також кидати уламки під обвал, тільки ліворуч від того місця, яке вони хотіли звільнити. Працювали мовчки, напружено, зосереджено, швидко, як тільки могли. Руки тремтіли, коліна підгиналися, дуже хотілося пити й відпочити, але вони вперто продовжували розбирати завал, переносячи шматок за шматком. Потроху утворювався отвір і через кілька хвилин такої активної роботи Андреа вже могла б у нього пролізти.

Успіх інколи засліплює, тож Алекс втратив зосередженість, бажаючи якнайшвидше закінчити все це, і, черговий раз відкидаючи уламок, поранив руку. Віктор продовжив працювати сам, поки хтось із групи намагався допомогти перев’язати руку. Пощастило, що це була лише невелика подряпина, але й вона могла призвести до поганих наслідків у таких умовах. Тож треба було промити й перев’язати рану терміново.

Віктор був більш обережним, тож швидкість роботи знизилася, й уся група нетерпляче переступала з ноги на ногу. Вся ця ситуація помітно нервувала людей. Чоловік вирішив ще трохи розширити отвір, тож продовжив обережно розбирати купу уламок за уламком, виштовхуючи їх за стіну та намагаючись не викликати зрушення собі на голову. Група продовжувала допомагати йому відкидати каміння. Аж ось ще кілька уламків відлетіло вглиб з глухим стуком, і Віктор, нарешті, зміг вільно всунути голову в отвір. Було зрозуміло, що це не допоможе, адже світла було замало. Тож нічого не залишалося, як продовжити роботу. Він не довірив нікому змінити його, тож, трохи перепочивши, повернувся до розбору.

Через певний час отвір був настільки великим, що Андреа могла протиснутися туди. Алекс якраз підійшов до Віктора, щоб дізнатися подробиці, тож дав дозвіл на це, попередньо перевіривши стелю над дірою, але її там не виявилося. Тож він наказав Енді бути максимально обережною та швидкою, адже невідомо чи не впаде ще щось їй на голову саме під час того, як вона пробиратиметься через отвір.

Чоловіки допомогли їй піднятися, адже стіна з уламків не була розібрана до низу, тож їй довелося скористатися допомогою. Проте вона не знала, що робити з іншого боку, адже існувала можливість стрибнути на розкидані уламки й зламати ногу. Тож, порадившись, вони вирішили обв’язати її мотузкою і потроху спускати, щоб не довелося стрибати у темряву. 

Спуск за стіну був напруженим. Андреа трималася за мотузку, обережно перебираючи ногами аби не впасти. Усі помітно нервували через бездіяльність і безпомічність, опинившись в обмеженому просторі. Через кілька хвилин напруження Енді вже опинилася на тому боці та, знявши з себе мотузку, пішла праворуч на огляд приміщення, як робила це до цього. Майже нічого не було видно, тож їй доводилося пересуватися навпомацки вздовж завалу. Відійшовши на десяток кроків, вона почула крик і шум, під ноги покотилися уламки, а потім усе стихло.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.