У глухому куті

Десь, наче з бочки, лунали глухі крики людей, що залишилися на тому боці. Вона намагалася швидше повернутися до місця, звідки прийшла, проте у напівтемряві не могла зрозуміти, де саме це було. Андреа розуміла, що виходу звідси, швидше за все, немає. Тож їй не залишалося нічого, окрім гукнути, що з нею усе добре. І, хоча вона знала, що мала б залишитися біля стіни, проте першим її завданням було оглядати приміщення. Розмисливши трохи, Енді вирішила побрести далі, тримаючись поблизу стіни. Торкатися руками її було вкрай небезпечно, адже звідусіль стирчали гострі уламки, тож йшла, обережно ступаючи, придивляючись, чи не приховані тут десь пастки, що було складно у цьому безладі та темряві, адже слід було трохи спішити.

Далі починалися знову приміщення, розташовані навколо, як і на поверхах нижче, які вона оглядала до цього. Від усього цього у неї вернулася голова, адже все було настільки однаковим, що вона вже не знала, на якому з поверхів і що вона бачила.

Та тепер вона розуміла, чим відрізнялися розкопки, на які їх возили з притулку, й те, що відбувалося зараз. Раніше то було просто копирсання у багнюці, розгрібання сміття й нічого більше. Їх просто використовували для брудної та незначної роботи. Тут же була цілісінька будівля, у якій було стільки нового, стільки незвичайного та цікавого! Як вона шкодувала, що не було лише одного – часу, щоб роздивитися усе як слід. І вона вже знала, що було б корисним винести звідси з того, що побачила. Але де це було? На якому поверсі? У якому з приміщень? Вона була надто недосвідченою, щоб запам’ятати це. Мабуть, це прийде до неї з досвідом, коли вона огляне хоча б з десяток таких місць і навчиться в них орієнтуватися та не почуватися наляканою.

 У першому з приміщень, що вона почала оглядати, Енді по периметру добрела до вікна і вирішила, що їй потрібно більше світла. Але розбивши брудне скло, вона приверне забагато уваги, що їй було зовсім не потрібно. А на витирання пилюки часу просто не було. Тож вона просто рушила далі, нічого цікавого чи корисного не побачивши у напівпорожній кімнаті.

Наступні кілька кімнат майже не відрізнялися від першого, тож, обійшовши їх, Андреа теж нічого не зацікавило. Вона поступово віддалялася від стіни й своєї групи, розуміючи, що тут або немає іншого виходу і їй доведеться якимось чином вибиратися, або вона знайде безпечний вихід і вибереться звідси. Звісно, дівчина сподівалася на краще, тож, зітхнувши, просто йшла далі.

До неї періодами прилітали спогади про життя з мамою, потім у притулку. Усе здавалося таким далеким і чужим, що часом вона не розуміла, чи було це насправді, чи вона таким собі тільки уявляє життя. Згадуючи поселення збирачів, на неї накочувалися хвилі суму, адже стільки всього відбулося з нею, і Ліна, бідна Ліна! Лише спогади про Ская, Грету та Сніжка трохи розрадили її смуток. Де Скай зараз, що з ним? Вона шкодувала про те, що так і не попрощалася і не поговорила з хлопцем, який був їй точно небайдужим. 

Раптом відчувши несамовиту тугу та жаль до себе, вона присіла на краєчок якогось поламаного дивану, обтягнутого колись яскравою червоною тканиною. Вона згадала, як у притулку збирала та ховала свої яскраві скарби, а тепер сидить десь у запилюженій закинутій будівлі серед безлічі яскравих колись речей, до яких нікому немає діла. Ії тонка рука повільно рухалася по тканині, відчуваючи чарівні переплетіння ниток, усі заглибини й подряпини. Поступово бруд було прибрано, і під її рукою, як під дією якихось чарів, з’явився золотавий, колись, плетений візерунок. Це видовище так захопило дівчину, що на мить забулися всі негоди та негаразди. А сонячний промінь, що раптом впав на тканину, змусив заблищати її яскравими барвами, що вмить підняло настрій дівчини й надихнуло йти далі. Андреа завжди любила насичені кольори. І, що б вона не казала, але їй так бракувало її скарбів!

Кілька разів змахнувши віями, наче крилами, щоб зупинити вологу, що загрожувала закрапати з очей, вона піднялася й рушила далі, назустріч незвіданому, можливо, небезпечному, що чекало її у цих глибоких та безмовних тінях. Вона раділа, що не зустріла поки що нічого страшного, адже згадала, що була тут сама і розраховувати не було на кого. 

