Скай

Десь здалеку лунали голоси. Просинаючись, Енді ніяк не могла зрозуміти їх змісту, але чула, що ті, кому вони належали, сперечалися. Спочатку тихіше, але згодом перейшли на повну силу. Вона, правда, не бачила людей, тож їй залишилося лише лежати й чекати, бо, намагаючись встати, вона відчула нестерпний пекучий біль, який змусив її впасти на ліжко знову. Сонячне проміння намагалося пробитися крізь вікна, що були щільно завішені, лише в куточках залишилися невеликі шпаринки, куди й прослизали тоненькі промінчики.

Раптом суперечка скінчилася, і Андреа почула легкі кроки. До кімнати увійшла русява жінка у світлій сукні й білому фартуху років сорока. Це була та сама Софія, яка піклувалася про неї. Побачивши, що Енді вже не спить, вона ласкаво посміхнулася і промовила:

–	Наша спляча красуня прокинулася! Ну що, мандрівниця, наблукалася на волі? 

Андреа відчула, як густий рум’янець заливає її гарячу шкіру, і їй стало ще гірше. Вона схилила голову й тихо сказала:

–	Так. Мені соромно. Дуже. Сама не знаю, що зі мною сталося, раніше я ніколи такого не робила. Вибачте, що підвела. Більше так не буду. Я виправлюсь, от побачите!

–	Ти ж могла загинути! – сумно промовила жінка. – Там же звірі, й сонце, й розбійники, і ще хто зна що! А якби ти не змогла повернутися? Де б ти шукала воду та їжу? І що ти собі думала! – відчувалося, що вона докоряє дівчині за такий безглуздий вчинок. – Пітер взагалі хотів тебе вигнати після такого, але поки що… Поки що одужуй, а там розберемося.

Андреа почала підійматися з ліжка. Усе тіло пекло настільки, що аж паморочилося в голові, але вона вперто продовжувала, поки Софія не зупинила її:

–	І що це ти робиш? Зовсім з глузду з’їхала? Хочеш без шкіри залишитися?
Енді опустила очі, поглянувши на руки. Пальці були замотані білою тканиною, а вище виднілася червона шкіра, вкрита пухирями. Жахливе видовище, яке змусило дівчину припинити свої дії. Трохи згодом вона сказала:

–	Мені потрібно поговорити з бригадиром, вибачитися.

–	Ще встигнеш. Нехай охолоне, а то ще відправить туди, де була цілий день, бо він надто розлючений для того, щоб адекватно сприймати ситуацію. Через кілька днів усе вляжеться, тоді й поговорите. А поки що відпочивай, а мені треба йти. Зайду пізніше, подивлюся, як у тебе справи.

Поправивши пов’язки, Соня квапливо вийшла з кімнати, залишивши Андреа наодинці зі своїми невеселими думками. Вона знову й знову подумки поверталася до вчорашнього дня, переживаючи кожну його мить, відчуваючи кожен крок і рух, промінь сонця на своїй шкірі. Круговерть спогадів вертілася перед її очима, змушуючи то відкривати, то закривати очі, щоб відігнати їх. Але вони продовжували свій шалений танок, наганяючи сум і розбиваючи їй серце. Вона й досі не могла пробачити собі цієї витівки. І тепер чітко розуміла, що її доля висить на волосинці, яку може обірвати Пітер своїм рішенням вигнати її з поселення. 

Дуже давно вона чула, що десь далеко живуть вигнанці. Ті, хто не хотів жити у системі, підкорюватись новим законам і владі, хто відкинув можливість існування з іншими у новому суспільстві. Вони втекли у небезпечні землі і там створили власний табір. Про це місце їм розповідали у притулку, наче страшилку, щоб діти слухалися і корилися. Тепер вона точно знає, що туди відправляють тих, хто порушує закони нового світу, хто не хоче працювати. Шлях у це місце далекий та небезпечний, і долають його далеко не всі. Як там існують люди теж ніхто не знає, бо звідти ніхто ще не повертався. Тепер така ж доля чекає і на неї. Її відправлять туди і забудуть. Вона стане привидом, невидимкою, і всі удаватимуть, що її не існувало, що ніхто її не знав… 

Це так схвилювало Андреа, що очі самі собою наповнилися гіркими сльозами, які котилися по щоках, змушуючи її терпіти пекучий біль, що хвилями находив від змочених солоною водою щік, а серце стискалося в грудях від переживань за своє майбутнє.

