Сходинки

Схвильована очікуванням невідомого, Андреа не могла нормально поїсти. Вона прокручувала у голові всі варіанти й причини зустрічі зі Стівеном, та їй залишилося лише чекати. Побачити Майкла зараз і запитати, чи чув він що-небудь з цього приводу, теж було неможливо. Це зводило Енді з розуму. Навіть дівчата, помітивши її занепокоєння, підбадьорювали, як могли. Та ніщо не могло розважити дівчину. Енді відчувала щось недобре.

Вона думала про те, що він дізнався про їх зустрічі з Майклом, а потім про те, що бачила на горищі. Може він тепер знає про її походження? Але її брат обіцяв зберегти таємницю, і вона вірила йому.

Після обіду Енді піднялася з кухні до великої вітальні. Вона вже й забула про враження, яке справила ця кімната на неї вперше, та зараз блиск і розкіш відійшли на задній план. Дівчина бачила лише Стівена, який сидів на дивані з високою спинкою, грізно звеличуючись, змушуючи відчувати себе маленькою і нікчемною.

Але він не поспішав кликати її, а сидів, задумавшись, аж поки Енді не кашлянула, звертаючи на себе увагу. Ця хвилина напруженого очікування змусила побачити цю кімнату трохи інакше. Вона роздивлялася килим під ногами, вкритий плямами й місцями трохи облізлий. На лампі під стелею не вистачало кількох елементів, а ваза, біля якої стояла дівчина, була тріснутою. Лише на перший погляд тут було усе ідеально. Але тепер вона бачила, що Клуб і його учасники зовсім не такі ідеальні, як хотіли б показати. І усе руйнується так само, як і всюди. А нічого нового не створюється. І що з цим буде далі, якщо не змінити життя зараз, їй теж було тепер зрозуміло. Дивно, чому вона задумалася про це лише зараз?

Нарешті, Стівен підняв голову і пильно поглянув на Андреа. Їй стало ніяково від такого погляду і хотілося просто кудись сховатися. Та він покликав її, довелося йти. Крок за кроком вона наближалася до нього, фізично відчуваючи дедалі більше напруження, яке хвилями накочувало на неї, проходячи з голови до ніг, і змушувало здригатися.

Ні, вона не боялася бути вигнаною. Вона вже не раз шкодувала про те, що потрапила сюди, що мріяла роками про Клуб та легке життя у ньому чи пов’язане з ним. Але єдине, що радувало її, це те, що вона дізналася про своє походження і знайшла брата, який розумів її, захищав і поділяв її думки.

Єдине, що вона боялася померти, так і не дізнавшись усього про батька й маму, як вони пов’язані з Юджином, якого теж хотіла ще побачити. Вона намагалася не думати про найгірше та сподівалася, що дарма себе накручувала, і нічого серйозного не трапилося.

Коли Стівен заговорив, Андреа зрозуміла, що все не буде так просто.

– Підходь, Андреа. Скажи, як тобі живеться у нас у Клубі?

– Добре, дякую.

– Я от весь час думаю, де ми могли бачитися раніше? – він пильно дивився на неї.

– Не знаю, пане. Можливо, у місті. Я бувала тут іноді, – не могла ж вона заявити, що стирчала під вікном Клубу кожного дня народження.

– Ну, то добре. А скажи, ти скучила за своїми друзями у селищі? – його голос з кожною фразою набирав сили й змушував дівчину боятися ще більше.

– Трохи, сер. Але...

Він зупинив її, показуючи, що не хоче слухати. У Андреа почали дрижати руки.

– Скажи, хтось надсилав тобі записку чи листа? Повідомляв якісь новини? – його очі грізно блищали, а голос майже переходив на крик.

Вона враз відчула, як до голови приливає кров. Хтось із її подруг запідозрив її! Хтось здогадався або навіть побачив, що вона зробила. Що, підпаливши ганчірку, вона кинула у вогонь листа від Ская!

