Перший робочий день

Андреа відкрила очі з першими променями сонця. Це була звичка, вироблена роками проживання у притулку. Там за те, що дівчата підіймалися невчасно, нещадно карали, тому приходилося прилаштовуватися.

Сусідки по кімнаті ще тихо дихали, додивляючись останні захоплюючи сюжети ранішніх снів. Енді сьогодні спала без сновидінь. Давалося взнаки хвилювання від того, що це її перший день на розкопках, і вона дуже сподівалася, що після вчорашнього успішного дня на кухні її не залишать там же. І, хоча їй так це сподобалося, але вона, все ж-таки, збирач, і не хоче втратити нагоду знайти щось вагоме. Їй пригадалися її мрії, задля яких вона ладна була працювати від світанку до темряви.

Тихенько вийшовши з кімнати й причинивши двері, Андреа пішла до вбиральні, де привела себе до ладу: розчесала скуйовджене за ніч волосся, вмилася та, оглянувши себе у дзеркалі, що висіло над умивальником, залишилася задоволеною. До ранкових зборів залишилося ще достатньо часу, тож, повернувшись до кімнати й заправивши ліжко, дівчина вирішила прогулятися та подихати вранішньою свіжістю, яка ще хоч трохи затрималася в тіні дерев та за стінами будівель, даруючи прохолоду охочим, яких, до речі, виявилося мало. Усі ще спали, й тиша огортала сонне містечко, потроху відступаючи та віддаючи правління новому дню, але Андреа побачила знайомий силует біля кухні.

Залетівши туди, вона побачила Грету, яка вже розпалювала вогонь у печі.

–	Ох ти ж і рання пташка! – ласкаво глянувши на дівчинку промовила вона. – Що, не спиться?

–	Я так звикла. Ми завжди підіймалися зі сходом сонця, – Андреа потягнулася та позіхнула.

–	Ну, добре, якщо ти вже тут, то допоможеш мені? – вона промовила це так, наче й не сподівалася на позитивну відповідь, продовжуючи поратися у кухні.

–	Звісно! Що потрібно зробити? – Андреа була рада зайнятися чимось, бо довге очікування просто виводило її із себе, змушуючи нервувати.

Грета попросила принести відро води з колодязя, а потім дрова для печі. Вона робила все швидко, але механічно, задумавшись про те, чого ніхто й ніколи не дізнається – майбутнє. Голова думала, а руки робили. Аж поки не прийшов час для ранкового зібрання, де повинні бути присутніми усі збирачі. Потихеньку всі зійшлися й розсілися у їдальні, а наперед вийшов Пітер. Обговорювали якісь місця, знахідки та будинки, але Андреа нічого не могла зрозуміти. Нарешті, розмова зайшла про сьогоднішній день. Як зрозуміла Енді, то робочі були поділені на групи, яким давалися різні завдання. Серед них були й такі, хто чергував на кухні, топив баню, привозив дрова. Жінки, переважно, займалися городом та садом, а ще розводили деяку худобу, щоб забезпечити усіх їжею. Насправді, Клуб мав би це робити, але те, що виділяли для них багатії, не вистачило б нормально прохарчувати стільки народу. От Пітер і придумав, як розв’язати цю проблему. З одягом було набагато складніше.

Власне збирачів було доволі небагато – декілька груп, от вони й цікавили Андреа найбільше. Вона сиділа й уважно слухала, чекаючи, коли ж назвуть її ім’я і зарахують до однієї з груп, щоб вона могла вийти на роботу. Час зустрічі минав, робота була розподілена, а Енді так і не почула того, чого так довго і з нетерпінням очікувала. Чергові по кухні встали та почали готувати все до сніданку. Пітер теж присів на своє місце, Андреа сиділа і не знала, що їй далі робити. Було так прикро, що про неї наче забули, що хотілося розплакатися і забитися до якогось куточку, але вона вирішила, що треба з цим щось робити, тому рішуче встала і через усю їдальню попрямувала до того місця, де сидів бригадир. Зітхнувши, вона запитала:

–	А як же я?

Бригадир підняв не неї очі, у яких на мить здалася така безкінечна втома, що Енді стало незручно Але вже було запізно відступати. Звісно, вона не знала, чим це закінчиться, але їй хотілося бути потрібною, виконувати якесь важливе доручення. Вона стояла, опустивши руки й відвівши очі, не знаючи, куди подітися, адже відчувала погляди усіх, хто був у їдальні, на собі.

–	А що ти? Ти допомагаєш Греті, якщо я не помиляюсь, – він відвернувся.

