Церемонія

Дорога до міста була вже майже повністю розбита, від її покриття залишилися лише невеликі рівні ділянки, через це фургон кидало з боку в бік, і тому приходилось міцно триматися, щоб не забитися та не покалічитися. Троє дівчат злякано переглядалися весь час, коли коняка голосно іржала або фургон на мить завмирав, вибираючись з ями на дорогу. Андреа думала, що краще б пішла до міста пішки, як і лякала вихователька, ніж такий шлях. Розмова не йшла. Дівчата сиділи, заламуючи руки, озираючись одне на одного. Усі розмірковували над тим, яка доля на них чекає. Енді оцінювала шанси кожної з них потрапити до клубу в ролі служниці.

Софія, висока білявка з блідим обличчям, була настільки худою, що, здавалося, вона може зламатися від найменшого подиху вітру, наче тростина. Якби вони жили в іншому світі, то, напевно, її б вважали гарненькою. Ця дівчина була настільки тендітною, що Енді дивувалася, як вона взагалі вижила в ці важкі часи. Софія сиділа у кутку, обіймаючи себе руками, а у її зелених великих очах стояли сльози перед невизначеним майбутнім.

Олекса була маленькою руденькою дівчиною з кирпатим носиком у веснянках. Вона зовсім не виглядала на свій вік, мабуть, через малий зріст. Її біла шкіра аж світилася сіткою судин і, особливо на сонці, дівчина виглядала занадто блідою. Але руде волосся та маленький ніс робили дівчину схожою на білочку. Ще й рухи у неї були такі ж швидкі та різкі.

Андреа згадала, що теж виглядала не зовсім так, як їй би того хотілося. Вона, як і всі, була худа через постійну нестачу їжі. І серед них дуже не часто траплялися люди високого зросту та зі здоровим кольором шкіри. У тих, хто працював надворі, вона була спеченою, червоною або засмаглою, хоч вони й носили капелюхи та маски для захисту від сонця. Проте, сонячному промінню це не перешкоджало. Ще й до війни клімат планети почав стрімко змінюватися, а після, вже що й казати – багато земель перетворилися на пустелю. Води та їжі не вистачало, худоби й плодючих земель було замало. А сонце, яке завжди створювало сприятливі умови для існування, тепер стало одним з найголовніших ворогів людства. Воно весь час погрожувало висушити землю остаточно до останньої часточки води.

У всіх інших, хто на сонці бував не часто, а люди, переважно, намагалися від нього ховатися, шкіра була занадто блідою. Довге волосся могли дозволити собі лише жінки з Клубу, або вже ті, хто працював і міг про нього піклуватися, бо шампунь був тепер справжньою розкішшю. Його замінили відвари трав та просте мило. Всі інші дівчата мали короткі зачіски. Про яскравий одяг вони могли лише мріяти. Сірість, бруд і сморід панували у нових людських поселеннях.

Через деякий час почувся шум голосів, який перервав хід думок Андреа, і їм дозволили вийти з фургона. Вони стояли серед двору, а над головою яскраво світило палюче безжальне сонце, хоча нікого не обходило те, що небезпечно довго знаходитись під ним, тим більше, усі вони були без капелюхів і води. Дівчата намагалися сховатися у тінь від їхнього візка, хоч трохи захистивши себе від гарячих променів.

 Колись на розкопках Енді знайшла книгу, на обкладинці якої була зображена жінка у спідній білизні, що лежала біля води під яскравим сонячним світлом. На жаль, сторінки не вціліли й дівчину довго мучило питання, про що ж могло бути у ній написано. Але їй сподобався здоровий вигляд жінки та ніжний, злегка смаглявий відтінок її шкіри. Ще тоді вона подумала про те, що колись люди, можливо, спеціально лежали на сонці, щоб шкіра виглядала темнішою, а зараз це було дуже небезпечним.