Енді вмовляла себе залишатися спокійною, не видаючи себе, все одно точних доказів у нього не було, і ніхто, крім Майкла, про це не знав. Невже це він? Невже він розказав і зрадив її?

Стівен чекав на відповідь, а від гніву у нього аж роздувалися ніздрі. Андреа глибоко вдихнула й видихнула, заспокоюючи себе аби придушити хвилювання. Раніше у притулку їй завжди вдавалося приборкати емоції. А тут від цього залежало не тільки її життя, а, мабуть, і Майкла, якого могли звинуватити у зраді. Нарешті, вона опанувала себе і тихо промовила:

– Ні, сер, нічого такого не було. Я не знаю, що могло навести Вас на таку думку, – Андреа дивилася йому прямо в обличчя, остаточно відігнавши тривожні думки й почуваючись більш впевнено. Вона умовила себе, що це не друг, і правду від таких людей треба приховувати, бо нічого доброго з цього не буде. Не вистачало ще того, щоб Ская чи Майкла пов’язали з вигнанцями і звинуватили у спробі заколоту.

Пітер пильно дивився на дівчину, і їй здавалося, що той погляд проникає всередину, шукає те, що треба дістати на зовні. Це турбувало її, та вона не відводила погляд, хоча було і справді страшно.

– А що ж ти спалила у печі? – він встав з місця, наче виростаючи і ще більше нависаючи над нею.

– Я… нічого, лише випадково підпалила ганчірку, якою тримала казан.

– Не бреши мені!

Його очі злісно блищали, а уся постать напружилася, видаючи гнів, роздратування і ненависть. Було видно, що він або точно знає, про що говорить, або хоче налякати її так, щоб сама зізналася. Та Андреа вирішила стояти на своєму до кінця. Їй ще доведеться розібратися з тим, хто її зрадив. Якщо, звісно, її не виженуть сьогодні ж.

Та наступне, що вона почула, ввело її у стан шоку від несподіванки.

– Охороно!

Тут же влетіли двоє озброєних охоронців з червоними пов’язками на рукавах і завмерли на вході, очікуючи на подальші вказівки.

– Відведіть її до льоху, нехай посидить там і подумає кілька днів! А потім вирішимо, що з нею робити.

Охоронці наблизилися до Енді, взяли її під лікті й повели у дальнє крило, де в кінці коридору на першому поверсі були вузькі сходи, що спускалися до невеликого підвалу, який колись, мабуть, використовувався для зберігання вина та інших припасів. Зараз тут було брудно й порожньо. Повітря було несвіжим і трохи вогким. А світло сюди потрапляло лише через невеличке віконце під самою стелею, що було ще менше, ніж у кухні й тих кімнатах, де спали дівчата.

Андреа не пручалася, тож її завели й залишили, зачинивши двері. Замок клацнув, дівчина лишилася в абсолютній тиші наодинці зі своїми думками. Вона сіла під стіною підібравши ноги й спершись на них ліктями, на які поклала голову. Енді раз за разом поверталася до ситуації у кухні, намагаючись згадати, хто був тоді поруч і міг щось побачити. Лише Тара і Джес були на такій відстані, яка дозволила б щось розгледіти, адже, коли спалахнула ганчірка, усі погляди були прикуті саме до вогню, а не до неї. Чи вона помилилася і всі бачили те, що вона щось кинула у вогонь?

Через якийсь час Андреа наказала собі перестати думати про це, бо все одно нічого не могла зробити, тож поки що треба сприймати цю ситуацію, як відпочинок від роботи.

Мабуть, вона трохи задрімала, адже раптово почула, як повертається ключ у замку. Придивившись, вона побачила Майкла, який оглядався, перевіряючи, чи ніхто не бачить його.

– Привіт, сестричко! – тихенько мовив він.

Та Енді холодно зустріла його, адже сумнівалася в тому, чи не він видав Стівену її таємницю.

– Ти чого? – він був стурбований такій раптовій зміні ставлення.

– Нічого. Це ти видав мене? – Андреа була зла не на жарт.

