Свято

Вранці Андреа прокинулася трохи пізніше, ніж зазвичай, але все одно було ще рано для того, щоб усі інші теж прокидалися. Тож, за звичкою, вона тихенько взяла свої речі і вислизнула з кімнати. Вона вийшла на вулицю, де залишки нічної свіжості тікали світ за очі від променів вранішнього сонця. 

Андреа дивилася навкруги так, ніби вперше бачила це місце. Так на неї вплинула поїздка і зміна діяльності. Та й вражень вона отримала стільки, скільки не мала, мабуть, від народження. Спогади про останні події знову спливли у пам’яті дівчини, роз’ятрюючи душевні рани.

–	Енді? 

Почувши знайомий голос, дівчина обернулася. До неї ішов той, кого вона й не сподівалася побачити, бо їй здавалося, що він її уникає. Скай, широко ступаючи, майже біг до неї, розкривши руки для обіймів і широко посміхаючись.

Як же вона скучила за ним! І тільки зараз вона зрозуміла, що їй не вистачало його погляду, посмішки, дружніх жартів весь час, поки він ховався від неї. Андреа хотіла задати йому тисячу запитань, та язик вперто не хотів рухатися. Тому вони просто стояли, обійнявшись, і ці мовчазні обійми говорили замість них.

Через кілька хвилин, коли серце перестало вистрибувати з грудей, вони відсторонилися один від одного, Скай подивився їй у вічі й запитав:

–	Як ти? Все нормально? Розкажеш, що цікавого бачила?

–	Я? Так, начебто, в нормі. Я думала, ти вже все знаєш, – Андреа не хотіла згадувати багато чого, а ще більше їй хотілося розповісти про свою зустріч з Юджином і його людьми, та вона не повинна цього робити. Це поки що таємниця, поки вона не побачить їх ще раз (а вона тепер у цьому майже не сумнівалася) і не з’ясує все достеменно.

–	Ти якась інша… Хоча воно й не дивно… Багато хто з наших змінився, повернувшись звідти. А мене мати не пускає… – у голосі Ская звучав такий жаль, що Енді не могла дивитися йому в очі.

–	Нічого, все ще буде, прийде й твій час. Я теж вже й не сподівалася на таку подорож, та бач, як все склалося, – дівчина намагалася заспокоїти його, розуміючи те, що відчував Скай, якому рідна мати заважала йти до мрії. – Твоя мама просто тебе береже, бо ти – єдине, що вона має цінного у цьому житті. Вона ж тебе любить!

–	Так, звісно. Але мені набридло просто сидіти в таборі, коли навкруги стільки цікавих місць!

–	Ти забув, як я втекла за межі табору й ледь не загинула? От що чекає на тебе там. І не тільки це. Там немає нікого й нічого. І покластися ти можеш або на себе, або на людей, які поруч. Навколо лише пустка й дикі звірі, та ще й розбійники, не забувай і про найголовнішого ворога – сонце, – Андреа намагалася спокійно довести свою точку зору, але почала захоплюватись. Їхня розмова переходила на підвищений тон, що зовсім не подобалося їй. Так недалеко й посваритися. І знову він ховатиметься від неї.

–	Я знаю…

Андреа трохи розповіла про те, що бачила у великому місті. Хлопець уважно слухав, дивувався та ставив питання. Час пролітав непомітно, і ось вже й сонце піднялося, освітлюючи все навколо яскравими променями. Їм слід було йти на сніданок.

Він почався з хвилини мовчання на честь дівчат, які не повернулися з цієї поїздки. Люди сиділи, схиливши голови, деякі плакали, особливо після промов тих, хто був з ними знайомий.

Після сніданку Пітер оголосив, що відправив посильного до Клубу зі звітом про рятувальну операцію, тому групі слід очікувати на винагороду, тож сьогодні час для суму, а завтра в таборі влаштують свято. Ну а винагорода від клубу буде пізніше, якщо буде.

Люди радісно зашуміли. Свята випадали на долю людей у нинішню пору не часто, тому зазвичай їх влаштовували гучними, веселими та готували щось смачніше, ніж тушковані овочі, якщо, звісно, могли собі це дозволити.