Тим часом під'їжджали нові візки, підходили люди й у дворі двоповерхової будівлі з білими сходами та балконом над ними вже майже не залишилося місця. Тут було близько тридцяти чи сорока дівчат, вдягнених в однакові сірі сукні. Лише нашивки на рукавах були різними. У Андреа була лопата у червоному колі - знак збирачів, її подруги були швачками, тому у них були зображені голки у синіх трикутниках. Тут і там з'являлися та зникали інші символи на різних геометричних фігурах, змішуючись у єдиний кольоровий потік. Дівчата були незвичні до такого параду кольорів у цьому сірому царстві, це викликало майже фізичний шок, тому вони стояли й збентежено крутили головами на всі боки, намагаючись якось опанувати себе.

Раптом натовп почав рухатися, і Андреа підхопив та поніс уперед людський потік. Вона не дуже розуміла, чого чекати, що робити чи як відповідати, якщо запитають, тому просто розгублено водила очима у пошуках вільного місця в залі, куди їх запросили. Дівчина навіть не відразу здогадалася, що вони у тому самому Клубі, тільки у якійсь з його дальніх кімнат, про який вона так давно мріяла. На вході кожній з них роздали круглі номерки. Це був доволі просторий хол, де поставили декілька лавок, а попереду стояв ряд столів, за яким сиділо кілька Поважних осіб. 

Нарешті, всі знайшли собі місця, і один з Поважних підняв руку на знак тиші. Усі зосереджено дивилися на нього. Проте всі погляди й так були прикуті до його чистого, чорного костюму, білої сорочки та чорних туфель, що блищали наче сонце. Вже давно прості люди не бачили такого вбрання, бо тільки члени Клубу мали змогу так вдягатися. Вони були багаті, нічого не робили й ні в чому собі не відмовляли.

– Ми раді вітати вас сьогодні у Клубі "Сходинки"! Приводом для цього стало наше щорічне зібрання щодо призначення однієї з юних леді на посаду служниці нашого клубу. Ось ці юні претендентки! Для однієї з них все почнеться сьогодні саме тут, у "Сходинках", і це стане її першою сходинкою до процвітання! Це велика честь для вас опинитися тут! Тож перейдемо до представлення! - Поважний сів, шукаючи щось на своєму столі. Відразу піднявся маленький чорнявий чоловічок з вусами й борідкою, начепив на носа окуляри, які ледь на ньому трималися, підняв зі свого столу великий аркуш паперу та почав читати.

– Відповідно до правил внутрішнього розпорядку Клубу "Сходинки", зібрання щодо призначення на посаду служниці проводиться раз на рік. Посаду може зайняти будь-яка дівчина, що досягла віку шістнадцяти років серед вихованців сирітських притулків на знак прихильності клубу до простих людей. Протягом року служниця має виконувати обов'язки відповідно вимог статуту клубу, навчатися різних видів домашньої праці, таким як шиття, куховарство, ведення господарства, прибирання, прання, прасування, вишивання та інші. Через рік одна зі служниць може отримати підвищення до старшої служки, економки, швачки, вишивальниці чи іншої посади або переведена для служби до одного з будинків членів клубу для подальшого виконання обов'язків. В разі порушення правил поведінки чи неякісного виконання обов'язків служниця буде вигнана з клубу без права повернення чи займання посади у Клубі.

Андреа ловила кожне слово, які ніби повисали у повітрі. Так, нарешті, ось і вона отримає шанс на краще життя! Адже усі дівчата думали, що це найкраще місце на Землі для сиріт, які не мали ані статків, ані допомоги, що роботи легшої та чистішої не може й бути! Андреа сподівалася, що у неї є шанс потрапити сюди, адже вона вміла читати й писати, була уважною, ввічливою, тихою та працьовитою. На неї ніколи ніхто не жалівся, та й дисципліну вона не порушувала. Просто ідеальна кандидатка! Проте, ніхто не знав, чим керуються члени Клубу при виборі служниці.

