На фермі

Ранок розпочався з того, що Андреа вперше в житті проспала! Так, далися взнаки кілька годин, коли вона не могла заснути й крутилася в ліжку. Тож її розбудили сусідки по кімнаті, які почали збиратися та приводити себе до ладу. Вони дуже здивувалися, побачивши Андреа сплячою. Розбудили та запитали, чи вона не хвора. Але Енді зіскочила з ліжка, наче хто вилив на неї відро холодної води, сонно кліпаючи очима та не в змозі зорієнтуватися.

Бігаючи по кімнаті та збираючись, вона розвеселила дівчат своєю метушливістю. Хоча Андреа сердилася на себе й на весь світ, та прийняла кепкування дівчат як належне, і вже через кілька хвилин разом з ними сміялася над собою. Вчорашня буря в її душі трохи вляглася, вона почувалася набагато краще й намагалася не повертатися думками до вчорашнього дня, але не дуже це в неї виходило.

Прибігла Енді на ферму трішки із запізненням і відразу знайшла Ліну, щоб дізнатися, чи нічого не сталося через те, що вона прийшла пізніше.

–	От ти дивна! – Ліна посміхалася. – Тебе ж ніхто не шукав? Ну то й добре, це означає, що ніхто й не знає, що ти проспала. Роби собі тихенько та й буде тобі. Головне, щоб робота була зроблена.

Ліні таки вдалося заспокоїти трохи Андреа, й дівчата стали до роботи. А її було сьогодні дуже багато. День обіцяв бути спекотним і вже відчувалася задуха через недавній дощ, волога від якого випаровувалася і повисала в повітрі, ускладнюючи дихання. Приходилося часто зупинятися та весь час бігати по воду.

Андреа випустила, нарешті, мале пухнасте диво, якого звали Сніжком через його біле хутро. Це козеня, здавалося, зовсім не відчувало втоми. Після того, як його погодували, воно знай собі носилося по фермі, мов навіжене, наздоганяючи то одного, то іншого, іноді штовхало когось лобом, то просто терлося об ноги, наче собача, щоб його почухали та погладили. Коли бачило, як у когось випадав якийсь зелений листочок, то підбігало й жувало його, виглядаючи на добавку. А, не отримавши її, жалісливо мекало викликаючи почуття провини навіть у найстійкіших. Тож кожен мав щось йому принести, й воно тоді знову бігло, радісно махаючи хвостиком.

Енді дуже подобалося спостерігати й бавитися зі Сніжком. Та робота не чекала, і треба було встигнути її виконати, тим більше сонце підіймалося вище й вище.

Марк радів, що вчора вони добре попрацювали, та й все обійшлося з погодою, тож ходив, задоволено поглядаючи на усіх, киваючи то одному, то іншому, а потім сів у холодочку, чекаючи на сніданок. Нарешті, всі зібралися й пішли до їдальні, щоб потім продовжити покинуту роботу. Найголовніше й найтерміновіше завжди робилося до сніданку, тим більше, що сюди всі приходили заздалегідь, щоб потім більше відпочити в спеку.

Ліна та Андреа зайняли свої місця, але Енді виглядала Ская, якого знову не побачила. Опустивши голову й поглянувши у тарілку, побачила, що сьогодні їжі було менше, ніж зазвичай, чому вона трохи здивувалася. Але всі інші, здавалося, ніякої уваги на це не звернули. Та і їй тут же стало байдуже, бо апетиту все одно не було, тож, трохи поївши й так і не дочекавшись на хлопця, вона разом з Ліною пішла працювати далі.

Сьогодні час тягнувся довго як ніколи. Настрою не було, а Ліна весь час намагалася розважити Андреа, розповідаючи щось, до чого вона не прислухалася, але підтакувала інколи, коли виникала пауза, а Ліна дивилася на неї. Думки в її голові розлетілися, повертаючись то по одній, то всі разом, круговертю захоплюючи її мозок та заважаючи працювати. 

Коли дівчата саме були біля одного з хлівів, то побачили, як прийшов Пітер. Вони довго розмовляли з Марком, аж поки не перейшли на підвищений тон. Це змусило Андреа й Ліну звернути на них увагу та прислухатися.