І тут Андреа не витримала, сльози покотилися з її очей, вона вилетіла кулею з їдальні й побігла не розбираючи дороги, минула в’їзд до табору і далі та й далі. Дорога повернула ліворуч. Енді все бігла й бігла, аж поки груди її не почало пекти вогнем, дихання збилося, повітря не вистачало… Нарешті, вона зупинилася біля великого рудуватого каменя, що лежав собі край дороги. Упавши біля нього, вона розридалася, гарячі сльози котилися градом, ридання розривали їй груди, але нічого не могла зробити. Вона відчувала, як усі мрії, розбиваючись об скелі життя, розлітаються по світу. І душа її плакала, омиваючись гіркими сльозами, і очі не бачили нічого навколо.

Скільки так просиділа біля того каменя вона не знала. Сонце гаряче припікало її шкіру, яка на очах темніла. Голова паморочилася і боліла від ридань, але потрібно було шукати прихистку від сонця. Енді, насилу припинивши ридання, почала оглядати місцевість, де знаходилася. На жаль, нічого доволі великого, що могло б слугувати захистом від сонця, вона не побачила. Навколо була лише попечена земля, де-не-де стирчали якість ріденькі кущики та пожовкла трава, що невпевнено пробивалася із ґрунту під палючим сонцем. Лише десь далеко виднілося щось схоже на будівлі. Вона вирішила, що потрібно дістатися табору, поки сонце не спекло її остаточно.

Важко піднявшись, Андреа знову впала, ноги не тримали, руки тремтіли, голова йшла обертом, тому вона вирішила ще трохи посидіти за каменем. Думки роїлися у голові, плуталися, змінюючи одна одну з неймовірною швидкістю, сльози знову наверталися на очі. Але, трохи подумавши, Енді вирішила, що плакати більше немає сенсу, бо то нічого не змінить і горю не допоможе. Вона ніколи не дозволяла собі плакати, була мужньою у найважчі часи, а тут раптом її як підмінили. Андреа сама не розуміла, що коїться з нею.

–	Треба вибиратися звідси, – промовила до себе дівчина та аж здригнулася від свого голосу – він був хриплий та не схожий на дівочий.

Спираючись на камінь лівою рукою, Андреа піднялася знову і, поставивши іншу руку так, щоб захиститися хоч трохи від сонця, повертала голову, вдивляючись у курну дорогу та пустку, що оточувала її. З кожною хвилиною ставало спекотніше, й Енді розуміла, що, якщо терміново щось не вдіяти, то буде дуже і дуже погано. Торкнувшись незахищеної шкіри Андреа мимоволі зойкнула – та була гаряча і вже злегка почервоніла.

Тож, обравши напрямок, їй нічого не лишалося, як наполегливо йти до тієї точки, де, як здавалося, були розташовані будівлі, і звідки, можливо, вона сюди добігла. Андреа намагалася рухатися швидко, підіймаючи руки над головою для захисту від сонця. Піт котився градом, волосся змокло, пил густим шаром осідав на тілі. Сонячне світло було занадто яскравим, а повітря таким гарячим, що Енді відчувала себе як у печі, де Грета пекла хліб. Згадавши про неї, Андреа зрозуміла, що утнула дурницю, вибігши невідомо куди й навіщо. 

Час минав, дівчина йшла дорогою, роздивляючись сліди та шукаючи підказки, що допомогли б їй повернутися. Але, на жаль, вона не була надто обізнаною у цьому, тому навколо бачила лише суху землю і відчувала пісок на своїх губах.

– Ще трохи, лише кілька метрів, будь ласочка, – дівчина промовляла це знову й знову, наче молитву давно забутим богам. – Я зможу, я більше так не буду, будь ласка!

Енді відчувала, що сили скоро залишать її, тому намагалася пришвидшити ходу наскільки це було можливо. Їй було недобре, дуже хотілося пити й відпочити у затінку. Аж ось, праворуч від дороги, Андреа побачила те, що важко було назвати будівлею, зі зруйнованим дахом, відсутніми вікнами й дверима, а також без однієї стіни. Але тут можна було сховатися у тінь і перечекати, поки сонце не зменшить свою яскравість, а тоді вже думати про зворотну дорогу до табору збирачів. Іти ставало все важче, здавалося, що вона йде по розпеченому вугіллю. Нарешті, прихисток! Притулившись до вцілілої стіни, Андреа сповзла на землю, де так і лишилася сидіти, впершись ліктями в коліна і підтримуючи голову.

Вона корила себе за таку імпульсивність. Тепер їй точно не дозволять бути у групі збирачів, бо там потрібні люди із залізними нервами, шаленою витривалістю і працездатністю, які не бояться темряви, замкнених просторів, решток і усього іншого, що вони можуть зустріти у колишніх будинках. Також вони повинні підкорюватись рішенням свого бригадира, бо від цього залежить їх життя і здоров’я. Тож тепер Андреа могла сказати, що взагалі не відповідала вимогам щодо роботи збирачем, отже сидіти їй в городі чи на кухні й пекти хліб та готувати до кінця свого життя.

