Повернення

Час не стояв на місці, а вперто продовжував свій невпинний рух. Група бадьоро крокувала розбитими вулицями, ховаючись у довгі густі тіні величезних сірих будівель, яким, здавалося, кінця-краю не було, оминала давно покинуті автівки, уламки стін, понівечені меблі. Шлях додому, як завжди, здавався коротшим, та цього разу тягнувся неймовірно довго, адже усі мовчали, боячись наразитися на небезпеку у вигляді банд, які ховалися в цих нетрях у достатній кількості для того, щоб була ймовірність натрапити на них. Бо її група не знала, ким насправді є всі ті люди, що жили тут.

Андреа теж мовчала, обмірковуючи все побачене й почуте, згадуючи та прокручуючи в голові всі події, що відбулися з нею зовсім нещодавно. Вона досі не все розуміла з того, про що казав Юджин там, у будівлі. А ще вона шкодувала про книги, що так і залишилися стояти там, нікому не потрібні, припадаючи пилюкою. Хоча, хто зна, чи такі вже вони й непотрібні насправді. Вона знову пригадала те приємне відчуття від дотику до паперових сторінок, до прекрасної обкладинки, яка так чудово збереглася.

Маневруючи поміж будинками, вони з кожною хвилиною наближалися до виходу з міста. Енді жалкувала, що не можна залишитися тут ще трішки, дізнатися, які ще таємниці зберігають ці сірі велети. Проте вона дала собі слово, що обов’язково повернеться сюди. Просто, ще не час. І треба трішки зачекати.

Думки переключилися на приємніші речі. Андреа згадала, що так, як усе вийшло чудово, то вона, мабуть, потрапить до команди збирачів. А також нагадала собі про обід, який має обов’язково відбутися на її честь, адже для всіх – саме вона врятувала групу. Вона розуміла, що це не дуже чесно, але на даному етапі від неї мало, що залежало. Тож поки що їй лишалося одне – пливти течією життя й не забувати про те, що одного дня їй доведеться вистрибнути з неї або ж розвернутися і почати свій рух у протилежному напрямку.

За цими думками її зненацька заскочив Віктор, що підійшов, посміхаючись і запитав:

–	Ти в нормі?

Андреа не відразу зрозуміла, що він з нею розмовляє, тому кілька секунд подумавши, перепитала:

–	Що?

–	Ти в нормі, питаю? Чого замислилася, щось не так?

–	Ні, ні, все гаразд, просто так багато сталося, досі не прийду до тями.

–	Ну, так, це ж чудово – перша експедиція і з таким успіхом! Звісно, що ти шокована! Та ще й стільки пригод! Я тобі заздрю!

–	Та нема чому заздрити! Ще б Пітер оцінив так, як би мені того хотілося. А то поплескає по плечу й скаже, що я молодець, ну й далі в тому ж дусі.

–	А ти хотіла  більшого, так? – Віктор не відставав, засипаючи її запитаннями, від чого Енді вже почала втомлюватися. Цей діалог наближався до рекорду одного з найдовших діалогів у її житті.

Вона не відповіла, просто здвигнувши плечима. А кому б не хотілося більшого в цьому світі? Дивні в нього питання, які вже почали трохи нервувати дівчину.У цьому напів померлому світі, як і колись, як і після них, до останньої живої людини, усі хотітимуть чогось більшого. Така вже натура у людства. Маю їжу, хочу будинок. Маю будинок, хочу коняку. Маю і те, й інше – хочу багато всього. І завжди чогось не вистачатиме. 

Енді було цікаво, чи так було завжди, та вона майже не сумнівалася, що відповідь позитивна.

Віктор, побачивши, що Андреа втомилася від його розпитувань, потихеньку відстав, запитуючи щось у Кріса, який йшов зі своєю групою трохи позаду. Дівчина зітхнула з полегшенням, що, нарешті, їй дали спокій.

Вони наближалися до того місця, звідки почали пошуки групи. Саме тут Енді побачила відблиск, і куди вони повернулися після того, як пішли в інший бік. Вона на мить зупинилася й повернулася подивитися востаннє на усю велич і красу міста в проміннях сонця, що повільно докочувалося обрію. Через пів години воно заховається на відпочинок, а група дістанеться свого першого місця для ночівлі.

