Знахідки

Енді роззявила рота від здивування. Оце так диво! Приховані двері… Хто ж знав, що таке буває? І було видно, що ними доволі часто хтось користувався, адже, заглянувши всередину невеликої кімнати, дівчина побачила ще більше слідів на підлозі. Вони були іншого характеру: ніби хтось намагався тут прибратися, приховуючи відбитки взуття та напрямок руху.

Оглядаючи приміщення, Андреа відзначила, що тут було затишно: невелика світла кімната, на вікні темні штори з дорогої, мабуть, тканини із золотистим візерунком, які були ледь відсунуті, впускаючи всередину достатньо сонячного світла. Під вікном невеличкий диван з темними дерев’яними підлокітниками, обтягнутий трохи пошарпаною, але гарною темно-зеленою тканиною, яка гармонійно виглядала на фоні світло-зелених стін, хоч і була трохи брудною. Навпроти дивану під стіною стояла шафа теж з темного дерева, на полицях якої знаходилася ціла скарбниця: трохи запилюжені, у яскравих обкладинках, книги вишикувалися рядами, виблискуючи глянцевим покриттям обкладинок.

Андреа не могла втриматися: її пальці ніжно та обережно торкалися цього скарбу, відчуваючи кожну западинку, кожну літеру, відтиснену на обкладинці… Вона завжди любила книги, хоч і бачила всього кілька. Вони були для неї чимось таким, що нагадувало про давні часи, які були «до». Колись у їхньому домі їх було декілька особисто для неї. У них вона любила розглядати яскраві малюнки з чудернацькими звірами, а мама читала казки та вірші, які так подобалися дівчині. Ці теплі спогади назавжди залишилися у пам’яті Енді.

Члени Клубу заборонили простим людям мати книги й твори мистецтва вдома, бо вважалося, що вони тільки відволікають від роботи, заважають робити все необхідне задля виживання людства… А ще тільки після війни, коли все життя перевернулося з ніг на голову, то книги були відмінним паливом для плит, коминів та просто багать, що розводили, аби нагрітися вночі або приготувати їжу. Проте, всі знайдені примірники забирали до Клубу, і більше їх ніхто не бачив. Тож залишилися кілька посібників, щоб навчити дітей читати. І все… А ще вони заборонили писати. Написання листів тепер вважалося марнотратством та жорстоко каралося. Так само як і зберігання та читання книг. Звісно, людство тепер мало тільки працювати, а не займатися усілякими «дурницями». І звісно, так було легше керувати суспільством, бо не було як організувати змову проти Клубу.

За це Енді ще більше ненавиділа Поважних, хоч нікому про це й не казала. Але, згадуючи, як прийшов патруль на огляд їхнього будинку, як вони розкидали всі речі у пошуках заборонених картин, книжок та інших речей, у неї просто кров закипає в жилах. Як вони могли так вчинити! Як могли забрати у цих нещасних людей Слово, яке іноді розважить, іноді навчить, деколи – зігріє? Вона пам’ятає, що саме тоді тримала у руках одну зі своїх улюблених книг про звірів. Та ось до неї підійшов озброєний солдат, весь у чорному з голови до ніг, і просто вирвав книгу з її рук! Їй іноді згадується, як вона тоді плакала, а мама гладила по голівці, витирала гарячі сльози та тихо шепотіла щось заспокійливе.

Дівчина настільки заглибилися у спогади під час споглядання такої кількості книг, якої ніколи не бачила, що була готова забути про голод і спрагу, їй аж перехоплювало дихання від розуміння того, що вона щойно знайшла! Справжній скарб! Жага до пізнання знову захопила Енді. Тож, вибравши навмання книгу, вона обережно витягла її та присіла на диван, одразу занурившись у споглядання такої великої, з кольоровими малюнками та гарним шрифтом, книги. Гортаючи сторінки, заповнені маленькими чорними літерами, вона поступово почала їх пригадувати, впізнаючи спочатку найлегші. Згодом вона з радістю з’єднувала їх у слова, а ті – у речення, абзаци…

Її серце метушилося в грудях, яке ж приємне та цікаве заняття! Вона зовсім забула про усе на світі. І раптом здригнулася, наче хтось за руку смикнув. Як добре, що ніхто не бачив… Закривши книгу, Андреа з неохотою підвелася, поставила її на місце, з обережністю та неймовірною ніжністю востаннє провела рукою по корінцях книжок і, зітхнувши, ступила на поріг інших дверей, що були поруч із шафою.