– Ні, я ж обіцяв, присягаюся! Ти не віриш? Як мені довести тобі, що я не робив цього? – він був засмучений. – Почекай! Я чого прийшов, у мене є ідея, тільки тобі трохи треба зачекати. Я завтра прийду до тебе і все розповім, якщо вийде. А поки що, ось, поїж.

Він дав їй окраєць хліба і шматочок м’яса. Мабуть, приховав за вечерею. Енді трохи пом’якшала й у її душі з’явилася надія, що Майкл ні в чому не винен і визволить її звідси.

Хлопець пішов, доки ніхто не побачив, що він тут. А їй нічого не залишалося, як просто чекати. Тиша гнітила, викликаючи найстрашніші думки, розпалюючи сумніви й змушуючи почати говорити з собою. Пізніше приходив охоронець і приніс шматок хліба, кухоль води й відро. Таки її залишать тут на ніч! Ця думка лякала неймовірно, адже Андреа не звикла бути наодинці з собою. Та, врешті-решт, вона незчулася, як пітьма, що оточувала її після заходу сонця, та тиша заколисали її, змушуючи на якийсь час забути усе та відпочити.

Вранці її розбудив шум. Це охоронець приніс хліб і воду. Так само мовчки, як і минулого разу, поставив усе й пішов, клацнувши замком.

І знову тиша. Це починало набридати Енді, тож вона тихенько мурмотіла якусь із дитячих пісеньок, яка спливла у її пам’яті так несподівано. Вона змусила Андреа повернутися у часи її дитинства, що іноді бувало у хвилини суму. Але цього разу думки перескочили на нещодавні події на горищі, коли вона зрозуміла, що її мати – сестра Стівена й тітка Майкла. Це у неї ніяк не вкладалося у голові. Вона не могла зрозуміти, чого вона пішла, покинувши все. Чи це було кохання до її батька, чи просто бажання бути незалежною? Якби її мама витримала усе, то, можливо, Енді не працювала б тут, у Клубі, а сама обирала б служниць. Та міг би бути й інший варіант, якби маму видали заміж кудись далеко звідси. Андреа чула, що на заході й сході ще залишилися осередки Клубу, але не знала, як живеться людям там, адже ніхто нікуди не подорожував, крім самих Поважних.

Як же повільно спливає час! Енді задумалася над цим дивовижним явищем: коли нічим не зайнятий чи чекаєш чогось, то час тягнеться неймовірно. Та тільки варто почати робити щось цікаве, то його як і не було!

Нарешті, вона почула шарудіння. Ні, на її щастя, це була не миша, хоча вона їх і не боялася. Це знову прийшов її брат, і Андреа сподівалася, що з хорошою новиною.

– Ти тут? – тихий голос Майкла здавався громом після повної тиші впродовж багатьох годин.

– Так.

Він виклав перед нею на шматок тканини хліб і якісь овочі. Поки вона їла, розповів про зустріч зі Скаєм вчора ввечері. Разом вони придумали, як витягти звідси Енді.

– А ще я дізнався, хто винен у цьому, - брат зробив паузу, очікуючи на реакцію дівчини.

– І хто ж це був? А головне, коли встиг? Все сталося так раптово!

– Це була Джес! Мені батько сказав. Заздрила, що тебе перевели, розповіла про ганчірку Фреді, щойно ти з кухні вийшла. А ще їй здалося, ніби ти щось у піч кинула. Ну а батько зараз збирає сили проти повстанців, от і подумав, що ти одна з них…

Ця новина неймовірно схвилювала дівчину. Але Майкл мав йти. Він ще раз нагадав їй про план.

– Довірся мені, – прощаючись, тепло промовив він.

Андреа повинна була зачекати ще трохи.

Перед вечерею вона почула, як клацнув замок, але ніхто не зайшов до неї. Енді продовжувала сидіти, наче нічого не сталося. Ще був не час.