Продовжуючи шлях, вона нагадала собі бути обережною та уважною. Рухаючись від одного кутка до іншого, з одного приміщення до іншого, вона роздивлялася довкола, шукаючи очима щось цікаве, проте погляд не чіплявся за щось конкретне, переміщуючись з одного предмета на інший. Андреа вже починала відчувати втому від безкінечного блукання порожніми кімнатами, запиленими й засміченими, з вікнами без скла, з поламаними рамами, куди вільно потрапляло сміття і пил. Але більше цікавого не було нічого. Як і слідів групи, яку вони шукали.

Аж раптом Андреа побачила ще одну стіну, вийшовши з чергової кімнати й трохи повернувши ліворуч. Тут поруч було вікно, тому їй легше було роздивитися цю перешкоду. Проте, як би довго вона не роздивлялася, та потрібно було щось робити, аби вирватися з цього місця. Це був черговий обвал, та, на щастя, він був меншим за попередній.

Дівчина торкнулася кількох уламків, що стирчали з купи, намагаючись витягнути їх та звільнити собі прохід. Але не все було так легко. Це було те ще завданнячко, і вона просто не уявляла собі, як його виконати. Відійшовши трохи убік, Енді спробувала ще раз, але з таким же успіхом. Від розчарування хотілося плакати. Проте вона не давала собі розслабитися.

–	Зараз просто посиджу, подивлюся, подумаю, і все вирішиться само по собі, – її голос дивно пролунав у цих порожніх стінах, відбиваючись і луною розносячись по кутках. 

Андреа аж здригнулася від звуків свого голосу, не впізнавши його. Тоді просто присіла навпроти купи уламків і закрила очі, спершись руками на коліна. Але, трохи подумавши, вона вирішила перестати жаліти себе, адже нічого само не зробиться.

Піднявшись, вона підійшла до завалу праворуч і спробувала потягти то за один, то за інший уламок, аж поки не знайшла, нарешті, той, що піддався ій. Вона обережно виймала його, намагаючись не обвалити усе собі на голову. За першим був другий, а потім третій, а тоді ще один, і ще. Вона з натхненням працювала, аж поки не зрозуміла, що світло майже зникло, і їй не видно майже нічого. Отвір був ще не достатньо великий, щоб пролізти, тож Андреа вирішила працювати до останнього промінчика. 

Як же не вистачало світла! Працюючи навпомацки, вона згадала розмову, яку чула від старожилів, про прилади, що допомагали людям у такій ситуації. Вони живилися від чарівних «батарейок» і давали достатньо світла, щоб побачити шлях перед собою. Їх можна було носити з собою, а за потреби, змінити батарейки. Яким же чудовим, мабуть, було те життя «до»! Зараз такі блага просто зникли: ніяких тобі батарейок та ліхтариків (Андреа, нарешті, пригадала, як називалися ці прилади!). Тільки світло сонця та місяця освітлювали їх життя. Ще, можливо, свічки, і то, вони були доволі рідкісними. Не дарма ж люди прозвали їх життя «темними часами»! Ось тепер Андреа повністю розуміла значення цього вислову.

Руки жахливо боліли, проте робота потроху просувалася. Вона сама не розуміла, як, але у неї виходило розбирати цю купу. Нарешті, прохід був готовий, і Енді спочатку обережно визирнула на той бік. Там було темно, тож довелося перелізти, намагаючись не зачепитися та не завалити цю купу на себе. Тут вже не було когось, хто б спустив її обережно на той бік. І їй доводилося бути надзвичайно обережною, аби не впасти й не травмуватися. 

Опинившись у повній темряві, було трохи неприємно від відчуття, ніби ти осліп. Йти далі вона не бачила сенсу, тож, зробивши два кроки вперед, приготувалася вмоститися на відпочинок прямо на підлозі посеред мороку, хоч це й суперечило здоровому глузду, бо за всіма правилами вона мала б знайти укриття, чи хоча б потурбуватися про захист хоч з одного боку. 

Аж раптом їй здалося, що вона бачить мерехтіння вогню. Звісно, це був лише спалах, але тепер, коли очі трохи звикли до темряви, їй було легше придивлятися. Андреа рухалася у напрямку до того вогника у надії, що то вже її група, яку вона обійшла з іншого боку, влаштувалася на ночівлю. Ото сюрприз їм буде! 

Але вже через хвилину вона почала сумніватися в тому, що бачила. Може, то її втомлений мозок надсилає сигнал, що час спочивати? Адже, пройшовши кілька десятків кроків, вона так і не знайшла ніякого світла, ні групи, взагалі нікого! Та тут було невелике приміщення, яке вона обійшла, тримаючись за стіну. Дівчина вирішила, що воно слугуватиме відмінним укриттям на ніч. Тому, забравшись у найвіддаленіший від входу куток, вона скрутилася прямо на підлозі, підклавши руку під голову. Заснути в таких умовах було дуже важко, але втома взяла своє, і Андреа миттєво поринула у світ снів.