Усі, звісно, знали, що ці свята під великим питанням у членів Клубу, як і твори мистецтва, бо Поважні вважали, що вони, як і книги чи листи, тільки збурюють народ, розбурхують його уяву, прагнення до свободи. Та, на щастя, вони не могли відібрати у людей голос і душу, що співає, коли їй весело. Та й іноді народжувалися настільки талановиті, що майстрували собі музичні інструменти з того, що могли відшукати, і грали на них такі дивні мелодії, що всі інші просто завмирали, милуючись тими переливами чи голосом музиканта. Одні мелодії були сумними, інші – веселими, у душах людей музика завжди займала помітне місце, особливо тоді, коли все інше було заборонене. Вони сподівалися, що у них не відберуть голос. А тому іноді, коли ніхто не чув, деякі збиралися та співали пісні про давні часи, коли люди жили інакше.

Так і сьогодні ввечері люди зійшлися в центрі поселення, розпалили велике багаття і співали сумні, тужливі пісні на честь того, кого згадували в такі моменти. Мелодії брали за душу, змушуючи плакати, та це заспокоювало. Поступово музика стихала, переходячи від туги до суму й покою, настрій людей вирівнювався, туга поступово відступала.

Втомлені після цілого дня приготувань, люди поступово зникали в темряві ночі, аж доки не залишилися лише Андреа зі Скаєм, які мовчки сиділи біля розпеченого вугілля, що залишилося після багаття.

Енді з моменту їхнього знайомства дивувалася можливості просто мовчки сидіти поруч з ним, не говорячи ні слова. І це зовсім не напружувало, а навпаки, розслабляло її. Вона могла бути такою, як є: неговіркою, скромною, доброю, замкненою. З ним усе було інакше, ніж з іншими. От і тепер вона потай поглядала на Ская, який сидів, вперши голову в коліна, ворушачи довгою паличкою вугілля, вибиваючи з нього яскраві іскри. І він, ніби відчувши її погляд, теж повернув до неї голову, на мить зустрівшись очима, і здалося, що між ними теж проскочила іскра.

–	Я, мабуть, піду. Пізно вже, – Андреа піднялася, обтрушуючи одяг від пилу, і зібралася попрощатися, як Скай підхопився з місця.

–	Я тебе проведу.

Дівчина була дуже рада, що ще кілька хвилин зможе пробути з ним, адже їй було так приємно відчувати його поруч. Їй дуже не хотілося, щоб цей вечір закінчувався, але було справді пізно, і дійсно потрібно було прощатися. Вони зупинилися біля її будинку.

–	Дякую, що провів. 

–	Немає за що. Добраніч. Завтра зустрінемося, – Скай, кинувши швидкий погляд на неї, розвернувся і пішов, залишивши Енді перед дверима.

Важко зітхнувши та похнюпившись, вона пішла до себе, гадаючи, що ж такого відбувається з її другом, у якого такі зміни настрою, що вона останнім часом ніяк не встигає за ними слідкувати.

Ранок перед святкуванням був дуже метушливим: усі бігали, щось кудись носили, облаштовували столи у центрі поселення та прибирали згарище вчорашнього багаття, звільняючи місце для сьогоднішнього дійства. Жінки більше клопоталися по кухні, дістаючи припаси та придумуючи смаколики, якими будуть пригощати всіх ввечері. Тому в повітрі розливалися такі пахощі, що не можна було витерпіти, особливо дітям, які час від часу забігали до кухні, випрошуючи щось добреньке, але отримували тільки незадоволені погляди та інколи наганяй, якщо плуталися під ногами та заважали працювати. Ніхто не помічав ані спеки, ані втоми.

Першою справою Андреа було навідатися до свого улюбленця, якого вчора так і не бачила за клопотами та допомогою по кухні. Тому, тільки прокинувшись, вона попрямувала до загону, де він зазвичай проводив ніч.

Сніжок, побачивши Енді, радісно замекав, очікуючи, що його зараз випустять на волю.

–	Маленький, як же я скучила! – промовила дівчина, випускаючи біле метушливе козеня, яке тут же почало бігати та стрибати навколо. Андреа погладила й почухала його та пішла нагодувати чимось свіженьким, він же не відставав від неї ані на крок.