У коридорі чулися голоси, коли члени Клубу йшли вечеряти. Тепер вона піднялася і підійшла до дверей. Зачекавши ще кілька хвилин, вона потроху стала відкривати двері, намагаючись зробити це якомога тихіше, та все ж таки, вони почали скрипіти.

Вона завмерла, прислухаючись до кроків у коридорі. Їй пощастило, що цей підвал знаходився у дальньому крилі й тут не часто хтось ходив. Та й час був вибраний правильно: у великій їдальні було людно й шумно, голоси долітали аж сюди, тож ніхто нічого не почув. Андреа тихенько вийшла, швидко причинила двері, аби це не було підозрілим, раптом хто сюди загляне. І знову вони ледь не змусили серце дівчини вискочити з грудей від переляку, та й цього разу обійшлося.

Центральний коридор, що з’єднував обидва крила, був не надто освітлений з цього боку, тож вона скористалася цим, аби швиденько пробратися через будинок. Найскладніше було пройти повз відкриті двері їдальні. Але тут Енді покладалася на удачу. На ній досі була форма служниці. Тож, спокійно проходячи повз Поважних, вона могла не викликати підозри, бо вони настільки звикли до служниць, що просто не звертали на них увагу. Для них дівчата були, ніби тіні, які не вартували їхньої уваги.

Їй пощастило, вона дісталася до виходу у двір. Оглянувши його, вона помітила, що на варті лише один охоронець, який знав Андреа, і знав, що вона доглядала коня Майкла. Та у неї були сумніви щодо того, чи знав він про її ув’язнення, чи ні? Тож треба удати, що усе гаразд, ніби нічого й не було, і сподіватися, що він повірить її брехні.

Тільки вона хотіла ступити крок, як хтось смикнув її за руку. Вона озирнулась, намагаючись роздивитися того, хто стояв позаду. На щастя, це був Майкл. Він пройшов уперед, заговорив з охоронцем, але зупинився так, щоб той дивився у бік дороги. Поки вони сміялися, Енді проскочила до стайні. За нею зайшов Майкл і розповів, куди потрібно буде йти після того, як вона вибереться.

Тепер залишилося одне – вийти з території Клубу так само непоміченою, а там за нею справа не стане – миттю домчить до околиці.

Саме тепер вона пригадала, як спостерігала через виноград за тим, що відбувалося біля воріт, як до Майкла у стайню просковзували тіні, а потім так само зникали. Тепер і їй довелося стати однією з них. Тож, обравши момент, вона щодуху побігла за ворота, намагаючись створювати якомога менше шуму. Здавалося, що серце перестало битися, а вона – дихати.

Аж ось і вона – свобода! Озирнувшись, вона побачила, як Майкл повернувся і пішов до будинку навіть не кинувши погляд у її бік, аби охоронець нічого не запідозрив.

Накрившись темною тканиною, яку приніс їй брат, вона намагалася швидко йти темними вулицями, аби встигнути на зустріч з хлопцем, за яким так скучила!

Ось, нарешті, закінчилися будинки, які скупчилися навколо Клубу. Тепер залишилось небагато. Енді вдихала на повні груди п’янкий аромат свободи, вперше за все життя відчуваючи себе по-справжньому вільною.

Вона востаннє озирнулася на темний масив містечка, на усе, що так не любила тут, але хотіла запам’ятати, щоб потім розповідати своїм дітям, що не завжди мрії приводять туди, де ти маєш бути. Але людина завжди може змінити свої бажання, свій життєвий шлях і повернути туди, де знайде своє справжнє щастя. А зараз Андреа близька до цього. Вона зрозуміла, що не все те золото, що блищить. А цей Клуб – то просто збіговисько нікчем, які мають владу керувати людьми, бо самі так вирішили. Але так буде не завжди, і тепер вона вірила й бажала цього, бажала змін, бажала нового життя не тільки для себе, але й для усіх.

Пройшовши ще кілька хвилин, вона зупинилася. Від дерева відділився силует, який був таким знайомим і рідним для неї.

– Ну, привіт, Андреа!

– Привіт, Скаю!