Раптом вона відчула на собі погляд, що часто з нею відбувалося. Це таке дивне відчуття, його ні з чим не можна було сплутати.

Вона підняла очі, й сльози миттю висохли. Перед нею стояв хлопець і дивився серйозними очима.

–	Вибач, не хотів тебе налякати, – промовив тихо він, але його голос пролунав наче грім серед ясного неба, настільки неочікуваним це було. – Я зайду пізніше, – він вже повернувся, щоб вийти, але Андреа зупинила його.

–	Нічого, не йди, – і сама здивувалася тому, як спокійно й впевнено прозвучали її слова. Тим більше, що при цьому вона роздивлялася його. Він був зовсім не схожим на того, якого вона бачила у клубі щороку, про якого потай мріяла та бажала познайомитись. Цей юнак був доволі високим і міцним, його шкіра була засмаглою, але не червоною, а світле волосся виглядало так, наче він тільки встав. Світлі очі виглядали наче колодязі, у які можна було пірнути й не випливти назад, такими глибокими вони були.

Він повернувся і віддав Енді пляшку з водою, яку вона прийняла з вдячністю. Тим більше, дівчина зашарілась, бо зрозуміла, що він побачив, як вона уважно його вивчала, але вигляду не подав. Напившись, вона повернула йому пляшку і подякувала.

–	Мене звати Андреа, можна просто Енді, – знову зашарівшись, цього разу від своєї сміливості, промовила дівчина. Вона ненавиділа себе за цю дурнувату звичку, яка видавала її сором’язливість і недосвідченість у спілкуванні, та нічого вдіяти з цим не могла.

Оскільки жили вони в притулку для дівчат, то з хлопцями зіштовхувалися лише зрідка. І ніхто їх не вчив, як діяти в таких ситуаціях. Та й взагалі їх ніхто не вчив спілкуванню. Головним було навчити працювати й мовчати. Нікому не потрібні балакучі робітники. Тому в їхньому притулку завжди було тихо, спілкувалися вони мало й лише пошепки, щоб не почули та не покарали.

–	Скай, – коротко промовив він, присівши на стілець біля її ліжка. – Не заперечуєш?

–	Ні, що ти! Цікаве ім’я у тебе. Я дуже рада, що хоч хтось мене не ігнорує… – похнюпившись сказала Андреа.

–	Так, мати любить небо, – після невеличкої паузи він продовжив. – Буває. Але минеться, не переймайся. Краще розкажи, що ти там бачила, де була? – його очі світилися як дві зірки.

–	Якщо чесно, то дорогу туди зовсім не пам’ятаю. Я бігла, як навіжена, куди очі бачили, але розум не сприймав. Знаю тільки, що бігла, аж поки вистачило сил. А потім… там лише спека і все. Немає навіть де сховатися, – вона підняла замотані руки на знак підтвердження своїх слів. Він з розумінням захитав головою.

–	Веселим був твій перший робочий день! Але, я не розумію, як ти врятувалася?

–	Мабуть, пощастило, – Андреа знизала плечима. – Намагалася сховатися, знайшла прихисток від сонця і перечекала спеку. Не надто надійна будівля, з проваленим дахом та без однієї зі стін, наскільки я можу згадати. Потім пішла знову. Побачила вогні. А далі не пам’ятаю…

–	Ти втратила свідомість, – продовжив її розповідь Скай. – Тебе побачили охоронці, викликали Софію, вона, до речі, моя мама. Ми перенесли тебе сюди, а вона чергувала біля тебе усю ніч…

–	Дякую, і тобі, і твоїй мамі, – промовила дівчина. – Мені прикро, дуже прикро, що я так вчинила. Я взагалі не розумію, як так вийшло, адже я ніколи так не робила… Навіть не знаю, що на мене найшло. Мене, мабуть, тепер виженуть… – сльози забриніли в її очах, тому вона відвернулася, щоб знову не розплакатися.