Усі дівчата стояли, з надією поглядаючи то на свої номери, які їм видавали при вході до зали, то на тих, від кого залежала доля кожної. Андреа витягла номер дванадцять. Цифри були акуратно виведені чорнилом на круглому шматку якогось матеріалу. Рівні та гарні, вони знову й знову нагадували дівчині про те, чого вона так бажала. Енді заплющила очі, однією рукою схрестивши пальці, іншою міцно стискала свій номер.

І тут, наче грім, пролунав низький голос, що прокотився залою, наче удар грому: 
– Одинадцять!

Андреа розкрила очі, на які стали навертатися сльози. Усі переглядалися, очима шукаючи щасливу кандидатку. Нею виявилася така ж маленька й худенька дівчина, як і всі. Її біляве волосся було гарно зачесане, а обличчя вже встигло спалахнути ніжним рум'янцем, яскрава посмішка сяяла, як роса на сонці. Тепер її ненавиділи всі інші дівчата, бо вона забрала їх мрію, їх єдиний шанс на краще життя. Але це була лише лотерея, і переможець у ній лише один. На жаль, це була не Андреа.

Сльози тихо текли по її щокам, заважаючи дивитися на те, що відбувалося далі. Але вона вже й не хотіла нічого бачити. Бо та мрія, якою вона жила всі ці роки, була зруйнована. Все те, чим вона змушувала себе жити далі, не помічати негараздів, недоїдань та недосипань, образи та важку роботу, тепер зникло, залишивши дівчину стояти на березі життя. Тепер вона має поїхати до гуртожитку, де живуть усі збирачі, щоранку підніматися ще до сходу сонця та разом з іншими їхати все далі й далі на пошуки корисних речей, які ще могли вціліти після того, як людство було втягнуте у Третю Світову війну двадцять років тому, і що відкинуло його на багато років назад після її закінчення.

Міста було зруйновано, мільйони людей загинули, бо були застосовані усі види зброї, які тільки існували на той час. Першою хвилею була цифрова атака, яка пошкодила багато електронних пристроїв, потім був вірус, який було звільнено саме через неї, удари ракет, електромагнітні хвилі, які остаточно зруйнували електроніку, та все інше. Земля лежала в руїнах. Залишки людства оселилися на місцях, які були вільними від радіації та хімікатів, та де можна було хоч щось вирощувати, аби себе прогодувати. Вони буквально по дрібках збирали уламки цивілізації, вишукуючи хоч щось корисне серед руїн. Деякі відчайдухи їздили до місць, що могли бути зараженими. Зрідка їм щастило, і тоді вони знаходили щось справді цінне, а інколи вони хворіли й згасали, як свічки. Така ж доля чекала й на неї. Тепер вона більше не могла й думати про те, щоб вирватися з цього бруду.

Ще в далекому дитинстві мама їй розповідала, як одна із служниць стала дружиною одного з Поважних, бо була розумною, скромною, працьовитою та швидко вчилася. Це, правда, було майже відразу після створення Клубу. Туди входили багатії, яким вдалося вижити, та які прибрали владу до своїх рук і тепер керували новою країною.

Енді знову згадала про те, як плекала надію колись стати однією з Поважних. Тепер цю мрію було розбито вщент, а разом з цим і її серце, що ніби розпалося на сотні малесеньких шматочків і не хотіло збиратися назад. У голові паморочилося, сльози не відступали, вони клубком застрягли у горлі, але вона не дозволяла собі плакати, не тут, не зараз.