Закінчивши з цим, Енді заглянула привітатись з Марком, який знаходився тут же неподалік, керуючи роботою, щоб швидше закінчити її та звільнити час для святкування. Він виглядав ще доволі блідим і сидів на стільці, спираючись на палицю. Вона підійшла й обійняла його:

–	Яка ж я рада Вас бачити! Сподіваюся, Вам вже краще? – запитала дівчина, пригадуючи останні події перед їх виїздом з поселення.

–	Андреа! І я радий тебе бачити! На роботу повернулася? Дякую, трохи краще. Софія – справжня чарівниця, поставила на ноги мене своїми відварами. Не зміг довго влежати, і от вчора вже намагався тут порядки понаводити, та й на сьогодні залишилося роботи. Без мене, ти ж розумієш, ніяк, – він посміхнувся, підморгуючи дівчині.

–	Я можу чимось допомогти? Мене, наче, сьогодні нікуди не призначили, тож я, мабуть, тут працюватиму.

–	Та ні, дитинко, сьогодні твій день, і тих, хто з тобою повернувся. Ти ще не знаєш? Вам після поїздок дають два дні на відпочинок, тому сьогодні ти вільна. І сьогодні Свято!

–	Так, я пам’ятаю. А от про вихідні ніхто не казав. Ну то не страшно, бо не звикла я без роботи сидіти. 

–	Та я й бачу, що Сніжка вже випустила й погодувала. Я все бачу. Я ж тут головний, – знову усміхнувшись сказав Марк. – То сьогодні тоді ти вільна сама обирати заняття! 

–	Дякую! Тоді піду, мабуть, у кухні Греті допоможу, у них там сьогодні гаряче, – промовила дівчина, обводячи сумним поглядом подвір’я у пошуках Ліни, якої більше не було з ними. І знову ці сумні думки про те, яке ж коротке життя, захопили дівчину. 

Енді махнула чоловікові, який проводив її поглядом, і пішла в напрямку до кухні.

Грета, яка була дуже заклопотана й крутилась, наче білка, намагаючись встигнути усе й усюди, дуже зраділа, коли Андреа запропонувала допомогу. На її обличчі відразу розгладились зморшки та засяяла добра усмішка. Тож далі час просто пролетів за роботою та розмовами з іншими жінками, які працювали поруч.

Коли сонце вже завершувало свій денний шлях і зависло над горизонтом, тіні збільшувались, а спека відступила, жінки накрили столи в центрі селища, що стояли навколо нового багаття. Сьогодні вечеря була надзвичайно смачною: свіжі пиріжки й пироги, фрукти, варена картопля і навіть трохи тушкованого м’яса.

І от, коли всі, нарешті, знайшли собі місця, Пітер піднявся, тримаючи кухоль з фруктовим компотом і промовив:

–	Сьогодні ми святкуємо успішне завершення першої експедиції новоствореної групи. Прошу привітати їх оплесками!

Звідусіль лунали бурхливі овації. А потім їх лідер продовжував:

–	Тож сьогодні щасливий день і ми маємо нову пошукову групу! – піднявши кухоль він поглянув на всіх мешканців поселення, даючи сигнал до початку вечері.

У цей час Андреа намагалася очима відшукати Ская, якого не бачила від учорашнього вечора, бо була зайнята цілий день. Он там, навпроти неї і трохи лівіше сиділи її сусідки по кімнаті, набиваючи роти смакотою і періодично голосно сміючись, праворуч – Пітер і Марк, які були серйозними й заклопотаними як завжди, ліворуч –  Грета разом з жінками, які допомагали їй по кухні. Але ніде не видно було ані Софії, ані Ская. 

Сумно подивившись у свою тарілку, Андреа раптом перехотілося їсти. Вона просто довбалася ложкою в їжі, складаючи з неї якісь неймовірні візерунки. Раптом вона відчула якийсь рух праворуч і повернула голову. На неї дивилися веселі очі Ская. 

–	Привіт! – весело кинув він і відразу взявся до їжі, наче голодував зо два тижні.

–	Привіт! – настрій Енді тут же поліпшився і вона, дивлячись на вовчий апетит свого друга, теж потроху стала їсти. 