–	Зачекай із хвилюваннями, спочатку одужай, а потім видно буде. Пітер, він, звісно, гарячий, але може пересердиться та й пробачить. Він не злий, от побачиш, – хлопець намагався заспокоїти її, як міг. Вона захитала головою:

–	Дякую. Твоя мама просто чарівниця! Мені вже майже не боляче, – і вона намагалася посміхнутися, але спечена шкіра заважала, тому вийшло не дуже.

Скай посміхнувся у відповідь.

–	Так, вона така! Вона ще й не таке може!

Напруга між ними майже спала, Андреа було приємно й цікаво спілкуватися з хлопцем, та ще й таким гарним. Але вона не знала, про що говорити, тому виникла невелика пауза. Хлопець прийшов на допомогу.

–	Ти, мабуть, голодна? Я піду на кухню подивлюся чим там можна поласувати. Не сумуй, я миттю! – він вискочив з кімнати тільки його й бачили.

Андреа видихнула. Тепер вона почувалася набагато краще, бо інакше, хто знає, чи змогли б вони так близько познайомитися зі Скаєм.

Він повернувся швидко, як і обіцяв. У його руках була тарілка з тушкованими овочами й шматок хліба. Андреа піднялася і сіла на ліжку, підперши подушкою спину, терплячи при цьому шалений біль, але не могла виказати цього, тому терпіла, стиснувши зуби й нагадуючи собі, що сама у всьому винна.

Тільки зараз вона зрозуміла, наскільки була голодною, адже добу нічого не їла! Скай попередив, щоб не поспішала з їжею, бо може знудити, тому вона намагалася жувати не так швидко, як їй того хотілося. Але ще теплий хліб мав настільки чарівний аромат, що вона ладна була, мабуть, вбити за нього. Останнім шматочком вона витерла тарілку і повернула її хлопцю.

–	Дуже смачно, дякую! А ти сам хоч поїв, що так швидко повернувся? – у її голосі з’явилися стурбовані нотки. Вона згадала свою маму, яка так само говорила із нею.

–	Ні, я не хочу. – Скай посміхнувся. – Тарілку потім віднесу.

–	Ні! Іди зараз поїж, заразом і віднесеш, а то без сніданку залишишся! – Андреа справді турбувалася, щоб через неї він не залишився без їжі, бо йому ж, мабуть, ще цілий день працювати. До речі, це треба було ще з’ясувати.

Нарешті, після кількох хвилин умовлянь і погроз, він таки погодився залишити Андреа лише за тієї умови, що вона закриє очі й спробує поспати, щоб відновити сили. І пообіцяв повернутися так швидко, як тільки зможе.

–	А на роботу тобі сьогодні не треба? – вирвалося в Енді.

–	Ні, я офіційно допомагаю матері тебе лікувати, – і, підморгнувши їй, вийшов, причинивши двері.

Андреа спустилася з подушки та, скривившись від болю, вляглася зручніше та закрила очі. Вона відчувала легку втому, бо була ще слаба, але й велике задоволення від приємної розмови. На задній план відступили усі пригоди й хвилювання вчорашнього дня, заміщуючи на нові емоції. Думки крутилися, металися, перескакуючи з одного на інше, але, врешті-решт, сон накрив її тихою ковдрою спокою.

Енді відкрила очі й аж здригнулася від несподіванки, побачивши, як над нею схилилася Софія.

–	Вибач, не хотіла тебе будити, а тим більше, лякати. Просто перевіряю, чи спав жар. Як ти себе почуваєш?

–	Вже краще, дякую. Я казала Скаю, що ви просто чарівниця! Дякую за те, що лікуєте мене.

–	Така робота, та й мені це подобається, крім того. Моя мати навчала мене ще змалечку, як-от я зараз намагаюся навчити Ская. Але він зовсім не такий. Він природжений збирач, як його батько… Усе рветься кудись, не сидиться йому на місці. От і зараз, хто його знає, куди подівся. Давно він пішов? – на її обличчі з’явилися ледь помітні зморшки, але це було швидше від зосередженості, проте на свій вік вона виглядала доволі гарно.

