Місія

По приїзді Енді влаштували до одного зі спільних будинків, де жили такі ж дівчата, як і вона. Після поселення Ден провів їй оглядову екскурсію містом, розповідаючи з таким захватом, що їй стало зрозуміло – вона там, де треба.

Від нього ж таки вона дізналася про систему, як усе тут було влаштоване. Виявилося, що працювати тут потрібно мінімум чотири години на добу. За кожну годину платили один кредит. За місяць ти мав сплатити шістдесят кредитів за проживання, тридцять – за харчування, і ще стільки ж – за одяг та інші необхідні речі. Решту ти міг складати на власний рахунок і розплачуватися у магазинах та за розваги, яких тут було стільки, що Андреа тільки крутила головою на усі боки, коли вони зайшли до кварталу з різними клубами, кінотеатрами, барами та ресторанами.

Їй не вірилося, що можна так жити, як у цьому місті. Вона дивувалася, чому люди й досі живуть під владою Клубу, коли можна жити тут.

– Розумієш, люди поступово додаються, але місто розвивається все ж не настільки швидко, як потрібно для того, щоб вмістити усіх охочих. Ось тому ми плануємо дещо глобальне: запровадити обов’язковий шестигодинний робочий день саме для того, щоб розширити місто, – було видно, що це була вимушена міра і Дену не хотілося до неї звертатися.

Андреа приписали до команди, яка займалася пошуками та розвідкою, тому що вона вже мала певні навички та знання місцевості. Та для того, щоб стати повноцінним розвідником, їй треба було пройти тримісячний вишкіл, а потім місяць практики у найближчих районах. Без цього її далі, аніж на кілометр, з міста ніхто не випустить.

Цей переїзд і нові враження відставили усі переживання на другий план. Вона на якийсь час забула і про Майкла, і про Ская, і про те, що з нею відбулося нещодавно. Але, лежачи у новому ліжку серед незнайомих людей, Андреа все частіше почувалася самотньо. Їй було сумно, що у тут вона нікого не знала, крім Дена та декількох його товаришів, що привезли її сюди. Та після екскурсії, вони ніби розчинилися у місті, й більше нікого з них вона не бачила.

Тренування були інтенсивними, вона добряче виморювалася, але їй це подобалося, бо втома допомагала швидше заснути, не згадуючи про друзів, яких вона залишила позаду. Вона швидко набирала необхідну форму і навички для розвідки. Їх вчили орієнтуватися на місцевості, розпалювати багаття, розбиратися у слідах тварин і людей, та багато чого іншого. За її успіхи та наполегливість її стали брати на чергування. І, хоч вишкіл не оплачувався, а харчування, одяг та проживання входили у забезпечення, та оці додаткові чергування дозволили їй підзбирати кредити.

Трохи вона витратила, бо не змогла встояти проти тих варіантів дозвілля, які тут пропонувалися. Особливе враження у неї викликало відвідування кінотеатру, і аж три кредити були варті того! Фільм був про кохання, ніжний, романтичний, захопливий. Вона сиділа і тихо змахувала сльози з очей, згадуючи про те, якими близькими вони стали зі Скаєм, і як їм довелося розлучитися.

Її мрією було забрати сюди його і Майкла, а ще краще – усе поселення, в якому люди страждали від нестачі їжі, та тих, хто працював у жахливих умовах у Клубі. А для того, щоб організувати це, вона повинна була побачитися з Деном або, ще краще, з Юджином, дізнатися про їхні плани та запропонувати допомогу.

Час минав швидко, от вже й закінчувався її термін тренувань, по закінченню якого вона піде на справжню роботу. І, чим більше вона знаходилася тут, тим більше стала розуміти, як тут усе влаштовано, трохи роззнайомилася з сусідками по кімнаті, але, на жаль, так і не знайшла справжніх друзів, які б могли замінити Ская, Грету чи Майкла. Вона й досі почувалася особливо самотньою серед великих сірих будівель, що закінчувалися так високо у небі, що, здавалося, ледь не чіпляються верхівками за хмари. Хоча потроху вона й почала звикати до свого нового дому й міста.

Часто після роботи вона просто ходила вулицями, роздивляючись навколо, споглядаючи на себе у великих вітринах магазинів та кафе, що роїлися у центрі. Вона бачила, що волосся ще більше відросло, а ребра більше не випирали з-під одягу, як це було усе її попереднє життя. Тіло було міцним і гарним. Ледь засмагла шкіра більше не червоніла від сонця. Цікаво, чи побачив би Скай, що у ній змінилося?