Вона опинилася у вузенькому коридорі, до якого світло потрапляло лише з кімнат, що були позаду та попереду. Енді уважно придивлялася до кожної шпарини, проводила рукою по нерівних, колись вкритих якоюсь світлою фарбою, стінах. Крок за кроком вона обережно наближалася до невідомих дверей, що були трохи відкриті, але не бачила, що ховалося за ними.

Зупинившись, вона прислухалася. За дверима було так тихо, що здавалося, наче звук її дихання просто замерзає в повітрі. Це трохи бентежило дівчину, адже вона відчувала себе глухою, бо у вухах весь час дзвеніло, тим більше, що вона намагалася йти так тихо, як тільки могла. 

Відкриваючи ширше двері Андреа сподівалася, що не почує їхнього скрипу, який би видав її, що б чи хто б там на неї не чекав. І їй пощастило – двері відчинилися безшумно, дівчина змогла озирнутися й оцінити, чи безпечно тут. Вона досі дивувалася цьому місцю: на широкому вікні висіли гарні золотисті штори, й від блиску їх Андреа аж замружилася, не вірячи у своє щастя побачити таке диво. У кутку біля вікна стояли два крісла, оббиті червоною тканиною, з вирізьбленими дерев’яними підлокітниками та ніжками. Андреа звернула увагу на те, що на підлозі більше не було пилу й бруду, тож, вочевидь, цим приміщенням хтось регулярно користувався. Окрім крісел тут ще був великий дерев’яний стіл зі стільцем, що стояв біля нього. На столі були розкладені якісь папери. Та дівчина не ризикнула передивлятися їх, адже тут знову були двері, за якими, як їй здалося, вона щось почула. Енді завмерла, намагаючись не дихати, і вона відчувала, що серце зараз просто вискочить із грудей від переляку. 

Але їй лишалося тільки йти вперед, тому вона знову обережно штовхнула двері після того, як послухала ще раз і нічого цього разу не почула. Їй залишилося тільки сподіватися на те, що за ними нікого не було. Але, відкривши їх, Андреа побачила перед собою доволі простору світлу кімнату, у якій сиділо щонайменше тридцять осіб, переважно чоловіків, але й жінок було достатньо. 

Ці двері ледь рипнули, Енді від здивування застигла на порозі, навіть не намагаючись заховатися. Вона навіть не очікувала побачити тут такої кількості людей. «Звідки? Хто вони? Що тут роблять?», – Андреа здогадувалася, ким вони можуть бути, та доказів ніяких не було, тож вона просто стояла, чекаючи, що ж буде далі.

–	О! Дивіться-но, у нас гості! – високий чоловік з сивою бородою та кучерявим сивим волоссям лагідно дивився на дівчину. Очі його, темні, як два горіхи, сяяли добротою, а на вустах грала легка усмішка.

Усі замовкли ще тоді, коли Андреа тільки з’явилася перед ними. Тепер же просто сиділи, роздивляючись гостю, від чого їй стало незатишно і вона обхопила себе руками, намагаючись заховатися.

Чоловік продовжив:

–	Не бійся, дитино, присядь. Ти, бачу, дуже здивована, та, як бачиш, ми – ні. Ми вже давно за тобою стежимо і тільки чекали, коли ти до нас приєднаєшся…

Він зробив невелику паузу, вочевидь для того, щоб Енді присіла на стілець, який він їй запропонував. Вона була геть спантеличена і, трохи покліпавши очима, таки сіла, очікуючи на якісь пояснення.

–	Мене звати Юджин, а це мої друзі. До речі, тут є й ті, кого ти шукаєш.

Після цих слів він показав у дальній кут, в якому сиділо шестеро осіб, які тут же поглянули на неї й дехто навіть помахав їй рукою.

–	Я розумію, тобі важко зараз збагнути усе, але просто хоча б вислухай, а потім я відповім на твої запитання. Домовились? – Юджин дивився на Андреа, очікуючи на відповідь.

Їй нічого не лишалося, як кивнути головою і слухати, адже вона поки що мала тільки теорію, яку хотіла підтвердити чи спростувати, аби тільки не залишитися без цього знання. Сивий чоловік відкашлявся, а потім почав розповідати:

–	Зібралися ми тут не просто так, як ти вже зрозуміла. Ми тут живемо. Ну, не саме тут, але у цьому місті й не тільки. Ви, мабуть, бачили наших людей на вулицях цього міста. Нас багато. І так, ми не працюємо на поважних. І знову так, ми – вигнанці…

У кімнаті було тихо, усі уважно слухали, а слова Юджина повисали в повітрі. Він зробив паузу.

