До мрії

Дорога додому була доволі сумною, усі спочатку обмінювалися враженнями, та пізніше це переросло у незадоволення від тієї різниці, яку вони побачили й відчули, між своїм життям і життям тих пихатих розжирівших чоловіків та гордівливих жінок. Ці люди мали усе, чого бажали, тільки тому, що народилися у цьому колі. Вони не були варті того, а усі інші мусили жити, маючи лише крихти, перебиваючись з хліба на воду. 

      Також Андреа пам’ятала жорстокість тих, хто працював на них. Вбивство Ліни й побиття Марка вона не пробачить їм ніколи. Енді вже починала сумніватися у правильності своїх бажань щодо того, аби служити там. Та жити краще хотілося усім, а іншого виходу дівчина поки що не бачила. Адже тільки у Клубі можна було спробувати знайти чоловіка як не з тих поважних, так серед містян, які були торговцями й, переважно, жили краще, ніж прості робітники у таких поселеннях, як їхнє. Хоча останнім часом у неї все більше виникало бажання зблизитися зі Скаєм, але вона не знала, як зробити це.

      Проїжджаючи містом, вони уважно роздивлялися навколо, поглядали на жителів із прихованою заздрістю, а ті, у свою чергу, відповідали на це ворожими поглядами. Чомусь так повелося, що містяни їх не дуже любили. Але залежали від того, що знайдуть збирачі на залишках цивілізованого світу, чи виготовлять інші, які жили у невеликих поселеннях за межами міста.

      Саме те, що було не потрібним Клубу, вони забирали собі й обмінювали на продукцію інших робітників. Так і жили, маючи майже все, що хотіли, адже за просто так нічого не віддавали. А за деякі речі люди були готові віддати багато чого.

      Група виїхала з міста та попрямувала порожньою дорогою до свого селища, коли сонце вже почало ховатися за обрій. Марк підганяв конячку, щоб не затримуватися довго у цих порожніх та недружніх землях. Ще не вистачало клопоту на їхню голову!

      Дісталися до поселення цього разу без особливих пригод, може тому, що їхали майже весь час мовчки, тільки дослухаючись до глухого стуку копит по дорозі, нічних звуків та криків тварин, боячись знову натрапити на вовчу зграю.

      Втомлена дорогою і подіями цього дня, Андреа просто пішла до себе по приїзді, охайно склала сукню і туфлі, зверху примостила капелюшок і впала на ліжко, заснувши вже через декілька хвилин. Ніч промайнула швидко, не турбуючи дівчину сновидіннями. 

      Вранці вона випрала одяг, запилений у дорозі, щоб відразу повернути Єві, хоча вона нічого їй про це не казала, та дівчина знала, що він може стати в пригоді ще комусь із дівчат.

      Випустивши й нагодувавши непосидючого Сніжка, Андреа вирішила до сніданку пошукати Ская і поговорити, чого їй так і не вдалося зробити перед від’їздом. Крім того вона знала, що тепер їй точно є що розповісти йому після своєї поїздки. Вона думала, що хлопцю буде цікаво почути про прийом і усе, що вона чула й бачила, та й просто їй не терпілося хоч з кимось поділитися враженнями.

      Коли вона майже дійшла до медпункту, з його дверей вилетів Скай, вочевидь кудись поспішаючи, та, побачивши Енді, зупинився і зачекав на неї.
–	Привіт! – весело промовила дівчина, підбігаючи.
–	Привіт, – якось без особливого ентузіазму відповів її друг.
–	Кудись поспішаєш? – Андреа не знала чи захоче він її слухати.
–	Ні, з чого ти взяла?
–	Мені здалося, ти вибіг…
–	Тобі здалося.

      Розмова якось не клеїлася, тож дівчина стояла, переступаючи з ноги на ногу, не знаючи, чи продовжувати її далі.

–	Ти щось хотіла? – Скай бачив невпевненість і нерішучість в очах Енді.
–	 Так, думала, тобі розказати, як пройшла поїздка. Думала, тобі буде цікаво… Проте, це не важливо… Якщо ти зайнятий, то нехай іншим разом, – вона вже готова була піти й повернулася у напрямку кухні, та він схопив її за руку.
–	Зачекай, пішли, посидимо. Ще є трохи часу до сніданку.