Потроху, тихі розмови зійшли нанівець, відчувалася втома від довгої подорожі. Алекс, відчуваючи загальний настрій, теж пришвидшив ходу. Ось, нарешті, і їх місце призначення. Усі з полегшенням розташовувалися до вечері й на ночівлю. Та одне питання не давало Андреа спокою, але вона не могла його озвучити, бо відчувала, що й так знає забагато, тож зайвий раз привертати увагу до себе не хотіла. Натомість її думки озвучив Алекс, який саме повернувся після огляду території. Він відзвітував, що кінь не втік, добре, що вони лишили йому багато корму, тож лишалося сподіватися, що його не вкрадуть, і дикі звірі не доберуться. Це було щастям, що пішки йти не доведеться. Також він приніс частину припасів, які вони лишили захованими, тож вечеря буде вдалою. 

Але тут же він запитав про коня другої групи. Кріс не розгубився, мабуть, він уже тисячі разів прокручував свою відповідь в очікуванні цього запитання. Кинувши погляд на Енді, він прямо випалив, здавалося, навіть, не дослухавши питання:

–	У нас його вкрали в місті ще на другий день, як ми сюди приїхали. Ми на ньому вирішили перевезти дещо для розкопок, і не вберегли…

Віктор і Алекс гаряче сперечалися про те, як тепер бути з другим возом. Усі знали, що кидати його не бажано, але одна конячка може не потягти два, якщо прив’язати їх один до одного. Але не могло бути й мови про те, щоб комусь йти пішки чи лишитися тут. 

Алекс знервовано ходив з одного кута в інший, розмірковуючи, яке рішення прийняти. Але через кілька хвилин оголосив:

–	Усім спати! Підйом ще до світанку, бо дорога буде довга.

Ніхто не сперечався. Андреа розуміла, що уже все вирішено, і він щось придумав. Та це буде завтра, а на сьогодні треба відпочивати. Підмостивши руку під голову, дівчина намагалася заснути, закривши очі, але думки кружляли в голові, влаштовуючи таку круговерть, що їй здавалося, ніби у неї вернеться голова. Вона намагалася себе заспокоїти, та щось не дуже виходило. Енді чула, як один за одним засинають її товариші, поступово занурюючись у країну снів. Їхнє дихання заспокоювалося, ставало рівним і тихим. Їй не спалося. Точніше, спали лише її очі. Вона ненавиділа це дивне відчуття напівсну, коли хочеш заснути, але не можеш, хоча очі розплющити неможливо. Ти знаходишся на межі сну, тобі верзеться казна що, й ти зрозуміти не можеш, чи то думки твої, чи то вже сни. 

Але втома таки перемогла, віднісши Андреа до царства сну. Прокинулася вона від того, що хтось намагався розбудити її, трясучи за плече, хоч як не хотілося їй повертатися в реалії життя, та довелося. Тож, повільно відкривши очі, дівчина неохоче сіла, підігнувши під себе ноги, і потяглася. Всі вже метушилися, збираючи речі у дорогу, тому довелося швидше прокидатися, перекусити тим, що залишилося, та перевірити, чи нічого не забуто тут. 

Вона востаннє обвела очима це приміщення, намагаючись запам’ятати усе до останньої деталі. Їй подобалася зовсім домашня гостинна обстановка, яка тут панувала. Вони ночували на другому поверсі, зручно розташувавшись у двох невеликих спальнях. Шкода, що ліжка хтось забрав звідси, мабуть, піч топив чи щось таке. На підлозі ще залишився вицвілий, але ще й досі м’який темно-зелений килим, який гармонійно виглядав на фоні світло-сірих стін у тоненьку смужечку. Вікно було завішене світлою фіранкою, яка майже не приховувала вид з вікна, але додавала затишку. Андреа згадала будинок, де жила з мамою і татом. Чомусь це місце раптом нагадало їй про дитинство.

Щоб не розчулитися ще більше, дівчина похапцем підхопила свої речі й спустилася донизу, де уже вся група була зібрана й готова вирушати. Алекс зачинив двері й залишив ключ під горщиком, у якому колись росли квіти, що стояв ліворуч. Наступна група, яка завітає сюди, також зможе переночувати тут.