–	Розумієш, коли все пішло під три чорти, встановився новий порядок. Але лишилися ті, кому він не подобався і не подобається зараз. Тому до нас іноді приходять люди, які справді хочуть змін.

Він оглянув присутніх, при цьому деякі з них закивали головами.

–	Багато хто з нас пам’ятає, як усе було «до». Тепер ми намагаємося зібрати всі уламки світу докупи й відродити його. Група, яку ти шукаєш, натрапила на наших людей. Ми їх привели сюди, нагодували, напоїли, все пояснили… Ой, люба, вибач мою грубість! Ти ж, мабуть, голодна! Дівчата, а ну хутко організуйте чогось попоїсти!

Дві високі худорляві дівчини підхопилися з місця і вийшли у двері з протилежного боку приміщення. 

–	Ти, мабуть, втомилася блукати, нас шукаючи? А твоя група все ще намагається пробитися до тебе. Наші хлопці ходили дивитися. Там знову обвал був.  Але вперті вони, твої друзі. 

–	Так, – Андреа тихо відповіла, обмірковуючи усе почуте. Її теорію було підтверджено, і, десь у глибині душі, вона була цьому рада, адже їй також не подобалося так жити. Прогресу у відновленні суспільства та цивілізації взагалі сподіватися було марно. І, хоча зараз вона мала дах і їжу, цього їй було мало, бо вона пам’ятала теплі мамині руки, і їхню кухню, де тато з мамою іноді разом готували вечерю, сміялися… Ці спогади зігрівали її, давали сил і наснагу рухатися вперед, адже вона все ще сподівалася, що усе зміниться, що у неї теж колись буде сім’я, і власний будинок, і діти, які не знатимуть такого життя, як зараз.

Дівчата повернулися з їжею та водою, віддали усе Енді, та вона не поспішала їсти, хоч відчула, як шлунок скрутило від відсутності їжі. Ні, не те, щоб вона боялася, що її отруять, просто почувалася некомфортно під поглядами стількох людей.

Юджин, мабуть, зрозумів у чому справа.

–	Ти їж, не соромся і не бійся. Тут усі свої. А тебе ніхто не образить, даю слово! Тим більше, ти нам ще потрібна.

Андреа здивовано підняла брови, намагаючись швидше прожувати шматок хліба, який перед цим встигла відкусити.

–	Так, не дивуйся, у мене багато де є очі, я багато чого знаю, багато де буваю. Колись давно я знав твого батька…

У Андреа очі сталі круглі, як повний місяць. Юджин усміхнувся.

–	Звісно, ти такого не очікувала. Але, як бачиш, я зовсім не той, хто б міг вільно ходити містами, де правлять члени Клубу. Я утікач, бунтівник, загроза. Тому за мене, навіть, призначили винагороду.

–	Але навіщо ви мені це розповідаєте, чи ви впевнені в тому, що я не захочу її отримати?

–	Так, звісно, проте я прожив немало й трохи розбираюсь в людях. Є в тобі щось від батька…

У Енді було так багато запитань, їй так цікаво було почути щось нове про батька, вона так сумувала за ним, та розмову довелося поспіхом перервати.

Вона почула гучний свист, усі піднялися, швидко збирали речі, готуючись у дорогу. Юджин кинув на дівчину швидкий погляд:

–	Залишайся тут. Твої знайдуть тебе. Не кажи, що бачила нас, а лише те, що тут була їжа і схоже, що хтось був тут до тебе. Група, яку ти шукаєш, також залишиться. 

–	Зачекайте, візьміть і мене з собою! Я так хотіла розпитати вас про батька! – Андреа з розпачем дивилася на єдиного у світі, хто знав хоч щось про її минуле, її сім’ю.

–	Пробач, дитино! Але поки що ти потрібна нам саме там, де ти є. Все буде добре! Не переймайся, ми ще зустрінемося! Пам’ятай, що ти маленький гвинтик великої системи, ти маєш допомагати тим, хто стоїть вище. Коли ти будеш там, де тобі слід, де ти зможеш міняти світ, ти це відчуєш! Просто ще не місце і не час. 

Андреа застигла, роззявивши рота, бо згадала слова Грети, яка колись сказала їй те саме, тільки про себе. Їй починало здаватися, що у цьому світі все не просто так влаштовано, і вона багато чого не знає. Тому просто сіла і мовчки доїла свою порцію, поки розшукана група збиралася. Поглядаючи на них, дівчина побачила, що вони дуже спокійні й не схоже, що вони хотіли повертатися. Та, згадуючи слова Юджина, вона розуміла, що й вони лише гвинтики, і що у них є таке ж завдання, яке вони мають виконати, щоб опинитися на своєму місці, де вони зможуть міняти світ.

