Нове життя

Дорога проходила повз маєтки Поважних, потім вони змінилися на невеликі хати дрібних торговців та майстрів, що мали власний бізнес, а далі пішли гуртожитки, сади, городи та майстерні. Серед усіх цих сірих однакових будівель важко було відшукати потрібну, тому над ними майоріли прапори з позначками відповідно сфери, до якої вони відносилися.

Нарешті, візок зупинився, і Андреа побачила три великі сірі дерев'яні будівлі під знаком збирачів, що були розташовані буквою "п", а також декілька невеликих посередині.

Її провожатий зліз і прив'язав коняку, махнувши Андреа, що подорож скінчилася. Дорогою до однієї з невеликих споруд у центрі він вперше за весь цей час промовив:

– Я – бригадир Пітер. Тебе як звати? – його низький голос був незвичним для вух дівчини, бо вона майже весь час спілкувалася з дівчатами та жінками, чоловіки у її житті траплялися дуже рідко. Багатьох з них забрала війна, інших – важка праця. У будь-якому разі вона аж здригнулася від його голосу, наче від удару, так різко та голосно звучав він.

– Андреа. Або просто Енді, – дівчина не знала, куди подіти руки, очі, як себе поводити. Це все було дивним і незвичним, адже останні роки вона провела в притулку, працювала разом з іншими та майже ніколи не була в інших місцях, окрім вікон Клубу раз на рік, куди вона потай тікала на кілька хвилин. Тож все це бентежило дівчину, змушувало озиратися та ніяковіти.

Нарешті, вони підійшли до дверей будівлі, звідки з'явилася висока худорлява жінка із заплетеним в тугу косу світлим волоссям. На вигляд їй здавалося років тридцять, хоча умови життя наклали на неї свій відбиток. Андреа відразу помітила її великі лагідні очі та натруджені руки. Вона була одягнена в охайну темну сукню, поверх якої був фартух. У руках жінка тримала невеличку миску.

– О, Пітер, ти привіз нам поповнення! Така маленька та худенька! – її приємний голос піснею прозвучав та знайшов відгомін у душі Енді.

– Так, Грето, погодуй і розмісти, ну, й поясни все, ти ж знаєш, я не люблю довго базікати, - Пітер розвернувся та швидко покрокував у бік іншої невеликої будівлі. Жінка подивилася йому в слід та почала клопотатися біля Андреа.

– І де ж вас, таких маленьких, беруть! Сама шкіра та кістки! Тебе як звати?
– Андреа. Можна просто Енді.

Вона завела дівчину всередину, запросила за стіл, поставила тарілку, насипала каші, поклала шматок хліба та помідор. Андреа з подивом дивилася на тарілку. Грета поклала перед нею ложку. Дівчина сиділа, мовчки дивлячись на їжу.

– Ти чого не їси?

– Це мені? – Енді була все ще здивованою, але після схвального погляду жінки, схопила ложку та почала жадібно ковтати їжу, майже не пережовуючи.

Грета дивилася на неї лагідно й посміхалася.

– Тихіше, не поспішай, ніхто забирати не буде, їж, а то ще вдавишся! Ти що взагалі їла у тому сиротинці? Вас там зовсім не годували?

Андреа, прожовуючи останній шматок хліба, відповіла:

– Ні, годували, але, переважно супом. Вранці тушковані овочі, в обід і на вечерю майже завжди суп. Хліб був лише на свята. Каша дуже зрідка. Дякую, дуже смачно.

– Нічого, тепер заробиш собі на їжу, – вона сіла за стіл навпроти дівчини. – Знаєш, тобі пощастило. Тут не так вже й погано. Пітер багато не базікає, але й не ображає. Головне працювати, не лінуватися, бути уважною та обережною. Він не любить втрачати людей. За кожен день роботи отримуєш картки на триразове харчування, якщо знайдеш щось цікаве – додаткова порція. За місяць роботи заробиш вихідний. До речі, на розкопки ми виїжджаємо не всі й не щодня. І тут робота знайдеться. Не факт, що тебе відразу візьмуть з собою, тож не засмучуйся. Але, ти маленька та худенька, ти можеш дістатися туди, куди жоден з дорослих не зможе. Тож, хто зна.
 