Через кілька хвилин почалися виступи їхніх артистів. Були тут і співаки, і музиканти й навіть клоуни. Голосніше за усіх тут сміялися діти, деякі з яких ніколи не бачили такого дійства у своєму житті, а розфарбовані дівчата й хлопці, підбадьорені такою реакцією, старалися ще більше їх розвеселити, підходячи до малечі, кривляючись та штурхаючи жартома один одного.

Андреа й сама була в повному захваті від побаченого, бо, хоч і не була дитиною, та ніколи не бачила й не чула нічого подібного. Раз за разом вона широко всміхалася й плескала в долоні, аж поки не помітила, що Скай дивиться на неї.

–	Що? – запитала вона, повернувши голову до нього.

–	Нічого, просто насолоджуюсь твоєю реакцією. Ти такого ніколи не бачила раніше?

–	Ні, а де б я могла? Я ж з притулку. Може, в дитинстві й бачила, та не пам’ятаю. Але мені дуже подобається! Це так весело!

Енді й справді отримувала справжню насолоду від свята: Скай був поруч, спілкувався з нею, смішив, коментував виступи, пояснював щось, розповідав про своє дитинство, згадував… Було так мило й затишно, він був близьким і таким рідним, що їй зовсім не хотілося, щоб це закінчувалося.

Але ще не всі виступи були переглянуті, не всі пісні прослухані й проспівані, тож поки що її щастя було поруч. На даний момент це все, чого їй хотілося. І вона відчувала себе щасливою і задоволеною.

Та ось музика вщухла, артисти посідали на свої місця, і лише потріскування вогнища було чути, коли піднявся Пітер. Він подякував усім, хто готував і частував, хто ставив столи й тим, хто розважав. Ще раз наголосив на тому, що в поселення є перспективи та нагадав, що відправив звіт про останні події в очікуванні на винагороду, яка дістанеться, швидше за все, обом групам, які повернулися.

На цьому свято було завершено. Люди стали потроху розходитися, розносячи на місця посуд, лави й столи. Андреа неохоче встала.

Раптом Скай поклав свою руку на її руку й тихо промовив:

–	Не йди ще… будь ласка. Давай ще трохи посидимо разом. Хто зна, що нас чекатиме завтра і коли наступного разу ми ще отак посидимо…

Енді була трохи спантеличеною дотиком його гарячої долоні й відчула, як щоки її палають, немов оті жарини у вогнищі. Але руки не прийняла, а знову опустилася на своє місце.

Вона не знала, що в такій ситуації має робити чи що казати. Це був перший раз, коли їй стало незатишно мовчати, хоч Скай і прибрав свою руку через деякий час. Але він також мовчав, дивлячись вгору, де над ними розвернула свою яскраво-зоряну ковдру ніч.

Ось їх стіл залишився останнім, усі інші вже були в їдальні, наводячи лад. Хлопець піднявся, даючи їй знак, що і їм вже час йти. Андреа хотіла допомогти йому віднести стіл, та він її зупинив, покликавши одного зі свого знайомих, який якраз проходив повз. Тож Енді залишилося лише забрати посуд і віднести його до кухні. Вона намагалася не випускати Ская з поля зору, щоб попрощатися і подякувати за чудовий вечір, та, коли вона вийшла з кухні й заглянула до їдальні, там нікого вже не було.

Це трохи засмутило дівчину. Вона повернула в бік свого будинку, аж раптом з-за рогу вискочив Скай і налякав її.

–	Ти що! Хіба ж так можна людей лякати! – нагримала на нього Андреа, жартома ударяючи по спині.

Він тільки розсміявся й обійняв її.

–	Не бійся, пташечко, я тебе захищу!

–	Від кого? Від самого себе?

Отак жартуючи та сміючись, він довів її до будинку. Вона подякувала йому за те, що склав їй компанію, інакше було б не так весело. Він узяв її ліву руку, притис до своїх грудей, а потім відпустив. Попрощався і пішов у темряві, залишаючи знову якусь невизначеність між ними. Щось таке, чого раніше не було, і від чого в Андреа все ще палали щоки. Добре, що цього у темряві було не видно.

Вона ще трохи постояла біля дверей, сподіваючись, що сусідки по кімнаті поснуть, щоб не бачили того, чого вона й сама пояснити не могла.
Ще довго Андреа крутилася в ліжку, згадуючи їхнє прощання і теплий дотик Ская до її шкіри.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.