Група підійшла до Андреа. Поскидавши речі на купу, вони дивилися на неї, мабуть, гадаючи, що таке мале й недосвідчене дівчисько робить тут. Поки вона роздивлялася їх, з групи на крок виступив високий чоловік з рудим волоссям, яке, ловлячи яскраві промінці сонця, виблискувало, наче полум’я.

–	Привіт, Андреа. Я Кріс, лідер цієї групи. Вітаю, ти врятувала нас! Дякую! – він змовницьки підморгнув їй і розсміявся, оглядаючись на свою групу, члени якої також реготіли.

 Але Андреа залишалася серйозною. Вона розуміла, що, мабуть, їй не важко буде збрехати, проте є люди, що стали близькими за цей короткий час, які читали її, наче розкриту книгу. І от їх буде важко обманювати.

–	Не переймайся, я все розкажу сам, як і що було, ти тільки свою частину, як дісталася до нас, ризикуючи опинитися під завалами… І, готуй сукню, тебе за це точно покличуть до Клубу! Так, дівчата? Позаздріть Андреа! – він розвернувся до дівчат, що стояли трохи позаду нього і ті, роблячи сумний вигляд, кивали головами.

Андреа стояла, обмірковуючи усе почуте й побачене, хоча у її бік сипалися якісь жарти й усмішки, погляди, сповнені цікавості, проте вона не могла, ні – не знала, що їм відповісти. У її голові крутилося безліч запитань, на які у неї не було відповідей. Поки її група не знайшла їх, їй хотілося хоч щось дізнатися.

– А що з вами насправді сталося у місті? Юджин і його люди врятували вас?

Кріс посміхнувся, дивлячись згори вниз на дівчину.

–	Ми переночували там, де й усі групи. Взяли необхідне, завантажили на коня спорядження й вирушили до визначеного сектору. Один будинок ми оглянули, нічого там цінного вже не було. А потім потрапили сюди. Дійшовши до останнього поверху, ми потрапили у пастку, бо верхній рівень саме тоді обвалився. Крізь вікно ми побачили людей. Запаси закінчувалися, а виходу не було. Наступного дня побачили людей, що йшли містом. Ми пускали зайчики, намагаючись привернути їхню увагу. І це нам вдалося. Це була група Юджина. Виявляється, тут був інший – прихований – вихід. От через нього вони нас і дістали. Але ми не знали, що вони прийдуть, тому продовжували сигналити. Аж тоді побачили ще людей. Виявляється, то вже були ви. Ну, а далі, ти вже знаєш.

Енді кивнула й задумалася, очікуючи на групу, кроки якої вже було чути в коридорі.

Нарешті вони з’явилися біля них – обійми, усмішки, тисяча запитань і відповіді, яких Андреа не знала. Але все це відбувалося, як уві сні. Люди підходили, тисли їй руку, плескали по плечу, обіймали, вітаючи з таким неймовірним успіхом у першій і такій небезпечній експедиції. Проте їй усе здавалося зовсім нереальним, несправжнім… Але й правду розповісти не могла. Тому мала тихо радіти тому, що її мрія, нарешті, здійсниться, і вона потрапить до Клубу, хоч і не зможе там залишитися, як колись хотіла. Що на її честь влаштують обід, і вона сидітиме за одним столом з тим, на кого могла тільки кинути швидкий погляд крізь вікно у свій День народження. 

Хоч тепер вона вже не так ставилася до усього цього. Її пам’ять час від часу підкидала їй думку про Ліну, про те, що саме Клуб винен у її смерті. І бажання, таке сильне колись, тепер потроху згасало. Але й відмовитися вона від цього не змогла б.

Час спливав, усі трохи заспокоїлися. Було зрозуміло, що її групу задовольнили пояснення Кріса. Тож, хвилюватися було нічого, й всі почувалися у безпеці. А настрій Андреа приписали на втому, самотні блукання небезпечними коридорами та хвилювання від зустрічі.

Вирішили не залишатися тут на довго, а відразу продовжити подорож. Кріс повів людей іншим шляхом, яким з пів години тому пішли люди Юджина. Він пояснив це тим, що вони знайшли його нещодавно перед тим, як з’явилася Андреа, але не знали, чи є це виходом насправді.

Через кілька хвилин вони опинилися біля будівлі, яка вже почала викликати в Енді роздратування. А ще вона дуже жалкувала, що не взяла жодної книги, на які, мабуть, ніхто й не звернув уваги, бо були не на жарт налякані зникненням Андреа та знервовані її пошуками. На них чекало повернення додому.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.