Грета встала, показуючи, що обід закінчено. Андреа піднялася, шукаючи, куди прибрати посуд, бо у сиротинці кожен мив та прибирав за собою сам, а також були чергові, які робили загальне прибирання та підтримували лад.

Жінка, побачивши погляд Андреа, показала невеличку мийку з краном. Закінчивши з посудом, Енді подякувала за обід ще раз, і вони вийшли з кухні, прямуючи в бік однієї з великих будівель, що стояла ліворуч. Грета пояснювала: 

– Ось тут у нас живуть жінки, тепер це і твій дім. Он там, – жінка вказала на центральну велику будівлю, – зала зібрань та помешкання сімейних пар, а праворуч живуть чоловіки. Посередині невеличка школа та садок, кухня, де ми щойно були, там же їдальня і медпункт. Поруч з ним склад, до речі, ми тобі не підібрали одяг, пішли! Як же я могла забути!

Грета повернула до будівлі складу, де працювала сива охайна жінка у темно-синій сукні. Вона радісно всміхнулася, і на її обличчі зібралися зморшки, ніби візерунки чи лінії на карті.

– Гей, Грето, знову новенька?

– Так, Єво, мені на них щастить, ти ж знаєш Пітера. Допоможеш? 

Жінка зі складу на мить замислилася, зосереджено вивчаючи полиці позаду себе.
– Ну, нічого не обіцяю, але зроблю все можливе.

Вона швидко ходила між полицями, то тягнучись, то нахиляючись за чимось, нарешті, вийшла з повними руками речей, ледь донісши це до старенького дерев'яного столу, перед яким стояли Грета й Андреа.

– Ось, здається, все, що потрібно. Два рушники, робочий комбінезон, взуття, шкарпетки, білизна, постіль, майка, шорти й кепка. А, почекай.

Єва знову зайшла вглиб складу й через кілька хвилин повернулася з сумкою.

– Ось, це теж знадобиться. Речі бережи, бо картки на зміну видають нечасто. Хіба що виміняєш у когось.

– Дякую, – Андреа дивилася на цю купу речей і думала про те, що стільки всього у неї було лише з батьками. Вона згадала, як мама пошила їй гарну сукню з якоїсь старої скатертини, що подарувала старенька жінка, якій мама допомагала по господарству. Тоді Андреа відчувала себе просто принцесою.

Грета взяла половину, кивнувши Енді, щоб та забирала останнє. Тепер вони попрямували до гуртожитку для жінок. Він був схожим на загін для худоби, якщо чесно, і Андреа з жахом уявляла себе у цій великій страшній будівлі серед сотень незнайомих людей.

Зайшовши в середину, Енді була приємно вражена: будинок всередині був поділений на окремі кімнати, коридор був чистим і охайним, на стінах висіли ліхтарі. Пахло свіжим деревом і травами.

Жінка відкрила дальні двері з надписом "5" і запросила Андреа увійти. 
Це була середнього розміру кімната з двома вікнами, завішаними шторами, та шістьма охайними дерев'яними ліжками, застеленими клаптиковими ковдрами. Крім цього в середині стояв стіл зі стільцями, а під однією зі стін була шафа, біля кожного ліжка невеличка тумбочка.

Грета поклала речі на ліжко в кутку.

– Ну ось ти й вдома! Розташовуйся, розклади речі на вільній полиці у шафі та в тумбочці. І ще особистий подарунок від мене, – вона дала Андреа дерев'яний гребінець із яскравим розписом та довгими зубцями. – Тепер ти зможеш відростити волосся, якщо доглядатимеш за ним. Пішли, покажу вбиральню.

Вони вийшли з кімнати та, трохи повернувшись коридором, Грета відкрила двері ліворуч, на яких не було ніякого номера.