Розмова йшла про сьогоднішній конвой з клубу, що буде супроводжувати віз зі знахідками та продукцією, яку потрібно віддати. Тож вони вирішували, як залишити собі трохи більше, щоб вистачило достатньо й на посадку, та й до того ж худоба, наприклад, потрібна для розведення, а не тільки для м’яса, бо так можна її усю винищити, а далі що? Тим більше, що Клуб повинен був їх забезпечувати, а не навпаки. Та конвоїри, користуючись становищем, відбирали харчі для себе. От через це Марк і сперечався з Пітером.

Енді раніше ніколи не задумувалася, як усе влаштовано в новому світі. Вона просто не розуміла, звідки все береться й куди дівається, і ця підслухана розмова змусила її добре над цим поміркувати.

Чоловіки відійшли на певну відстань так, що дівчата вже не могли чути закінчення їхньої розмови. Проте почуте стривожило дівчат, бо вони ніколи не бачили Марка й Пітера настільки сердитими. Андреа запитала:

–	А що буде, якщо вони приховають дещо? Його можуть знайти?

–	Звісно, тоді усім буде непереливки… Але ти ж бачиш, що з погодою коїться... – зітхнула Ліна. – А раптом дощі заливатимуть, то все погниє. А, якщо навпаки, спека, то висохне геть усе. Та останнім часом конвоїри вимагають все більше, бо всюди неврожаї. Навіть, не знаю, що буде сьогодні.

–	І часто вони приїздять?

Трохи подумавши, Ліна відповіла:

–	За знахідками раз на тиждень стабільно, за харчами рідше, проте забирають багато. Іноді привозять одяг та інструменти, але у поселенні є такі, хто сам намагається щось робити, а так би важче було б набагато, бо дочекаєшся від Клубу хіба що кулі… Дивно, де вони їх ще беруть...

Тепер Андреа зрозуміла, чого у притулку їх так погано годували в порівнянні з поселенням збирачів. Дітей було доволі багато, город у них був свій, але невеликий, бо місця під нього було мало, а збирати речі їх возили туди, де вже колись працювали збирачі. Діти були менші й могли залізти у найдальші куточки, куди ніхто з дорослих не міг дістатися. Але й знаходили там небагато. Тому й годувати Клубу було їх не вигідно.

Тут же при поселенні була облаштована справжня ферма з полями, городами та великим садом. І, хоч і треба було багато чого віддавати, проте люди могли себе хоч якось забезпечити овочами та хлібом, а це вже непогано в нинішніх умовах.

За цими думками розмова з Ліною більше не продовжувалася. Дівчата чистили хліви після сніданку, носили воду, потім пішли на город шукати залишки врожаю, які можна було б дати тваринам, щоб нічого не пропало. Сніжок плутався весь час під ногами, заважаючи працювати, але все-таки йому вдалося трохи розважити дівчат своїми кумедними вибриками.

Сонце вже добряче припікало, тож Енді й Ліна вирішили трохи перепочити в холодочку й попити водички. Знайшли собі місце під сараєм з інструментами, де лежала колода. Тут було трохи легше дихати, тим більше, якщо вмитися та помити руки. Дівчата сиділи мовчки й роздивлялися бездонне блакитне небо без жодної хмаринки. Було зовсім не схоже, що вчора лив такий рясний дощ. Спека дошкуляла. Але тут, у затінку, вітерець легенько обдував їх, ледь дихаючи їм в обличчя.

Раптом почувся різкий звук, усі покидали роботу й побігли назустріч великій хмарині пилу, що насувалася з-за меж їхнього поселення. Трохи згодом з куряви почали вимальовуватись силуети людей на конях. Вони скакали, махаючи рушницями й голосно кричали, щоб їм відкрили ворота. Охорона, що стояла біля них, поспішила виконати наказ, тим більше, що перший і, мабуть, найголовніший, направив свою рушницю в бік одного з охоронців.

Дівчата зіскочили з колоди й чимдуж побігли до воріт. Сніжок, який весь час крутився поблизу, мабуть, злякався цієї раптової метушні й заховався десь у хлів. Андреа була рада цьому, бо весь час боялася перечепитися через нього.

