Спадкоємиця

Наступний день починався, як усі, не виділяючись нічим особливим. Андреа працювала, а думки про те, що відбувається навколо неї, не давали спокою. Ближче до обіду на поверх влетіла Фреда й кілька охоронців, які примусили її, а потім і усіх покоївок, кухарок та інших спуститися у двір. Там, посередині, на колінах стояла Мартіна – невисока дівчина, що була служницею в однієї з поважних, у брудній сукні й зі сплутаним волоссям. Андреа не знала її близько, але бачила, що вона завжди була спокійною і старанною. Ніколи не чула ні про неї, ні від неї нічого такого, за що її могли б отак витягнути надвір для покарання. 

     Усі перешіптувалися, дивуючись такому видовищу, та ніхто не ризикував запитати вголос, чим було викликане це зібрання, очікуючи на пояснення від членів Клубу. Поважні також вийшли й стали на сходинках, згори поглядаючи на купу прислуги. Там же стояв з кам’яним обличчям і міцно стиснутими губами і Майкл, якого Андреа помітила не відразу. Вперед вийшов Стівен, батько Майкла і голова центральної Ложі Клубу. Усі разом затихли, лише голосні схлипування служниці розліталися по двору. Він відкашлявся і голосно, щоб усі точно почули, промовив: 

–	Я наказав зібрати тут усіх, бо у нас стався дуже прикрий інцидент: ця дівчина, – він вказав на Мартіну, – була спіймана за спробою обікрасти свою господиню! За це вона буде покарана: п’ять ударів по руках різками та вигнання з Клубу без права повертатися сюди!

     Усі охнули, а дівчата поруч з Андреа, оглядаючись на Поважних, які стояли трохи осторонь, почали перешіптуватися про те, що вона нікого не обкрадала. Просто жінка, якій вона прислужувала, приревнувала її до чоловіка, от і схотіла позбутися гарненької молодої служниці. Ось так без суду й слідства завжди йшло покарання.

     Енді була дуже обурена таким свавіллям і вже вкотре пошкодувала, що приїхала сюди. Якою ж дурепою треба бути, аби таке утнути! Думка про те, що їхніми життями так легко маніпулювати зводила її з розуму. Це було зовсім не те, чого вона очікувала. Тепер вона вже почала розуміти, що усі її мрії про красиве життя та примарні шанси, які нібито давав Клуб, були надто дитячими.

     Вона обернулася на Поважних, що стояли із задоволеними обличчями у своїх костюмах. Тепер дівчина точно розуміла, що являє собою усе це збіговисько. Ця пиха, ця ненависть до простих людей, яким просто не пощастило народитися за межами Клубу… Ці багатії не варті були нічого, забирали усе, залякували, били й виганяли, а усі мали на них працювати й догоджати, аби якось вижити? Ні, так не має бути ні в якому разі! І потрібно було робити щось, щоб змінити цю ситуацію. День за днем вона все більше переконувалася у цьому. І їй потрібна була допомога. Бо що вона – просте дівчисько, могла зробити сама?

     Все за мить вона не побачила Майкла на тому місці, де він стояв перед цим. А саме у ньому Енді бачила того захисника, якого потребувала. Щоправда, вона до кінця так і не розібралася, чи можна йому повністю довіряти. Але його зв’язок зі Скаєм та інші таємничі зустрічі, за якими вона спостерігала не один день, наштовхували її на думку, що він саме той, хто зможе допомогти. Та  все одно, поки вона не дізнається того, що хотів розповісти їй Скай, то має сидіти тихо і не привертати уваги до себе.

     Тут засвистіли різки, Мартіна закричала спочатку від страху, а потім від різкого пекучого болю. Багато хто з дівчат почав плакати й репетувати, охоронці підходили та, погрожуючи побиттям, вимагали припинити. Андреа не могла цього бачити. Вона просто розвернулася і тихенько прослизнула в будинок, намагаючись не потрапити на очі ані охоронцям, ані комусь із поважних, і розшукати Майкла.Їй ледь вдалося обійти тих, хто стояв надто близько до входу, тож довелося майже злитися зі стіною, рухатися повільно й обережно та, улучивши вдалий момент, вона прослизнула у будівлю.

     Обшукавши перший поверх і спустившись на кухню, де було так само порожньо, вона піднялася на другий, заглянула усюди, де тільки могла його знайти. Та навколо було тихо й безлюдно, лише звук її кроків губився у пухнастих килимах і заплутувався у легких шторах, що  спадали з вікон у коридорі, прикриваючи сонце, що так і хотіло заполонити коридор, неймовірно його нагріваючи.

     Андреа замислилася про те, де можна знайти хлопця, і згадала про горище. Майкл колись випадково згадав про нього, як першу схованку, куди він тікав, і сидів там по кілька годин, а батьки шукали усюди, гукаючи й питаючи усіх, де він міг подітися. А потім він спускався, батько лаявся, мати плакала, міцно обіймаючи й притискаючи його до себе.

     Тепер він уже не був тим маленьким неслухняним хлопчиком, але, мабуть, це було єдине місце у цьому будинку, де він міг побути один, і де його не гнітила обстановка штучності й пихатості, яку він ненавидів з дитинства.

     Дівчина обережно підіймалася скрипучими сходами, на яких вже не було ані килимів, ані прикрас. Вони скінчилися простими дверима з темного дерева, штовхнувши які вона опинилася на горищі. Тут пахло пилом і книгами, якоюсь історією. Гаряче повітря, що накопичувалося тут, не давало вільно дихати.

     Перед її очима був лише вузенький прохід серед нагромадження речей. Чого тут тільки не було! Старі залізні миски, тазки, якийсь одяг і ще ціла купа предметів, про призначення яких, як і про назву, Андреа просто нічого не знала. 