– Тут є вода і можна вмитися чи сполоснутися під душем, нагрітим від сонця, проте, якщо після роботи треба помитися, то краще ходити до лазні.
Мабуть, Енді ніколи не була такою розгубленою, як зараз. Це було зовсім не характерно для неї, але вся ця ситуація геть зовсім вивела її з рівноваги. Зовсім не так вона уявляла собі нову роботу, людей, і життя. Тепер серце її билося з прискоренням в очікуванні завтрашнього дня, бо дівчина тепер дуже хотіла працювати серед цих милих і добрих людей, жити у такому затишному місці.

Вони знову вийшли до коридору. Жінка знову подала голос:

– Твої сусідки зараз на роботі, а ти офіційно приступаєш від завтра, тож сьогодні у тебе, вважай, вихідний. Так що насолоджуйся! Проте, якщо засумуєш тут сама, то приходь на кухню, зможеш і допомогти, і поспілкуватися, і поїсти! – вона змовницьки підморгнула.

– Так, авжеж, я скоро прийду, – відповіла Андреа.

 Правда, їй хотілося трохи насолодитися вільним часом, бо вона геть зовсім не пам'ятала того відчуття свободи, яке заповнило її відтоді, як візок виїхав із воріт сиротинця.

Грета вийшла, залишивши Андреа саму. Та охайно порозкладала речі й вирішила змити з себе пил дороги, тож взяла рушник і чистий одяг та пішла митися. Вода приємно бадьорила, відмиваючи сліди останньої подорожі. Тепер вона почувалася зовсім щасливою. Полежавши трохи на ліжку та поправивши його, дівчина вийшла з будівлі, прямуючи до кухні.

Дорогою вона роздивлялася усе, що траплялося на очі: низенькі пожовклі дерева, кущики, кілька рудих та худих курок, що намагалися видзьобати щось із закам'янілої землі,  підіймаючи невеличкі хмарки пилу, собача будка, що причаїлася неподалік від кухні. Усюди було тихо, тільки зрідка одинока постать швидко з'являлася і так же швидко зникала в одній з будівель. 
З кухні показалася Грета й помахала.

– Привіт! Ну що, устаткувалася? – вона витерла ганчіркою руки.

– Так, дякую. Тут і справді непогано, особливо, порівнюючи з тим місцем, де я жила. Зовні, правда, здалося не дуже, але в середині дуже затишно.
 
Грета усміхнулася. Її усмішка, щира й лагідна, чимось нагадала Андреа маму, і сум на мить охопив її, що не пройшло поза увагою жінки.

– Сумуєш за рідними? – вона лагідно пригорнула дівчину до себе.

– Так. Мені бракує тата і мами. І сумно, що я почала забувати їх, вже майже не пам'ятаю татів голос... – Андреа сумно схилила голову.

– Так, життя у новому світі не солодке. Але все минеться, дитинко, головне просто пам'ятай, що вони були у тебе, що саме вони подарували тобі цей світ, яким би він не був. Але у твоїх руках його змінити, – жінка ніжно гладила Енді по голові, перебираючи коротке світле волосся, все ще трохи вологе після миття.

На мить Андреа замислилася над словами, які почула. Вона не могла зрозуміти цього, бо бачила, що не дуже-то від неї щось залежить. Ось, наприклад, життя тут. Вона ж не дуже хотіла опинитися у цьому місці, мріяла про зовсім інше, але мусить жити тут тепер все життя і навряд чи їй під силу змінити це.

Грета посміхнулася, побачивши замисленість і розгубленість на обличчі дівчини.

– Ти зараз думаєш, що я божевільна, і що від нас нічого не залежить. Але пройде трохи часу, і ти все зрозумієш. Ти побачиш, що світ належить тобі, і ти маєш силу його міняти.

Андреа підняла очі.

– А ви змінили світ? 

– Я? Ні. Але я – маленький гвинтик великої системи, я допомагаю тим, хто стоїть вище мене, наприклад, Пітеру і тим новеньким, які сюди потрапляють, як ти. Я на своєму місці і відчуваю це. Коли ти будеш там, де тобі слід, де ти зможеш міняти світ, ти це відчуєш, просто ще не місце і не час.

Слова Грети запалили маленький вогник надії у душі Енді, що вже майже зник після церемонії.