Уперед вийшов Пітер і щось говорив старшому з конвоїрів, але Енді не чула, що саме. Вони з Ліною стали трохи осторонь, щоб раптом на них ніхто не наскочив. Марк і ще кілька чоловіків вийшли вперед. Головний з конвою, бородатий здоровань, почав голосно кричати, так що тепер усі чули:

–	Слухайте усі! Сьогодні ви віддасте не так, як останнього разу! Я знаю, що ви маєте більше, ніж про це говорите. Але треба ж і ділитися! – він розплився у хитрій посмішці. – Тому нами було вирішено провести обшук і знайти, де ви ховаєте запаси. Тепер ми заберемо те, що ви заборгували, й не забувайте про те, що винні за цей тиждень. Чого повставали – завантажуйте вози!

Марк вийшов вперед і став щось пояснювати. Та головний був невблаганним, а коли Марк продовжив наполягати, то дістав батога й вдарив його з усієї сили. Той впав на землю й не рухався. Люди навколо заклякли від страху перед такою жорстокістю. Усі стояли, опустивши голови та боячись навіть поглянути у бік конвоїрів. Андреа ж, не думаючи про наслідки, миттю опинилася біля Марка, намагаючись допомогти. Вона підняла очі вгору на того, хто посмів підняти руку на людину ні за що, закарбовуючи назавжди риси його обличчя у своїй пам’яті. Її погляд був сповнений ненависті й палкого вогню. Пітер, побачивши це, поспішив підбігти й намагався якось залагодити конфлікт, розмовляючи з головним. Тут і Ліна, й Софія, скориставшись моментом, приводили Марка до тями. Після того, як він відкрив очі, підійшло кілька чоловіків і разом з Софією вони перенесли його до медпункту.

За воротами стояли вози, на яких сиділо з десяток чи трохи більше озброєних чоловіків. Вони позіскакували з них і розійшлися по поселенню, забираючи все, що їм траплялося на очі. Усі бігали, намагаючись приховати деякі особисті речі, інструменти та харчі, які були необхідні для виживання. То тут, то там чулися крики й зойки, навколо скакали коні, метушилися люди, чулися постріли. Андреа стояла посеред цього хаосу та не могла рушити з місця. Вона дивилася на це беззаконня й у її душі підіймалася буря емоцій та жага змінити щось у цьому світі.

До неї підскочила Ліна, яка під впливом загальної паніки ховалася десь біля огорожі. Проте, прийшовши до тями, повернулася до подруги, що так і стояла посеред двору. Вона тягла Енді до виходу на пасовище, у надії сховатися там, де була щойно сама. Та у такій метушні це було доволі складно. Озброєні люди ходили від одного хліву до іншого, виводили худобу, виносили інструменти, висипали в мішки зерно, овочі та все, що їм подобалося чи потрапляло на око, і зносили на вози.

Дівчата саме проходили повз хлів із козами, коли звідти вийшли двоє чоловіків, які вели їхню велику козу Майку та Сніжка. Побачивши це, Андреа кинулась їм під ноги, не даючи можливості пройти та ризикуючи отримати добрячого стусана.

–	Не чіпайте його, він же ще маленький! Не займайте! Пустіть! – кричала вона щосили, привертаючи увагу інших.

Один з чоловіків відштовхнув її ногою і вона впала обличчям у пилюку. Сльози котилися градом по її обличчю, проте вона не могла здатися так просто. Вона не могла їм дозволити забрати це миле створіння. А Майка була його мамою, тож треба було захистити і її.

У неї в голові раптом склалися усі фрагменти головоломки, і вона, підіймаючись, подивилися вслід цим чоловікам, проклинаючи їх на чому світ стоїть. Ліна, мабуть, вчинила так, як і Андреа, бо була теж у пилюці й страшенно засмучена. Енді прошепотіла їй свій план, і вони вирішили діяти швидко. Це, звісно, могло дуже погано скінчитися, але вони вирішили піти на ризик.