Віктор вже прив’язав вози один за одним, Алекс віддав наказ рушати, а через те, що їх тепер було вдвічі більше, то й коняці було б важче. Але вирішили їхати доти, поки дорога більш-менш була рівною й цілою, а потім мінятися і їхати по черзі. Звісно, це займе більше часу, ніж планувалося, і поставало інше важливе питання – харчування. Запаси майже було вичерпано, а ще потрібно мінімум два дні й одну ніч, щоб дістатися до їхнього табору.

Енді бачила, чим забита голова їхнього лідера, але зробити ніхто нічого не міг. Їм доведеться трішки поголодувати, та це для них була не новина. І взагалі, у новому світі це була, мабуть, одна з найбільших проблем завжди, та усі до неї настільки звикли, що просто не зважали на голод. От спрага, то інше. Без води не вижити.

Оскільки виїхали ще вдосвіта, то зараз тільки трохи розвиднілося і перед ними простяглася безкінечна дорога додому. Монотонний рух візків заколисував і присипляв уважність, змушуючи думки Андреа стрибати з одного на інше, пригадувати людей, з якими вона познайомилася за такий короткий термін.

Раптом Алекс зупинив коня, і усі ледь не попадали один на одного. Група знала, що в жодному разі не слід рухатися після такої зупинки, аж допоки лідер не дозволить. Тому вони завмерли, не розуміючи в чому справа, аж допоки не побачили…

Прямо на дорозі перед ними стояло щось велике й живе. Воно було ще доволі далеко, але сонячне світло ледь почало пробиватися з-за хмар на сході й цього було явно замало, щоб розгледіти істоту.

Усі просто пороззявляли роти від подиву, бо ніколи не бачили такого дива. Алекс, Кріс і Віктор переглянулися. Останній потихеньку став діставати зброю, що була закріплена під сидінням на такий випадок. Істота стояла, прядучи носом, її очі раз чи два блиснули, величезна паща відкрилася, та не було нічого чути – занадто далеко стояв той звір. Але це не заважало йому відчувати їхній запах. А він його відчув, це точно, адже тікати нікуди не збирався. Група сиділа тихо, ледь дихаючи від переляку.

Віктор тримав у руках щось схоже на довгого ножа, тепер він намагався прив’язати його до палиці, яку йому так же повільно подав Кріс. Дивлячись на велетенські розміри тварини виникало питання, чи впораються вони з ним ось цією зброєю? Андреа помітила, що в руках у чоловіків з’явилися ножі, деякі жінки дістали луки з наплічних мішків і прилаштовували стріли, готуючись до бою. 

Енді озирнулася на людей у другому возі: напружені обличчя, руки на руків’ях ножів і готовність така ж, як і тут. Усі були готові, усі знали, що їм робити. Окрім неї. Вона була надто молодою, надто недосвідченою. Її очі бігали навколо в пошуках чогось, щоб стало їй за зброю, але на думку не приходило нічого розумного. Їй залишилося лише не заважати. І не загинути.

Аж тут прозвучав протяжний голосний вий, що розлетівся навкруги, підіймаючи волосся дибки під страху. Та вже ніхто, здавалося, не боявся. Лише Енді з острахом очікувала того, що буде далі. І заспокоювала себе тим, що істота одна, а їх он як багато!

Раптом вона почула скрик на другому возі, люди почали кричати, повскакували з місць, крутячи головами навколо. Зброя була напоготові, люди напружені, як і натягнуті тятиви луків. Проте цього разу Андреа почула скрик ліворуч від себе й поряд з нею зникла дівчина, яка сиділа там. Енді розвернулася і побачила, що їхні вози оточують вовки, деякі з них кинулися на людей, яких вхопили з возів, але ті боролися до останнього.
 
Андреа спало на думку – звірі бояться вогню, та де його зараз узяти? На возі було трохи сіна на підлозі, у сумці було кресало, тож лише залишилось придумати, з чого зробити смолоскип. Одягу було замало для того, щоб зняти з себе, тож вона глянула на інших. У однієї з дівчат на поясі була зав’язана сорочка.

–	Дай мені сорочку, якщо можна, я спробую розпалити вогонь, – Андреа так швидко проговорила, що сама ледь розібрала слова. Та дівчина її зрозуміла і, смикнувши сорочку, кинула її Енді.