Одного такого вечора, коли вона вирішила порадувати себе відвідуванням кафе на честь завершення практики, яка, як і навчання, була успішною, то, йдучи вулицею, вона звернула увагу на дівчину, яка здалася їй знайомою. Енді ніяк не могла згадати, де бачила її. Змінивши плани, вона вирішила йти за нею, раптом щось підкаже, де вони зустрічалися. Тим часом у голові вона перебирала усі образи, які були знайомими. Та довге руде волосся було доволі рідкісним явищем, і тоді Андреа спало на думку: це ж Катріна, двоюрідна сестра Ская!

Серце Енді, здавалося, зупинилося і пропустило удар. Це ж треба – скільки місяців, і ось тут зустріти її! Андреа про неї й думати забула, навіть ім’я ледь згадала. Аби не її волосся, то, мабуть, і не помітила б. Тепер треба дізнатися хоч щось, аби не так хвилюватися за Ская. Адже за стільки місяців він жодного разу не приїхав, не написав, не передав повідомлення через когось, і це дуже турбувало Енді. Невже він забув про неї? Але, швидше б вона повірила тому, що щось сталося, і з кожним днем її хвилювання зростало все більше.

– Привіт! – вона трохи обігнала дівчину і, поглянувши на неї та переконавшись, що вона була схожу на Катріну, вирішила спробувати заговорити з нею. – Ти Катріна?

Дівчина зупинилася, здивовано дивлячись на Енді.

– Привіт, а ми знайомі?

– Офіційно, ні. Але ти ж сестра Ская?

Її очі округлились, вона схопила Андреа за руку і повела до найближчої лави, де присіла і показала Енді на місце поруч з собою.

– Звідки ти знаєш його? – обережно запитала руденька.

– Ми були в одному поселенні. Довга історія, та мені цікаво лише одне – як він? Бо я вже три місяці не чула звісток від нього.

– Я його давно не бачила, та ходили чутки, що його почали підозрювати у зраді. Тому сидить тишком-нишком. Писати не може, бо за ним стежать. Софія змогла передати звістку через якогось знайомого лише тиждень тому.

– Як вона? І всі інші? Скай в порядку?

– У поселенні перевернули все догори дриґом ще кілька місяців тому. Багато чого забрали, кілька людей постраждали. А ти як тут опинилася?

– Я втекла з Клубу.

У Катріни був здивований вигляд.

– Як тобі вдалося?

– Я ж кажу – довга історія. Але Скай мені допоміг. І ще дехто. Тепер я тут.

– Де працюєш?

– Розвідники.

– А-а. Це добре. Попросися на розвідку у бік поселення. Скажи, що отримала інформацію про можливий напад з боку членів Клубу. Тебе відправлять слідкувати за місцевістю. Будеш ближче до них, може й допоможеш чимось.

– Дякую. Так і зроблю.

Дівчина витягла з кишені маленький клаптик списаного з одного боку паперу, дістала олівець.

– Читати вмієш?

Андреа коротко кивнула головою. Катріна написала кілька слів і передала Енді.

– Коли щось дізнаєшся – знайди мене, будь ласка, повідом новини. Може, чимось буду корисна.

– Добре, обов’язково!

На цьому вони розійшлися. У Енді зникло бажання щось святкувати після таких новин.

Невесело похнюпившись, вона брела вулицями, як раптом на когось випадково наштовхнулася. За звичкою вибачаючись, підвела очі. Оце так день!

– Юджин?!

– Привіт, Андреа! Давно тебе не бачив! Як ти? – привітно промовив чоловік, але відчувалося, що він спішить або ж чекає зовсім не на неї. Його очі весь час переміщалися з одного боку вулиці до іншого, майже не затримуючись на ній.

– Все добре, дякую. Але, я сподівалася, що ми поговоримо, ви ж обіцяли!

– Так і буде, але не зараз. Вибач, маю бігти. Та не засмучуйся – ми ще побачимось трохи згодом! Гарного вечора! – він швидко пішов, залишаючи Енді знову без відповідей на питання.

Наступного ранку вона зробила так, як їй порадила Катріна. І була дуже здивована тим, що це й справді спрацювало. Андреа сама не могла очолити цю місію, та все ж таки її призначили до групи з трьох осіб, які мали провести спостереження і через тиждень відзвітувати самому Дену, який на цей час саме керував службою розвідки.

Енді знала місцевість поблизу поселення та Клубу, тому була корисною, вказуючи напрямок руху й можливі зупинки на ночівлю. Рухалися вони швидко та непомітно, переважно вночі.