Щоб не видати себе, вони дорогою обтрусилися і рвонули до тих, хто вів тварин, з іншого боку, сподіваючись, що ті їх не запам’ятали. Ліна вийшла вперед:

– 	А можна я вам дещо покажу? – запитала вона таким янгольським голосом, наскільки могла тримати себе в руках і не показувати, наскільки їй було лячно.

Чоловіки зупинилися, кози, відчуваючи зупинку, почали випробовувати людей на силу, вириваючись. Андреа підійшла ззаду й тихенько гладила їх, заспокоюючи та тихо промовляючи:

–	Ще не час, ще не час, стійте, любі, стійте.

Один з чоловіків помітив її і гримнув:

–	А ти що тут робиш?

Проте Енді була готова до відповіді й із впевненістю промовила:

–	Як, що? Вам допомагаю. Кози он втекти хотіли, я їх притримала, щоб стояли.

Чоловіки посміхнулися, переглянувшись один з одним. Проте Ліна продовжувала переконувати їх, що покаже, де є великий сховок. Андреа дала зрозуміти, що потримає кіз, щоб не втекли, поки вони сходять подивляться. Дівчата запевнили їх, що тут недалеко.

–	А вам що з того, що ми знайдемо це? – допитувались чоловіки.

–	А може ви нас тоді з собою до Клубу візьмете, служницями, – просили дівчата, благально дивлячись на озброєних чоловіків.

Ті лише розсміялися, похитали головами й, погоджуючись, пішли за Ліною, в той час як Андреа залишилася стояти, тримаючи кіз.

Ліна вела їх спочатку в один бік, а потім, трохи завернувши, повела далі й далі, аж поки її не стало видно за рогом.

Андреа озирнулася і, побачивши, що в цей момент саме нікого з конвою поруч не було, швидко повела кіз за собою, ведучи їх у схованку, на яку натрапила вночі, коли їй не спалося. Вона була збоку великого будинку, де були кімнати для дівчат. Така невеличка кімната, що у ній могло знаходитися разом десь п’ятеро-шестеро людей, мабуть, і призначалася для переховування чогось цінного чи кількох важливих людей. Проте зараз у ній майже нічого не було, окрім пари старих ковдр і соломи, якою було вимощено всю підлогу.

Ще раз озирнувшись, Андреа зайшла у цю кімнатку, причинивши за собою двері, знаючи, що той, хто не знає, що тут вони є, ніколи їх не знайде. Тепер головне, щоб кози стояли мовчки, бо від цього залежали життя обох дівчат. Тож Енді сіла біля них, гладила їхні голови, радіючи, що поки що вони в безпеці. Але вона хвилювалася за Ліну, яка могла втрапити в халепу через неї.

Андреа сиділа, майже не дихаючи, бо їй здавалося, що її чути на кілька кілометрів. Певний час то тут, то там вона ще чула крики людей та худоби, сердиті голоси конвоїрів, іржання коней та постріли. Час тягнувся дуже довго, нерви були як ті струни. Ліна не поверталася. Енді вже почала накручувати себе, шкодуючи, що підбила дівчину на це.

Проте через певний час шум почав віддалятися, крики затихали. Дівчина почула, як від’їжджали вози та вершники, які голосно кричали. Та вона вирішила посидіти тут ще трохи, щоб переконатися, що все скінчилося. Тим більше кози поводилися тихо, насолоджуючись спокоєм після такого стресу. Навіть Сніжок, що відрізнявся непосидючістю і дуже не любив ані сидіти в хліві, ані в загородці, й той стояв спокійно, намагаючись жувати солому.

Було чути, як люди наводять лад після того, який безлад влаштував тут конвой.  Дівчина не поспішала видавати своєї схованки, думаючи, що хтось кинеться її шукати. І тільки Ліна точно знала, де вона. А якщо з Ліною щось трапилося, то хто про неї згадає?

Раптом хтось смикнув двері. Потім ще раз. Андреа затаїла дихання, бо не чула, щоб хтось називав її на ім’я.

–	Хто тут? – почувся до болю знайомий голос, проте це була зовсім не Ліна.

–	Скаю, це ти? – прошепотіла дівчина, не відчиняючи дверей.

–	Так, відкривай, вони вже пішли.