Раптом якийсь знайомий силует перервав хід її думок. У кутку стояв саме той, за ким вона любила спостерігати понад усе. Коли вона потрапила сюди, то навіть забула, що він є частиною цього місця. Його чорні очі, здавалось, спрямовані прямо на неї, вони погрожували пропалити у ній дірку. Вона труснула головою. Ні, такого просто не може бути! Він же не знає її й ніколи не бачив, та й тут багато дівчат, які дуже схожі між собою. Але вона кожного свого приходу до вікна Клубу бачила його, спостерігала за витонченими рухами, і знала, що під час бесіди він трохи нахиляє свою чорняву голову, інколи відкидаючи блискуче хвилясте волосся назад. Він був просто янголом, що спустився з небес, таким витонченим, таким гарним, таким недосяжним. Сльози миттю висохли, очі втупилися в підлогу, а підлий рум'янець швидко наповзав на щоки, що замайоріли, мов маки.
Андреа підняла голову, дивлячись вперед, де поважні вітали номер одинадцять, худорляву білявку, посмішка якої сяяла гарячіше, ніж сто тисяч сонць. Коли вітальна промова скінчилася, з усіх боків лунали оплески вихователів, бо усі вихованиці зараз ненавиділи переможницю, більша частина тихо плакала, ковтаючи сльози, дехто дивився перед собою порожніми очима, а інші голосно ридали, жалкуючи за зруйнованою мрією. Кинувши швидкий погляд праворуч, Андреа ще раз побачила знайому чорняву голову, білі руки, що плескали, і легку усмішку, що блукала на тонких устах.

Люди почали рухатися, ніхто не міг зрозуміти, що робити далі, куди йти й чим займатися. Вперед вийшла висока жінка з кількома сторінками й попросила тиші.

– Вітаю з початком нового етапу вашого життя! Тепер ви – випускниці, й сьогодні отримуєте призначення на посаду, вас відвезуть на місця та поселять. Відтепер ви самостійно піклуватиметесь про себе, зароблятимете картки на харчування, одяг та вихідні. Всю подальшу інформацію отримаєте у бригадирів на місцях. Хай щастить і пам'ятайте - ви можете бути запрошені до клубу на обід на вашу честь, якщо зробите вагомий внесок у розвиток суспільства, покращення умов існування або зробите важливе відкриття. Тому бажаю вам наснаги й хай життя підійматиметься сходами вгору!

Усі хором повторили останню фразу Поважної й знову затихли, побачивши, що вона не закінчила. 

– Тепер я попрошу бригадирів підійти сюди, щоб забрати новоприбулих.

З натовпу вийшли переважно жінки, хоча Енді побачила й кількох чоловіків, і все всередині ніби застигло, бо її лякала думка про роботу в копальнях чи підземеллях.

Бригадири по черзі виходили наперед і називали номери дівчат тієї чи іншої спеціалізації. Андреа й не знала, що є стільки спеціальностей для дівчат. У їхньому притулку були збирачі, швачки та городниці. А тут називали кухарок, вчителів, травниць, лікарів і прибиральниць. Кожного разу, як називали черговий номер, серце Андреа пропускало удар. І, хоча зміни у призначенні відбувалися нечасто, проте були можливими у разі нестачі тих чи інших робітників, тож вона хвилювалася через це. Нарешті, вперед подався доволі кремезний чоловік. Дівчат залишилось зовсім небагато, та й спеціалізацій також. Енді намагалася думати лише про призначення, а не про того чорнявого хлопця, якого бачила перед цим, і який ніби розчинився серед людей, коли вона згодом намагалася його знайти очима. Вона хотіла востаннє поглянути на нього, насолодитися його вишуканими манерами та плавними рухами, бо, швидше за усе, вона більше не матиме змогу приходити сюди. Підступні сльози почали знову зволожувати куточки її очей.

Чоловік, що вийшов наперед, відкашлявся та промовив низьким голосом: 
– Збирачі. Дванадцять.

Андреа радісно вийшла наперед, віддаючи свій номер бригадирові. Той, скептично оглянувши дівчину, забрав її номер і, не кажучи ні слова, повернувся й вийшов у двір, де махнув рукою на маленький критий візок, що стояв майже на виїзді із маєтку. 

Андреа, здвигнувши плечима, також мовчки залізла у візок.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.