–	А котра зараз година? – запитала Андреа. – Він приніс мені сніданок і, як я зрозуміла, сам не снідав, то я відправила його і майже відразу заснула.

–	От що за людина! – з незадоволенням промовила Соня. – Вже скоро обід, а він хто зна де, а просила ж приглянути за тобою.

Трохи захекавшись, до кімнати влетів Скай. Побачивши маму, відразу зніяковів, а бісики у його очах, що на мить блиснули, тут же заховались десь вглиб його бездонних очей.

–	І де тебе носить? – строго спитала Софія, поставивши руки в боки, і всім своїм виглядом показуючи своє обурення.

–	Ніде. Я тут, поруч… Грета просила трохи допомогти…  Я не міг відмовити, – глянувши на Андреа, він одразу перевів погляд на матір, перевіряючи, чи повірила вона його словам.

Енді стало ніяково, що через неї йому довелося працювати на кухні, і тепер його сварила мати, теж через неї.

–	Вибачте, – тихо промовила вона, намагаючись захистити хлопця, – це моя провина. Я тут, це моя робота, а я її не виконую. Коли я зможу йти?

Софія трохи заспокоїлася і, вже ласкавіше глянувши на сина, відповіла:

–	Я зрозуміла. Добре, синку, вибач. Ти молодець! Просто ти завжди шукаєш пригод. Дивись, аби вони тебе не знайшли! – і, кинувши погляд на Андреа, додала:

–	А тобі ще кілька днів тут треба побути, поки опіки не почнуть загоюватись. На вулицю ніяк не можна, бо й шкіра злізе. Ти ж бачила, що робить це кляте сонце з нами. Тепер чекай, поки трохи покращає. Я на ніч тебе ще помажу.

Вона знов поклала холодний компрес на лоба Андреа, наказавши синові змінювати його кожні десять хвилин, і пішла у справах, залишивши молодь наодинці.

–	Дякую, що захистила мене, – відразу промовив хлопець. – Моя мати буває жорстокою не дуже часто, проте я теж не подарунок, він посміхнувся. – Але сьогодні я й справді допомагав на кухні: витягнув з колодязя води та приніс дрова для печі.

–	А я сказала правду, бо позавчора я це робила. А втекла тому, що хотіла працювати зі збирачами й образилася, коли Пітер залишив мене на тому ж місці. Я просто так сподівалася… Я ж вмію. Ми працювали, ходили з іншими.  Навіть дещо цікаве знаходила, і у мене були власні «скарби».

Енді розповіла йому, про речі, якими володіла у притулку, звідки вони взялися, як вона їх ховала й переймалася, щоб ніхто не вкрав ці шматочки загубленої цивілізації. Вона не сподівалася, що Скай зрозуміє її, але, останнім часом, у неї з’явилася потреба розповісти усе це, не тримати в собі. Вона розуміла, що й так занадто довго вона мовчала, не маючи змоги поділитися з ким-небудь, боячись бути осміяною. Хлопець уважно слухав, ставлячи деякі запитання в ході її розповіді. Було видно, як цікавить його світ, що лежить за межами табору збирачів, і яка жадоба знань горить у його очах.

Так непомітно минув час, і вже треба було йти на обід. Вони домовилися, що він поїсть сам, а потім принесе їжу Андреа. Вона ж поки полежить, почекає на нього. Прощаючись, вони почувалися давніми друзями, наче знали один одного усе своє життя. 

Енді проводжала його посмішкою, а він поспішав, як міг, щоб швидше повернутися, адже вони обидва відчували якусь спорідненість, відчуття єдності. Дивовижно, що можна так зблизитися усього за кілька годин. Але Андреа була щаслива від того та водночас сумувала, що через кілька днів їй доведеться залишити його, можливо, назавжди.

Трохи згодом повернувся Скай. У його руках парувала тарілка супу, а з кишені він витяг шматок хліба. Гарячого не дуже хотілося, бо було й так доволі спекотно, тож Андреа залишила суп трохи охолонути. Тим часом вони продовжили розмову. Хлопця цікавило життя Андреа до того, як вона потрапила сюди.