Енді відкрила двері й побачила Ская, що був увесь перемазаний брудом, з волоссям, яке стирчало в усі боки. Він був здивований не менше за Андреа:

–	А ти що тут робиш?

–	Дівчина вийшла зі схованки, виводячи кіз за собою. Якраз у цей момент повз проходив Пітер і побачив їх. Він дивився на Андреа й не міг повірити своїм очам:

–	Ти їх сховала?

–	Так. А ви бачили Ліну? – стурбовано промовила Енді.

–	Та начебто. А ти молодець, – сухо промовив бригадир і пішов далі допомагати іншим.

–	Так, ти справді молодець! Як тобі вдалося? – запитав хлопець, не зводячи очей з Андреа.

Вона розповіла про свій план, який разом з Ліною і реалізувала. Та вона досі не знала, де поділася її подруга. Скай запевнив її, що бачив дівчину десь біля хлівів і запропонував допомогти Андреа довести туди кіз.

Навкруги був безлад, усе розкидане, поламане та розтовчене. Жінки плакали, збираючи залишки врожаю, які конвоїри розгубили дорогою. Чоловіки повертали на місце те, що було розкидане, ремонтували та наводили лад.

Андреа та Скай підійшли до хліва, де тримали кіз, завели та прив’язали їх на місця. Андреа не могла змусити себе поговорити з ним про те, де він зникає весь час. Але вона вже й так здогадалася, чию схованку знайшла. Хлопець знову побіг комусь допомагати.

Провівши його поглядом, Андреа пішла шукати Ліну. Обійшовши ферму тим шляхом, яким та вела за собою конвоїрів, Енді вийшла до проходу в огорожі, який вів на пасовище. Оглядаючись, вона пригадала, як рятувала тут теличку в грозу разом зі Скаєм.

Пожовкла трава тихо шепотіла щось гарячому вітру, який пестив її своїм подихом. Сонце було схоже на вогняну кулю, що котилася небосхилом. Андреа насолоджувалася цим спокоєм та тишею, роздивляючись пасовище.

Раптом її око затрималося на чомусь світлому в траві. Дівчина зірвалася з місця і помчала швидше вітру подивитися, що ж це було, бо в грудях у неї злякано тьохнуло серце. Не добігаючи кілька метрів, вона заголосила й впала на коліна, закриваючи руками обличчя, по якому полилися гарячі сльози. Там, розкинувши руки, лежала Ліна, та дівчина, яку вона відправила на смерть… Із-за воріт вибігли люди, почувши такий шалений крик і, підходячи ближче, бачили тіло дівчини й також плакали.

–	Це я! Це все я! Це я винна! – голосила Андреа, заливаючись гіркими сльозами, поки хтось із людей не підійшов та не обійняв її, намагаючись заспокоїти.

Енді ніколи не пробачить собі смерть Ліни. І ніколи не пробачить тих, хто це зробив. Вона пам’ятатиме до кінця своїх днів цей Клуб, до якого так мріяла потрапити, і те, що вони роблять з людьми.

Її серце розривалося від болю, очі розпухли від сліз, і ніщо не могло розрадити її. А люди все підходили й підходили, мовчки встаючи у коло, віддаючи шану смерті дівчини, яка віддала своє життя заради усіх.

Андреа відчула, як чиясь рука лягла на її плече. Потім до неї додалась інша, а потім ще, і ще, і ще, аж поки люди не утворили одне ціле, показуючи усьому світу свою єдність, незламність і свій дух. Не тільки Андреа запам’ятає це. Усі вони тепер житимуть з цим. Але смерть Ліни змінила їх, їхні думки, уявлення про Клуб та світ взагалі. Тепер вони знатимуть, що життя людини не варте нічого для тих, хто тільки прикидається правителями нового суспільства, проте вони тільки нищать його, завдаючи шкоду кожному поселенню, тримаючи в страху всіх, змушуючи коритися, а не розвиватися.

Відчуваючи енергію єднання, Андреа потроху заспокоювалася. Вона вирішила, що буде сильною заради Ліни. Вона колись придумає, як помститися за неї, а ще – як змінити це становище, цю безпорадність та безвихідь. І обов’язково виконає це, аби смерть Ліни не була марною.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.