– Чаю хочеш? – після невеликої паузи запитала жінка.

Андреа нічого не залишалося, як мовчки погодитися, кивнувши головою.

Поки Грета наливала чай, пахощі якого розлилися по кухні, Енді все ще обдумувала слова, які щойно почула. Як вона може змінити світ? Чи це взагалі реально? Вона пригадувала мамині розповіді про те, яким було життя до війни, які дивовижні досягнення можна було зустріти у світі, і як швидко людство повернулося на кількасот років назад. Як це відновити Андреа не знала.

Можливо, пройде ще не одна сотня років, перш ніж людство почне відроджувати колишню могутність.

Перед дівчиною опинилася чашка чаю, над яким піднімався пар, і тарілка зі шматком хліба. Енді подякувала й стала присьорбувати чай з хлібом, що був неймовірно свіжим, із золотавою хрумкою скоринкою, і ніби танув у роті. Вона відчувала справжню насолоду від цього насиченого смаку. Допивши чай, вона просто дожовувала скоринку, намагаючись запам'ятати це неймовірне відчуття.

– Смачно? – запитала Грета, лагідно поглядаючи на Андреа.

– Так, неймовірно! – захоплено відповіла дівчина, запхавши останній шматок хліба до рота.

– А хочеш навчу тебе пекти такий хліб? – раптом запитала жінка.

Енді не могла повірити своїм вухам, тому перепитала:

– А це можливо, справді? Звісно, що хочу.

Залишок часу до вечері вони займалися випіканням партії хліба для робочих, які от-от мали повернутися з роботи та чекали на їжу. Енді повеселішала, їй було до вподоби знаходитися на кухні, де розливалися пахощі страв та мірно потріскували дрова у печі. І, хоча тут було неймовірно спекотно, Андреа була дуже задоволеною тим, що навчилася чогось нового. Правду кажучи, їй дуже подобалося це, у далекому минулому такі діти охоче вчилися в університетах та отримували престижні спеціальності, могли заробити великі статки й жити заможно. Тепер, на жаль, це було зовсім не важливо. Відігравала роль лише сім'я, в якій ти народився, та яке місце вона займала у суспільстві.

Постійно витираючи піт з лоба та розмовляючи з Гретою та іншими жінками, що працювали на кухні, Андреа й не помітила, як швидко промайнув час.
Страви були готові й парували в очікуванні на голодних робітників. Час було накривати  столи, з чим Енді радо допомагала. Вона, наче метелик, літала з одного кінця їдальні до іншого, ставлячи тарілки, кладучи щойно спечений  і порізаний хліб, наливаючи трав’яний чай. Жінки раділи такій активній та веселій помічниці. Енді й сама не зрозуміла, як темні думки відступили, залишивши десь далеко-далеко тільки сіру тінь, яка була змушена відступити під натиском нових емоцій та вражень, які поки що були тільки позитивними.

Ось до їдальні стали заходити втомлені робітники, які щойно повернулися з роботи, а також ті, хто вдень працював тут, у поселенні. Миючи руки, деякі, помічаючи Андреа, питально підіймали брови, але, втомлені і голодні, миттю забували про неї, відчуваючи смачний аромат їжі.

Аж тут раптом підійшов Пітер, поплескав Андреа по плечу і сказав:

–	 Молодець, – і так само тихо і непомітно пішов десь за стіл.

–	 Дякую, – ледь встигла промовити дівчина йому у слід.

Енді здогадалася, що він похвалив її за те, що цілий день вона працювала на кухні, і Грета, мабуть, сказала йому про це. Усмішка ледь торкнулася до губ Енді, аж тут підійшла її нова наставниця і дала миску з овочевим рагу і шматком того хліба, який вони разом спекли. Широко посміхнувшись, дівчина поспішила зайняти одне з вільних місць за найближчим столом і стала їсти, вже не так поспішаючи, як кілька годин тому, а вже могла відчути та насолодитись сповна смаком та ароматом страви.