      Вони сіли неподалік, Андреа розповідала про події вчорашнього дня, а сама весь час думала про те, що не розуміє, що відбувалося з хлопцем, чому він так реагував і куди тікав… Та ось розповідь було закінчено, усі відповіді на запитання дані, і саме підійшов час сніданку. Вони разом попрямували до їдальні, де сіли за різні столи. Як завжди…

      Цей день пройшов у справах, більше вони зі Скаєм не бачились.

      А після сніданку з Клубу прибув гонець. Пітер вийшов йому назустріч, в той час як усі ще не встигли порозходитись з їдальні, тому трохи затримались, чекаючи на новини. Тож їх голова зайшов, оглянув людей, що дивилися на нього з питанням в очах, і промовив:
–	Гарні новини для Андреа! – він відшукав її поглядом і усміхнувся. – Звільнилося місце служниці у Клубі! Тому оголошують додатковий набір серед тих, хто був на останній церемонії Вибору, і хто все ще бажає туди потрапити.

      Люди почали перемовлятися, розходячись, і вітали Енді то тиснучи руку, то обіймаючи її. А вона стояла посеред їдальні не вірячи своїм вухам. «Цього просто не може бути! І що мені тепер робити?» – проносилося у неї в голові.

      З одного боку, вона все ще бажала вирватися з цього нужденного життя. Та з іншого – тут вона знайшла справжніх друзів, роботу, у неї було все добре, і вже не хотілося полишати це.
–	Ти поїдеш? – перервав її міркування Пітер. 
–	Я… не знаю… А раптом я не зможу? – сумніви дівчини були зрозумілі.
–	Все ти зможеш. Але, чи це справді те, чого ти хочеш? Ти ж там нікого не знаєш! А тут, здається, ти вже звикла, друзів завела, – бригадир заглядав у її очі, наче шукаючи підтвердження своїм словам.
–	Наче, так. Але все складно. Я хотіла цього з дитинства…
–	Ну, тоді звісно – спробуй. Не сподобається – ти завжди зможеш повернутися до нас! – чоловік розвернувся і вийшов, залишаючи її наодинці зі своїми думками. Ввечері вона повинна була дати остаточну відповідь Пітеру, їде вона чи ні. Ті, хто виявить бажання, повинні були з’явитися у Клуб опівдні наступного дня. 

      Андреа кортіло поділитися сумнівами зі Скаєм, вислухати його думку, тож вона пішла до медпункту. Та тільки завернувши за ріг їдальні, побачила його з якоюсь рудою дівчиною з довгим волоссям, яку раніше чомусь не помічала чи навіть і не бачила у поселенні. Вони йшли у тому ж напрямку, що й Енді, тримаючись за руки й сміючись.

      Щось неприємне заворушилося в душі Андреа. Якесь неприємне почуття чи то заздрості, чи то вона просто ревнувала. Адже згадувала їхнє прощання, дотик Ская, його сміх, інші приємні моменти, їхні жарти… Вона повернулася, щоб залишитися непоміченою, і пішла до свого улюбленця, який завжди був радий її бачити.

      Працюючи біля кіз, вона змогла трохи відволіктися. Але думки весь час поверталися до хлопця, якого вона ніяк не могла зрозуміти, який дивно себе поводив, зникав, наче ховався від неї, а потім приходив і просив посидіти з ним… Андреа любила проводити з ним час, та знайти Ская було важко. А тепер вона побачила ймовірну причину його зникнень і дивної поведінки. У нього є дівчина! Це, звісно, було тільки припущення, та тепер усі частини пазлу більш-менш зійшлися.

      Їй було прикро, що він нічого не сказав. Вона вважала його другом, намагалася розповідати усі новини, ділилася сумнівами, радістю і сумом. Але, мабуть, даремно було все це. І знову, як і в притулку, Енді дала собі слово більше нікому нічого не розповідати, тримати при собі, не зближуватись ні з ким, адже так було легше й простіше – не впускати нікого у своє серце…

      День закінчувався, час було вечеряти, а також сказати Пітеру, що вона вирішила. Андреа попрямувала до їдальні не поспішаючи, намагаючись відтягти цю розмову, хоча вже давно все обміркувала, та просто не хотіла думати про це.