–	Хоч би вийшло, хоч би тільки вийшло! – промовляла Андреа як закляття, пригадуючи, скільки часу зазвичай у неї йшло на розпалювання вогню. 

Руки підступно тремтіли, кресало зривалося… Вона намагалася заспокоїти себе, та цього марно було й чекати, коли навколо зойки, лайка, шум боротьби та завивання. Треба було опанувати себе, і, до того ж, терміново! Енді заплющила очі, зробила глибокий вдих, видих і ще, і ще. Нарешті, вона відчула, що більше не боїться. Вона стукнула кресалом раз, другий, третій… Звуки боротьби ставали ще жорстокішими, та вона зосередилася лише на тоненькій смужці диму, що ледь пробивалася на волю. Аж раптом спалахнула іскра, і Андреа підклала більше сіна, підживлюючи вогонь. Вона, звісно, дуже ризикувала спалити воза, та іншого виходу не бачила.

Запаливши імпровізований смолоскип, вона ногою збила полум’я з сіна і висунула палицю у вогні з воза. Звірі на мить завмерли, відступаючи від яскравого вогню. Біда була лише в тому, що тканина доволі швидко згорала, бо не була нічим горючим просочена.

Дівчина, яка віддала сорочку Енді, підхопила її і одірвала інший рукав, швидко обмотуючи навколо палиці, яку знайшла тут же, в кутку. Вона піднесла свій смолоскип до першого й запалила також. Потім передала на другий віз, де люди, дивлячись на них, теж обмотали палиці тим, що змогли відірвати від свого одягу.

Тим часом сонце, нарешті, вийшло з-за хмари, розгоряючись усе яскравіше. Вовки повтікали, чи то злякавшись вогню, чи то за командою свого величезного вожака. Коли люди трохи заспокоїлись, то дорога була вільна. Та навколо возів на кілька метрів розстилався кривавий килим: двох дівчат, які першими були стягнуті з возів, розірвали хижаки. Хоч як вони не боролися, та не змогли їх побороти. Ті, що вижили, сумно схилили голови, деякі плакали, та всі були вдячні за їхню жертву. Чоловіки вирішили поховати тіла, щоб вони не стали знову здобиччю тієї чи іншої зграї. 

Люди були втомлені й мовчазні. Особливо похмурим був Алекс, який сказав декілька слів над могилами дівчат. Андреа їх майже не знала, та, все одно, їй було сумно й боляче. Увесь подальший шлях вони просто мовчали, кожен обмірковуючи та переживаючи все це знову й знову. 

Через два дні й ніч, які вже пройшли без особливих пригод, вони повернулися в селище: змарнілі, виснажені, голодні й дуже засмучені. Назустріч з кухні вийшла Грета, і Андреа з усіх ніг кинулася до неї. І тут сльози просто самі вирвалися з її очей, вона ридала на плечі цієї, тепер, мабуть, найріднішої у цілому світі, людини.

Члени обох груп забирали з возів свої речі, інші, як могли, допомагали їм. Грета, все ще обіймаючи Енді, рукою дала знак жінкам накрити на стіл та нагодувати прибулих, адже вони приїхали вже після вечері, майже на заході сонця, спішили, як могли, намагаючись швидше забратися з тієї дороги і від тієї зграї, яка з легкістю могла знищити їх усіх.

Прийшов і Пітер та, уважно слухаючи розповідь Алекса, стурбовано хитав головою. Це означало, що шлях до розкопок став ще більш небезпечним і до наступного разу їм треба буде ретельніше готуватися, знаючи про таку небезпеку.

Андреа, виплакавши всі сльози, нарешті, заспокоїлась. Грета терпляче чекала, гладячи дівчину по голові, як маленьку дитину. Потім обережно відсторонила її, посадила за стіл, насипала повну миску тушкованих овочів і поставила перед нею, примовляючи: «Ти їж, їж, дитинко».

Енді потроху заспокоювалася, адже запах їжі все-таки змусив її взяти до рук ложку й почати їсти. День потроху згасав, пристрасті від пережитого влягалися, і життя знову поверталося до свого руху, наче нічого й не сталося.

Поївши, Андреа сама помила і прибрала посуд, подякувала Греті й тихо побрела до кімнати, яку тепер називала своєю, щоб забутися неспокійним сном до наступного ранку.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.