Усі їли, розмовляли, обговорюючи події дня і роблячи плани на завтра, сміялися з жартів і почувалися вільними та доволі щасливими. Андреа дивилася широко розкритими очима на людей, які її оточували, всмоктувала загальний настрій піднесення, легкої втоми й задоволення після виконаної роботи. Вона чула, що сьогодні знайшли кілька важливих предметів, а також декілька місць, куди ще треба потрапити. Дехто був у піднесеному настрої в очікуванні заслуженої нагороди й вечора у клубі, дехто виглядав засмученим, бо це був не він.

Енді мріяла про свій перший день на розкопках, малювала собі карти та маршрути, вже бачила, як вона дістається до найдальших та найтаємніших куточків, де ще не ступала нога жодного шукача. Вона уявляла свій день у «Сходинках», обід на її честь, оплески, схвальні вигуки та… його чорні очі, що тепло дивляться на неї, і усмішка сяє, наче найяскравіша зірка, тільки для неї…

Раптом Андреа зрозуміла, що всі мовчать. Поглянувши довкола, дівчина побачила спрямовані на неї очі з усіх кутків їдальні. Її щоки відразу залилися яскравим рум’янцем, вона крутила головою, не розуміючи, що сталося. Раптом усі, як по команді, засміялися. І тут Грета вступилася за Енді:

–	Та годі вам! Ну замріялася дитина, чи ви такими не були! – вона глянула на Андреа, але побачивши нерозуміння у її очах, продовжила, звертаючись до неї, – ми раді, що Андреа тепер з нами душею і тілом, тож раді вітати тебе у нашій дружній родині!

–	Дуже дякую, – спалахнувши, наче сонце, пробурмотіла Енді. – Я теж дуже рада бути тут.

Знову почулися розмови, і Андреа була рада, що про неї вже почали забувати. Але вона ладна була крізь землю провалитися із сорому. Як же так вона могла замріятися? Вона звинувачувала себе у неуважності, хоча раніше за собою такого не помічала, а завжди була зібраною та уважною. Повернувшись думками до того моменту, на якому були перервані її мрії, вона знову зашарілася, згадавши про чорнявого хлопця із клубу. Зітхнувши, вона знялася з місця і пішла мити посуд та допомагати жінкам прибирати зі столів і наводити лад у їдальні.

Яскраво-червоне сонце потроху клонилось до горизонту, вочевидь втомившись за день. Тіні збільшилися і скоро прийшов час повертатися до своїх кімнат після того, як усе було вимито, виметено і прибрано. Грета провела Енді до потрібної будівлі, звернувши у бік житла для сімейних пар – там на неї чекав чоловік. На прощання вони обійнялися наче давні знайомі.

У кімнаті вже зібралися сусідки Андреа. Звісно, що всі вони були старшими за неї, але вже не такі худі та бліді, як Енді. Анна, середнього зросту охайна жінка з довгим русявим волоссям, міцно обійняла дівчину, привітавши зі вступом до збирачів. Лана, що весь час широко посміхалася, жвава молода дівчина, що потрапила сюди два роки тому, була чорнявою, а її смаглява шкіра дуже контрастувала зі світлим покривалом ліжка, на якому вона сиділа. Ще одна сусідка по кімнаті була невеличкою на зріст тендітною дівчиною із високо забраним світлим волоссям, яке за день вибилось із зачіски й Марті доводилось весь час його заправляти назад. Вона з цікавістю слідкувала за сценою знайомства з новою сусідкою. Довге русяве волосся її було заплетене у тугу косу, що спускалася майже до талії. Енді була просто зачарована її рожевою приталеною сукнею, яка була незвичною для сірості, що панувала навколо. Колись Андреа обов’язково запитає Марту звідки вона взяла таку красу. Останньою Енді представилась жінка років двадцяти п’яти з каштановим волоссям та яскраво-карими очима, що стояла біля шафи весь час, поки дівчата знайомились.

Коли усі перезнайомилися з Андреа та розсілися по ліжках, вона трохи розповіла про клуб та церемонію, свій притулок, батьків і на цьому якось розмова стала згасати, відчувалася втома робочого дня, тому вирішено було залишити розмови до наступного разу і лягти спати.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.