–	І навіщо таке життя, – сумно запитала себе Енді. – Особливо тоді, коли сама його зіпсувала. І чого мені так не щастить. Спочатку не потрапила до клубу… Тепер ось це.

Думки про Клуб нагадали їй про того загадкового юнака, за яким вона спостерігала кожного дня народження, який був таким несправжнім і справжнім водночас. Протягом цих днів відбулося стільки всього, що не було часу про це ні згадувати, ні мріяти. Це було дивним навіть для Андреа, бо вона завжди відрізнялася мрійливістю. Дівчата, що жили разом з нею у притулку, так і не змогли зблизитися з нею, бо якісь далекі світи, у яких часто блукала Енді, захоплювали усю її увагу. Це дивувало й дратувало водночас. Можливо, вони заздрили, що вона могла настільки заглибитися у себе, що не помічала багато подій, які відбувалися навколо. Це лише полегшувало її життя, було способом її захисту, тією шкаралупою, до якої вона ховалася від того, що з нею відбувалося і що її оточувало.

Відчувши на собі сонячний промінь, Андреа відкрила очі, не відразу зрозумівши де вона і що тут робить. Здається, вона задрімала, втомлена своїми переживаннями, думками й дорогою, яку подолала. Відсунувшись у тінь і змінивши позу вона важко зітхнула. Залишилося ще кілька годин до того, як можна буде рушити у зворотному напрямку. Їй було цікаво, чому ніхто не пішов за нею, не шукав, не намагався врятувати? Невже вона і справді нікому не потрібна і її втрата тільки полегшить життя інших? Голова нахилялася все нижче, очі закривалися і врешті-решт Енді заснула.

Вона відкрила очі, потягнулася і відчула, що сонце вже не палає, а лише освітлює і просто гріє.

–	Треба поспішати, – мовила дівчина. – А то ще темрява заскочить мене тут!

Андреа оглянула себе. Ті ділянки, що були не захищені одягом, почервоніли, де-не-де почали з’являтися пухирці, і все шалено боліло від найменшого руху. Деякий час їй важко було навіть піднятися ще й від того, що довго сиділа нерухомо у незручному положенні. Вона намагалася трохи розім’яти ноги, масажуючи їх, але було так боляче, що їй довелося кинути це заняття. Потроху вона повернулася убік далеких будівель і пошкандибала дорогою, важко ступаючи та облизуючи потріскані губи, змучені спрагою.

Час спливав, потроху наближалася ніч, і темрява захоплювала все більшу частину неба, переборюючи залишки світла та даруючи таку жадану прохолоду. Тіні подовжувалися, викликаючи дивні видіння і силуети, які неймовірно лякали дівчину. Але вона вперто йшла своїм шляхом, сподіваючись на те, що правильно визначила напрямок. Її кроки луною відбивалися від дороги й розносилися, здавалося, на кілометри від того місця, де вона знаходилася.

–	Ще трохи, лише кілька метрів, будь ласочка, – дівчина згадала свою молитву, повторюючи пошепки її знову. – Я зможу, я більше так не буду, будь ласка! Тільки б не заблукати, не збитися з дороги!

Але ось вона побачила вогні та силуети, які рухалися з ними й без них. Нарешті! Ще кілька десятків кроків і вона була у безпеці. Це рятівне світло дало надію на повернення до життя, але втома хотіла зламати волю Андреа, шепочучи про те, як добре залишитися тут, у холодочку. Їй було дуже спекотно попри те, що температура знизилася, і дуже хотілося пити, тож вона раз по разу облизувала пошерхлі губи сухим язиком і ледь переставляла ноги.

Її побачили охоронці, що стояли на варті. Вони підбігли, і Енді впала на їхні руки, втративши свідомість. Покликали Соню, що була тут за лікаря і за медсестру одночасно. Вона наказала перенести дівчину до медпункту, де оглянула її та змастила попечену шкіру ліками, які робила з трав, що могла знайти сама. На лоб вона поклала холодний компрес і наказала принести води. Потроху Андреа приходила до тями, а відчувши прохолодну вологу біля рота, намагалася піднятися. Випивши води, їй стало трохи краще, але жар не спадав. Тож Софії довелося чергувати біля неї усю ніч, міняючи компреси, даючи їй воду та змащуючи попечену шкіру.

Андреа то занурювалася у неспокійний сон, то прокидалася, то починала говорити про щось з напівзакритими очима. Гарячка, начебто, трохи спала, але все ще тримала дівчину у своїх обіймах. Нарешті й Соня прилягла тут же, забувшись неспокійним сном на кілька годин.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.