      Дорогою вона здалеку побачила, як Скай разом з тією дівчиною зайшли до їдальні, тому просто сіла неподалік, щоб менше бачитися з ними під час вечері. Тягти вже не було куди, довелося йти вечеряти, інакше ризикувала взагалі залишитися голодною.

      Увійшовши до приміщення, вона намагалася не шукати його очима, а йшла прямо до свого місця, сіла й почала неохоче їсти. Та гучний сміх з далекого кутка не давав їй спокою. Вона знала, що вони там сидять разом, хоча Скай ніколи не сідав разом з Андреа у їдальні.

      Після вечері вона підійшла до Пітера:
–	Я їду.
–	От і добре, – він повернувся і пішов, показуючи, що нема більше про що говорити.

      Андреа вирішила, що завтра з усіма попрощається про всяк випадок. Раптом їй пощастить і вона сюди вже не повернеться? А речей у неї було небагато, тож усі помістяться у звичайну сумку, яку зазвичай беруть з собою на розкопки.

      Після цього їй трохи стало легше, адже це було те, про що вона мріяла все дитинство, а тут ще й другий шанс! Мало кому у цьому житті він давався. Їй було цікаво, що сталося зі служницею, що так раптом звільнилося місце, та спитати поки що не було у кого. Навряд чи Пітеру сказали причину. Розпитати вона могла у Клубі, потрапивши туди на службу.

      Уклавшись у ліжко, Андреа згадувала все, що було тут з нею і хорошого, і поганого. Нарешті, думки припинили свій нещадний танок у  голові, і вона заснула.

      Вранці вона більше не згадувала ані про Ская, ані про дівчину, бо була заклопотана приготуваннями й зборами. Енді відразу спакувала усі речі й залишила біля ліжка. Тоді побігла до найріднішого створіння у цьому селищі, за яким вона справді жалкувала, хоч з собою його бери! Біле козеня і гадки не мало, що дівчина прийшла, може, востаннє – знай собі бігало та стрибало, як завжди. Андреа ніжно погладила його і подумала, що вже не дуже маленьким воно й було. От за ним, таким жвавим, вона точно сумуватиме.

      Їй треба було забігти до Марка і Грети, яка, побачивши дівчину, витирала сльози, що капали з очей самі по собі, чи то від радості, чи від жалю, хоч вона й силилася посміхатися. Енді вирішила таки заскочити до Софії, бо якось негарно було.

      Та, як завжди, була заклопотана приготуванням якихось ліків чи щось таке. Сидячи спиною до входу, вона не відразу почула, що хтось прийшов, тому Енді довелося привернути її увагу покашлюванням.
–	Хто тут хворий? – обернулась Софія. – А, це ти, Андреа. Скай десь знову побіг. 
–	Ні, я не до нього. От, прийшла попрощатися, раптом вже й не повернуся сюди. Ви ж чули про нову Церемонію?
–	Так, чула. То ти вирішила таки їхати? А я думала, що ти залишишся. Скай сумуватиме, йому добре з тобою.
–	Я теж сумуватиму, та не думаю, що він без мене пропаде. У нього ще подружка є… – слова самі вилетіли так швидко, що Енді тільки встигла подумати про те, що це тільки їхня справа і нікому не варто про це говорити. Але слова вже були сказані, й цього не скасувати.

      Софія уважно подивилася на дівчину і посміхнулася.
– 	Це ти про Катріну? Руденька така?

      Дівчина кивнула головою.
– 	Так тож його двоюрідна сестра! Приїхала нещодавно з іншого поселення. Вони років з п’ять не бачились, а в дитинстві дружили, поки вона з батьками не перебралася на захід.

      Андреа була геть спантеличена. Але ж…
–	Він мені ніколи про неї не розповідав… – у її голосі бринів сум від того, що вона подумала, і від того, що прийняла таке рішення, навіть не сказавши нічого своєму другові. А все могло б бути інакше…
–	Та останнім часом він і зі мною майже не говорить. Весь час десь блукає, не знайдеш!