Відразу Енді переконала їх розвідати справи у поселенні. Наблизившись у сутінках, Андреа була дуже схвильована побаченим: безлад, люди, що метушаться, чуються крики. Ще трохи поспостерігавши, вони визначили, що конвой Клубу щойно закінчив рейд. І, як це було минулого разу, коли Енді була тут, знову були постраждалі. Та розвідники не могли нічого зробити, і, хоч як не краялося серце дівчини, та довелося відступити – видавати себе зараз було просто безглуздо. Вони попрямували у бік Клубу, де трохи затрималися, спостерігаючи по черзі зі зручної позиції та відпочиваючи.

Катріна мала рацію. Повернувшись, розвідники зустрілися з Деном і доповіли про небезпечну ситуацію, яку побачили не тільки в одному поселенні, а ще й у декількох, які минали під час переходів.

– Клуб, схоже, нарощує серйозні сили для атаки. У дворі багато озброєних людей, ящики з чимось важким, мабуть, зброя. Усі метушаться, кричать, носять припаси. У стайні чутно багато коней. Здається, ніби вони збираються на війну.

– Так, – Ден замислився. – І з цим треба щось робити, адже може постраждати ще більше невинних людей. Я давно розробляв план, який, мабуть, настав час реалізувати. Оголошуйте збір старшин!

Кілька годин тривала нарада, де прийняли рішення про спорядження групи до селища післязавтра вранці.

Це були два дуже заклопотаних дні. І, хоча Андреа переймалася наступним розвитком подій, та все ж була рада, що нарешті зустрінеться з друзями.

До походу були готові близько п’ятдесяти осіб, озброєних не тільки ножами, але й справжньою вогнепальною зброєю, якою Енді теж вміла тепер користуватися. Усі сподівалися, що у справжній бій вступати не доведеться, бо вигляд такої армії мав би налякати каральні загони Клубу. Хоча й ніхто не відкидав такої можливості. Та першочерговим завданням було вивезти людей у безпечне місце. А часу було обмаль.

Андреа разом зі своїми розвідниками вирушили раніше за основний загін. Через кілька годин вони вже були біля входу до міста, де колись Андреа вперше зустрілася з Юджином, який зараз очолював їхній похід. Спокійно поговорити у них не було можливості в оточенні стількох людей. Але він витяг з кишені стару фогорафію, на якій був зображений її батько, коли ще був молодим.

– Дякую! – в Енді аж дихання перехопило від цього скарбу. Вона погладила зображення і заховала у рюкзак так, аби не загубити.

Юджин ласкаво усміхнувся й кивнув, випередивши її та розговорившись з кимось із розвідників щодо планів.

Навколо було тихо і порожньо, тож, зачекавши на інших у затінку після огляду майбутнього проходу через місто, вони продовжили шлях вперед. У спеку вони зупинилися у дворі того будинку, де ночував загін Енді, перед тим, як увійти до міста у пошуках зниклої групи. Трохи відпочивши, вони продовжили рух і під ранок були вже недалеко від перехрестя, на якому сходилися дороги з Клубу й поселення. Тут неподалік вони зі Скаєм востаннє ночували перед тим, як їх зустрів Ден.

Розвідники розділилися на дві частини і, поки група влаштовувалася на відпочинок, роз’їхалися у різні боки. Дорога була вільною і без ознак того, що їм щось загрожувало. Поблизу Клубу руху особливого поки що теж не було. Тож вони повернулися і ближче до вечора виступили у бік селища.

Андреа першою наблизилася до воріт і зайняла позицію, зручну для спостереження. У поселенні усе виглядало майже так само, як тоді, коли вона бачила його востаннє. Здалеку лунали приглушені крики худоби та голоси людей, що збиралися на вечерю. У дворі вона не бачила ані людей з Клубу, ані їхніх возів чи будь-чого підозрілого. Сонце сідало, й тіні почали подовжуватися. Вона більше не могла чекати. Їй хотілося якомога швидше побачити Ская.

На воротах стояли охоронці, які впізнали дівчину. Вона швидко пояснила їм ситуацію і побігла до Пітера, який мав би віддати наказ на загальний збір.

Раптом вона зупинилася, побачивши перед собою знайомий силует.

– Скаю?!

– Андреа?

Вона кинулася обіймати його.

– Так, це я. Я приїхала по тебе, і по Софію, й усіх, хто захоче піти з нами. Ти не повіриш – там чудове місто, Скаю! Тобі сподобається, точно!

Розірвавши обійми, вона уважно подивилася на його обличчя, лише зараз помітила, що воно було вкрите синцями та подряпинами.

– Тепер все буде добре!

– Так, Андреа. Тепер все буде добре…

Десь вдалині чулися постріли і крики людей, та Енді бачила лише очі Ская, які ніби говорили: «Як добре, що ти поруч».

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.