     Товстий шар пилу вкривав кожен міліметр усього навколо, та на підлозі були свіжі сліди, які вели углиб горища. Маленьке віконце згори пропускало достатньо світла, щоб Енді захоплено роздивлялася ці таємничі скарби, потроху просуваючись вперед. Їй так хотілося дізнатися історію кожного предмета, його використання. Вона полюбляла вчитися. Також її дивувало, що стільки речей були тут зайвими, хоча простим людям, можливо, знадобилися б більше, замість того, щоб просто збирати пил на цьому горищі. 

     Енді зупинилася біля однієї купи. Її увагу привернуло велике дзеркало у різьбленій рамі на ніжках, що стояло поруч. Вона лише тепер зрозуміла, що ніколи не бачила себе у дзеркалі в повний зріст. І лише зараз побачила, як змінилося її обличчя за останній час: червоного кольору від перебування на сонці не стало, шкіра стала ніжнішою та світлішою. Та, мабуть, синя сукня, у якій вона тепер працювала, відігравала свою роль також. А волосся! Її завжди коротка зачіска нарешті почала відростати, що неабияк радувало дівчину. Та треба було знайти Майкла, тож, відірвавшись від дзеркала, вона попрямувала далі.

     Під протилежною стіною Андреа зупинилася. Прохід повертав праворуч, туди ж вели й сліди, по яких вона йшла, сподіваючись, що вони приведуть її до друга. Та її увагу привернули до себе картини у гарних дерев’яних рамах, які стояли тут. Це були портрети чоловіків і жінок різного віку. Чоловіки усі були у костюмах, а жінки – з гарними зачісками та у сукнях, як у принцес із давніх казок. Та їх ще об’єднувала якась невловима риса, щось таке, що робило їх дуже схожими між собою. Передивляючись один портрет за іншим вона раптом зупинилася. 

     На картині вона бачила гарну молоду дівчину з довгим світлим волоссям, що було зібране у вишукану зачіску, яку доповнювала прикраса з блискучим білим камінням. Правильний овал обличчя оживляв легкий рум’янець. Легка усмішка торкнулася лише губ, а очі залишалися серйозними. Біла легка сукня злегка відкривала округлі плечі, а на шиї виблискував маленький білий камінець на золотому ланцюжку. Вона була справжньою красунею.

     Андреа почула кроки й озирнулася. Біля неї стояв Майкл і також дивився на портрет.

–	Хто ця дівчина, ти знаєш? – Запитала Енді.
–	Так. Я її не знав особисто, та колись мене сюди вперше привела бабуся і розповіла історію нашої родини. Усі, кого ти бачиш на портретах, то наші родичі. Одні з них вже померли, з іншими не склалося побудувати стосунки, чи то батьки просто не хочуть спілкуватися, або просто не можуть знайти. 

     Він важко зітхнув, збираючись з думками, а потім продовжив, повертаючись до першого портрету, на якому Андреа побачила літнього чоловіка у темно-синьому костюмі з сивим волоссям, суворими рисами обличчя та чорними очима: 

– Ось це, наприклад, мій дідусь Альберт, батько мого батька, був колись давно дуже багатим та впливовим, як тоді казали, бізнесменом. Маючи великий бізнес і володіючи статками, він був людиною жорстокою та свавільною. Вони з моїм батьком посварилися і більше не спілкувалися. Мій батько навіть не знає, що з ним сталося. А ось це, – він перегорнув наступний портрет літньої жінки, сиве довге волосся якої було охайно підібране у високу зачіску, сірі очі проникливо дивилися вперед, – Клаудіа, моя бабуся по материній лінії. Коли моя мати й батько одружились, то вона була проти, говорячи, що це погана ідея і нічого гарного з цього не вийде. 
Вони майже не спілкувалися, тож на пам’ять лишився лише її портрет. Але згодом місця у будинку для нього теж не знайшлося, бо туди повісили картини та портрети членів Клубу.

     Він перегорнув ще один портрет. На ньому була зображена дівчинка років п’яти-шести. У неї було таке ж темне волосся, як і у Майкла, яке кучерями спадало на плечі, такі ж темні очі й лагідна усмішка. Вона була схожа на милого ангелочка, якого колись бачила Андреа у книзі, яку мама читала її у дитинстві перед сном. 

     Майкл сумно зітхнув.
–	А це моя старша сестра…
–	Я не знала, що у тебе є сестра.
–	Ні, на жаль, її немає з нами. Вона померла, коли їй було шість. І з того часу мама не може спокійно реагувати на цей портрет, тож батько наказав заховати його сюди, аби мама тільки забула те, що їй довелося пережити.

     Андреа не могла зрозуміти, як люди, що перенесли стільки втрат, могли стати такими жорстокими до інших? Чи вони звинувачували усіх у своїх нещастях, чи просто хотіли виплеснути на них свою злість, чи весь час доводили собі, що вони можуть керувати світом, хоча не можуть керувати своїм життям? 

     Вона не хотіли ще більше ятрити рану Майкла, тому більше про сестру не питала. Наступним був портрет, який зацікавив Енді.

–	Ця дівчина – моя тітка у молодості. На жаль, я не знаю точно, що з нею сталося, та бабуся розповідала, що вони з моїм батьком не дуже ладнали. 
Вона була його зведеною сестрою по батьковій лінії, тож після смерті її батька їй увесь час дорікали, що вона має погане походження, називали байстрючкою. Бабуся хотіла швидше видати її заміж кудись подалі й забути про неї назавжди. Та тітка вирішила, що житиме, як схоче, і втекла. Лише раз я випадково почув, що вона була закохана у простого робітника. А чому тебе зацікавив саме цей портрет?

–	Тому що це – моя мама….

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.