      Так, Андреа про те саме думала. Тепер, коли вона дізналася про Катріну, то загальна картина знову розпалася. І вона геть нічого не розуміла. Та час минав, вона обійняла Софію, передала вітання Скаю і побігла за речами, бо на неї вже чекав Пітер, щоб відвезти до міста.

      На виході ледь не збила з ніг Ская, який якраз ішов до матері. Він притримав її, щоб не впала.
–	Куди ти летиш?
–	Я їду, Скаю. Шукала вчора тебе, щоб розповісти, та не знайшла… – зі сльозами на очах промовила Енді, намагаючись не дивитися на хлопця, аби не помітив її настрою.
–	Так, до мене сестра двоюрідна приїхала, Катріна, може ти її вчора бачила на вечері. То я їй екскурсію проводив по селищу.
–	Зрозуміло. Ну тоді прощавай… Може, ще побачимось. А може й ні, хто зна…
–	Так, шкода, що ти їдеш, – він нахилив голову і взяв її руки у свої, потім випустив і міцно її обійняв.

      Щоки Андреа враз спалахнули яскравим рум’янцем. Вона не могла звикнути до таких проявів почуттів. Скай відпустив її, нарешті, зі своїх обіймів.
–	Бувай, Андреа! Повертайся! Чекатиму на тебе! – не очікуючи на її відповідь він розвернувся й пішов до медпункту, залишивши дівчину знову з цілою купою запитань, на яких не було відповіді.

      Вона згадала, що час їхати, то довелося швиденько бігти за речами, аби не спізнитися. Усю дорогу до міста вона мовчала, думаючи про те, що почула сьогодні. Як же важливо для людини усе знати, спілкуватися, щоб не було непорозуміння… А тепер вона мучитиметься від того, що не знала, що прийняла рішення їхати, хоча могла залишитися. Ці сумніви просто розривали її, не давали спокою. Та вона мусила йти цим шляхом, адже не в її правилах було відступати від запланованого, хоч на це вона могла впливати у цьому житті.

      Ця Церемонія вже не була для Андреа дивиною. Її не вражала ані пишність Клубу, ані ті, хто тут був присутній, ані сама процедура. Тим більше, що на неї приїхало дуже мало кандидаток, адже після останньої багато хто влаштувався, знайшов друзів, роботу, житло, тож не хотів усе це кидати заради примарного майбутнього. 

      На вході Андреа дістався номер 6 і вона подумала, що це явно не її щасливий номер, і встала у залі поруч з Пітером, який сьогодні був у залі, бо вибір був лише один – на роль служниці.

      Енді оглянула приміщення, яка виявилася напівпорожнім сьогодні. Вона намагалася порахувати присутніх, та її відволік знайомий голос. То був Голова Центральної Ложі Клубу, Стівен, з яким вони вчора бачились тут. Він вийшов перед усіма і без промови, просто витягнув номер, уважно подивився на нього й оголосив:
–	Шість!

      Андреа не могла повірити своїм вухам. На очі навернулися раптові сльози. Ще раз подивилася на круглий номерок, який тримала у руці, на якому була виведена цифра 6. «А раптом це дев’ять? Та ні, ось і крапочка внизу. Таки це шість,» – промайнуло у дівчини в голові. Тоді вона глянула на Пітера, який посміхався, обійняла його й нерішуче пішла до Стівена, який чекав, поки вона підійде.
–	Вітаю, Андреа, так? – промовив той.
–	Дякую, так, – вона востаннє глянула на Пітера, який все ще стояв у залі, поки всі інші помалу розходилися, незадоволені тим, що приїхавши, мусили знову відправлятися в дорогу. Потім востаннє помахала йому рукою, коли до неї знову звернувся Стівен:
–	Тепер пішли за мною, познайомлю з нашою економкою, ви тепер підпорядковуєтесь їй.

      Енді пішла за чоловіком кудись вглиб Клубу, слухаючи, як зачиняються двері за останніми відвідувачами. Тепер на неї чекає нове життя.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.