–	Я жила з батьками у невеличкому будиночку. Тато працював у копальнях. Шкода, але я його вже майже не пам’ятаю, – розпочала свою розповідь Андреа. – Він помер, і мама залишилась сама. Тяжко працювала, щоб нас прогодувати. Було важко. Їжі мало, – сльози забриніли в очах дівчини від спогадів, що роз’ятрили її душу, але, трохи згодом, вона продовжила, – І мама захворіла... – їй було важко згадувати про це, тож вона вирішила переключитися на більш позитивні спогади. – Щороку ми ходили до клубу на мій День народження, щоб постояти біля вікна. Там такі чудові меблі, стіни, й усі одягнені у такий яскравий одяг… Знаєш, мені так шкода, що наша пам’ять не вічна… Скоро мамин образ зовсім зітреться із неї…

Андреа замовкла, зігнувшись під вагою спогадів і роздумів. Вони просто сиділи й мовчали. І це здавалося зовсім не дивним, їм обом було комфортно, бо, мабуть, було про що згадати, потужити, помислити. Скай розумів її, як ніхто інший, адже він теж втратив батька.

Трохи згодом вони продовжили розмову, сміялися та знову мовчали. Коли раптом відкрилися двері й до кімнати зайшла Грета.

–	Як ти тут, рибонько? – вона підійшла ближче й легенько торкнулася губами голови Андреа. – Жару ніби вже немає. Як почуваєшся?

–	Грето! Рада Вас бачити! Дякую, мені вже краще! Завдяки Софії, Скаю і Вам, звісно!

–	А мені за що? От сказала. Я ж  тільки-но зайшла, – дивувалася Грета.

–	За смачненьку їжу! Так-так, мені Скай приносив, онде тарілка стоїть після обіду, ще не встиг повернути.

Грета посміхнулася. 

–	Добре, що з тобою все гаразд, а ще краще, що ти собі друга знайшла! Ти, звісно, таке утнула, що всіх на вуха поставила, але бач воно як… Доля, мабуть, – вона підморгнула їм обом. – Ну, добре, мені треба бігти, бо хто ж вам вечерю готуватиме? А ти одужуй!

–	Обов’язково! – Андреа помахала рукою.

Пізніше знову заходила Софія, клопоталася біля дівчини, дивилася на стан шкіри, змінила пов’язки на руках, а компрес на лобі вже був не потрібен. Поки була тут, то відіслала Ская по щось для інших хворих. Потім попрощалася і пішла у справах, залишаючи Енді наодинці з думками та в очікуванні на свого нового друга.

Десь за годину хлопець повернувся, і вони продовжили теревенити. Він був хорошим оповідачем. А ще знав безліч цікавих історій про знахідки, розкопки, місця, де вони проходили, бо горів бажанням бути частиною цього заняття. Тому їм обом було цікаво спілкуватися на цю тему.
Енді, навіть, інколи забувала про біль, який їй доводилося терпіти, а ще шкіра починала свербіти. Це все неабияк пригнічувало дівчину. Але така приємна компанія дуже допомагала, і час летів непомітно.

Аж ось вже потрібно було йти за вечерею, і вони повторили весь ритуал. Коли Скай зайшов з тарілкою до кімнати, він театрально промовив:

–	А вгадай-но, що у нас на вечерю?

І таким же тоном Андреа відповіла:

–	Тушковані овочі, сер!

Вони розреготалися, викликавши неабияке здивування Софії, яка цим часом увійшла до кімнати. І Скай, і Енді ледь не давилися сміхом, поки Соня щось чаклувала над дівчиною, і тільки-но вона вийшла, як вони пирснули зі сміху.
Цей день дуже їх зблизив, вони спілкувалися так, ніби знали одне одного все своє життя, тим більше, що він був лише на рік старшим за неї. Андреа була щасливою, мабуть, вперше після довгих років страждань і замкненості. Але саме він змусив її розкритися і насолоджуватися життям настільки, наскільки можливо у цьому світі на даний момент.

Прийшов час лягати спати. Скай хотів залишитися чергувати біля ліжка Енді, але Софія вигнала його спати, сказавши, що сьогодні чергування вже не потрібне.