Прокинулася вона від того, що жахливо бурчало в животі. Енді сіла, не розуміючи, де знаходиться, і протерла очі. Сонце ще не вибралося з-за верхівок сусідніх будинків, та сонячне світло почало пробиватися крізь брудне вікно. Андреа роздивлялася свою кімнату, яка була всього метрів п’ять у довжину і приблизно стільки ж у ширину. Меблів тут не було ніяких, окрім великого стола й стільця.

Їй не давала спокою думка про те, що тут мав би бути той, хто надсилав той сигнал. Але вона обійшла майже всю будівлю та жодних слідів не бачила. Хіба що тут був інший вхід. І де її група забарилася? Вони б мали вже давно бути тут. І де та група, яку вони шукають? Чи дарма прийшли сюди? Невже їм лише здалося, що то був сигнал?

О, як багато запитань! І всі кружляли в голові дівчини, змінюючи одне одного, змушуючи її відволікатися. Вона намагалася не думати більше про це, адже її ціллю перш за все, був огляд і пошук. Тож вона вирішила слідувати первинному плану. 

Але, вийшовши з кімнати, вона побачила на підлозі було багато слідів, що вели від отієї купи, звідки прийшла й вона. Андреа повернулася до завалу і прислухалася. Потім обережно піднялася на кілька уламків аби зазирнути у діру, через яку пролазила вчора. Ані групи, ані кого-небудь ще там не було. Все виглядало зовсім іншим, ніж вона його пам’ятала. Мабуть, винне у цьому було сонячне світло, що тепер проходило з кімнат та, розбиваючись об стіни, проникало й сюди. 

Спустившись, Енді завмерла, розмірковуючи над тим, що робити далі: чи повернутися до групи, чи йти вперед. Та йти назад було лячно, аби не залишитися там між двома стінами, якщо, раптом, і ця завалиться. 

Думати довго не довелося: почувся гуркіт, і дірку, через яку вона пролізла вночі, завалило уламками згори. Тому остаточним рішенням було йти вперед, до незвіданого. Тож, розвернувшись, Андреа пішла далі оглядати приміщення, відклавши на потім думку про те, як буде вибиратися звідси у разі, якщо іншого виходу не буде.
У неї весь цей час було відчуття, ніби за нею стежили, тому вона оглядалася, крутила головою, та нічого підозрілого не було видно, окрім тієї великої кількості слідів, що не належали Андреа. Вони йшли до того місця, де вона ночувала, і у зворотному напрямку. Так може й справді вона бачила той вогник? Волосся на голові заворушилося, а холод поліз під майку, вкриваючи шкіру дівчини сиротами, що виступили на ній відразу, варто було лише про це подумати. Внутрішній голос вимагав повернутися, проте її цікавість та жага пригод відкидали усі страхи й сумніви, усю обережність, якої її вчили, штовхали йти вперед. Тим більше, що вертатися не було куди. Вона заспокоювала себе тим, що там, можливо, група, яку вони шукають. Їй так хотілося їх знайти! Можливо, її навіть нагородять за це та покличуть до Клубу, де прийматимуть, як поважну, і на її честь буде влаштований обід…

Вона так розмріялася, що ледь не перечепилась через поламаний стілець, що лежав, перевернутий догори, з поламаною ніжкою та спинкою, посеред проходу. Цей раптовий інцидент враз спустив дівчину на землю.

Озираючись, тепер вона бачила цілу купу слідів, чоловічих і жіночих, що чітко були видимі на цій запилюженій та засміченій підлозі. Страх знову підкрався несподівано і накрив, наче холодною ковдрою, примусивши дівчину зупинитися. 

Андреа намагалася визначити звідки починалися і де закінчувалися ці сліди, але, пройшовши до кінця, вона просто вперлася у стіну, біля якої вони обривалися. Нічого не розуміючи, Енді стояла й кліпала очима. У неї ніяк не вкладалося в голові, як таке може бути. Вона стояла, нахиляла голову то в один, то в інший бік, намагаючись зрозуміти, де і що вона пропустила. Перед нею була стіна, яка була колись прикрашена виліпленими квітами, листочками та гілочками. Вони залишились де-не-де, фарба з них майже облізла, та все ж виглядало розкішно, особливо, якщо додати трохи уяви, як уміла це робити дівчина. Вона обережно пробіглася кінчиками пальців по виступах, які були чимось дивовижним для людини, що звикла жити у нашвидкуруч зведених будинках. 

Раптом, під вагою пальців, один з виступів провалився, Андреа почула скрип, і перед нею повільно відкрився прохід, за яким продовжувалися сліди…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.