–	Де ж ти вчора був? От вчора було потрібно, – зауважила вона. – А сьогодні бігом спати! Завтра побачитесь! Якщо я, звісно, дозволю, – і широко посміхнулася їм. Їй теж було радісно від того, що Скай знайшов собі подругу, адже, після смерті батька кілька років тому, він був сам не свій. Ходив, наче сновида, не розуміючи що й де, мало їв, весь час хотів утекти… Софії важко було приглядати за ним, бо хворі часто забирали усю її увагу, та ще й приходилося іноді виходити з групою збирачів, щоб знайти необхідні для ліків трави. Скай був дуже близьким із батьком, той був його героєм, ідеалом, на який він весь час рівнявся і на якого був дуже схожим і зовні, і за вдачею.

Їх всі дуже жаліли, коли Алекс, батько Ская і її чоловік, загинув. Вони тоді були з групою на півночі, знайшли нове місце, зруйновані склади чи щось таке. Але будівля була надто ненадійною, дах завалився, і йому перебило хребет, коли він витягав одного із команди з-під завалу, а на нього впала арматура. Тоді постраждало троє разом з ним. Але він один не вижив.

Вранці Скай залетів до кімнати, де лежала Андреа, з першими променями сонця. Тихенько відкривши двері, він намагався непомітно прослизнути у кімнату, але тут на нього чекав сюрприз: дівчина вже не спала і з широкою посмішкою спостерігала за тим, як він крадеться. А потім налякала його, голосно сказавши «Привіт!» так, що він аж підскочив від несподіванки, і тоді вони розсміялися. Це був дуже гарний початок дня.

І цей день пройшов так само цікаво й швидко. Скай бігав по їжу до їдальні, а потім відносив посуд. Андреа іноді дозволяла йому з’їсти щось зі своєї тарілки, а іноді тільки дражнила, а потім вони знову сміялися. Інколи на них нападала мрійливість та задумливість, і кожен з них у цей час сидів і думав про своє. У такі хвилини Андреа відчувала турботу про своє майбутнє, і думка про те, що буде, як вона одужає, дуже хвилювала її. Чи виженуть її з табору, і чи зможуть вони продовжувати спілкування зі Скаєм, вона не знала. Поки що й не хотіла знати, бо їй було добре поруч з ним, і цього поки було достатньо.

Раптом, в її голові промайнула думка про того хлопця, якого вона щороку бачила у вікні клубу. Мимоволі дівчина почала зрівнювати його з тим, хто зараз знаходився поруч, роздивляючись Ская, поки він не бачив. Вони були зовсім різні, нема чого й думати. Той, чорнявий, був лише як тінь від справжнього життя, бо вона зовсім не знала його. Він був лише надією, якоюсь дитячою фантазією. Проте Скай був справжнім, і він був тут, поруч із нею.

Повернувшись із думок до реальності, Андреа помітила, що він також роздивляється її. Вона посміхнулася, і він відповів посмішкою також. 
День продовжувався. Знову заходила Софія і сказала, що Андреа скоро зможе піти звідси. Потім забігала Грета й клопоталася, що немає кому їй допомогти. Тому Енді попросила Ская піти з нею.

Поки вона чекала на повернення хлопця, то закрила очі й думала, згадувала, аналізувала, аж поки сон не зморив її. Вона у своєму житті ніколи не спала стільки, і це було великим щастям для неї, можливістю виспатися за все своє життя, минуле, і, мабуть, майбутнє.

Розплющивши очі, вона побачила хлопця з тарілкою їжі. Вже був час вечері. Їй шкода було, що день швидко минає, що так мало у неї часу, який вона може провести приємно разом із новим другом.

Ранком повинна була прийти Соня і прийняти рішення – може Андреа вже повертатися до роботи чи ні. Її ліки й справді були дуже ефективними, а, може, це просто молодість давалася взнаки, бо все швидко загоїлося.
Тож ввечері Скай у неї залишився трохи довше. Тим більше, що вона ввечері виспалася, і зараз їй взагалі не хотілося спати. Вони знову розмовляли й сміялися, розказуючи історії та ділячись мріями, таємницями, аж поки йому не довелося піти, сказавши «добраніч» і махаючи рукою.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.