За межами

Вранці Андреа прокинулася, як зазвичай, зі сходом сонця. Воно розбудило її своїми першими промінчиками, які крадькома пробралися крізь завішені вікна й лоскотали своїм теплом. Вона відкрила очі, потягнулася, обережно взяла свої речі та тихенько вийшла з кімнати, щоб не розбудити інших. Тим більше, що їй і так треба було встати раніше, бо звірі не чекатимуть. Їх треба вчасно напоїти й нагодувати, а ще й перевести до загону, де вони зможуть погуляти, поки сонце не стало занадто палючим.

А ще й Ліна вчора обіцяла навчити її, як доїти козу, й це було ну зовсім неймовірним, бо той світ, у якому вони жили, навряд чи може вихвалятися великою кількістю свійських тварин, тому вона їх ніколи раніше не бачила у такій кількості та ще й так близько, ніколи не торкалася, не годувала та не гладила, а це було таке задоволення!

Але як же збори? Андреа згадала, що день повинен обов’язково починатися з них, так  казав Пітер колись. Про це їй обов’язково потрібно буде запитати у Марка чи Ліни.

Після вмивання Енді почувалася свіжою й готовою до роботи. Вона швидко йшла, наспівуючи давню мелодію, що чула від мами, коли була ще зовсім маленькою. Було дивним те, що вона досі пам’ятала її, хоча пройшло стільки років, проте мелодія назавжди закарбувалася у її пам’яті, тож Енді час від часу згадувала про неї.

На вулиці було не спекотно о такій порі, а легенький вітерець приносив насолоду. Поселення ще спало, лише де-не-де чулися якісь звуки чи голоси. Аж ось Андреа побачила свою наставницю, що також поспішала до ферми.

–	Привіт, Ліно! – вона посміхнулася і помахала рукою.

–	Привіт! Чудовий сьогодні день, Енді, чи не так? – вона підняла очі до неба, роздивляючись хмарки. – Мабуть, матимемо багато роботи.

–	Чому ти так думаєш? Ви з Марком щось планували на сьогодні? – Андреа не могла зрозуміти, пропустила вона ранкові збори чи ні, і звідки Ліна знала про роботу, якщо сонце щойно зійшло.

–	Ні, не планували. Просто в такі дні нас зазвичай відправляють по траву, поки спеки немає, найчастіше із самого ранку. Не тільки ж овочі нашим кізонькам їсти!

–	Ліно, а я хотіла запитати про ранкові збори. Як ми туди підемо, якщо потрібно кудись їхати? Адже вони для всіх? – Андреа хотіла з’ясувати це раз і назавжди, щоб потім не сумніватися і чітко знати, що і коли робити.

Ліна трохи подумала, а потім відповіла:

–	Розумієш, робота на фермі відрізняється від роботи збирача, і від роботи кухарів, і від тих, хто городи садить, і в садах хто працює… На збори не завжди ходять усі. Ті, хто має і так роботу, туди не ходить. А у нас тут її хоч греблю гати! Збирачі ходять на збори, бо їм треба знати, яку наступну ділянку розкопувати будуть, коли їдуть, на скільки й що шукатимуть. Кухарі теж ходять, бо їм тоді кажуть, скільки їжі кому з собою дати, а на скільки обід готувати. От так і живемо. Сподіваюся, ти скоро звикнеш, але, раптом ще чогось не знатимеш – питай, добре?

–	Так, дякую, що пояснила. А  то раптом ще пропустила б. Мені Пітер голову б скрутив і сказав би, що так і було. Я тепер повинна стати ідеальною, ти ж знаєш, – з посмішкою додала Андреа. – Бо це все може погано скінчитися… – закінчила вона вже серйозно.

Ліна трохи заспокоїла Енді. Але їй було чого перейматися. Останні дні були надто сповненими емоціями, щоб адекватно на це реагувати.

Аж ось вони зустріли Марка, який весело помахав їм рукою, а, коли підішли ближче, то сказав, що зараз їм треба повернутися на кухню, поснідати, взяти з собою води, трохи їжі, і повернутися сюди, бо вони повинні скоро виїжджати, як і сказала Ліна.

Тим часом підходили інші, отримували розпорядження і знову розходилися займатися своїми справами.

Андреа та Ліна залетіли до кухні, наче вихор. Греті ледь не довелося їх поливати холодною водою, щоб охолодити їх запал.

–	Тихіше, тихіше, ще усюди встигнете, – примовляла вона, насипаючи дівчатам сніданок.

Поки вони мовчки їли тушковані овочі, Андреа пригадала той момент, коли вони разом зі Скаєм сміялися над фразою «Тушковані овочі, сер!» Вона шкодувала, що так і не поговорила з ним, нічого не пояснила, не розказала. Їй не вистачало його пронизливого погляду, цікавих історій і веселого сміху, що тоді луною розносився по кімнаті, і навіть налякав його маму. Їй було сумно від того, що вони більше не спілкуються. Проте вона нагадала собі, що повинна все ж пошукати його і поговорити. Їй не хотілося переривати їхнє спілкування, бо вона була дуже рада йому.

Після сніданку вони повернулися до Марка, прихопивши по пляшці води, окрайцю хліба й капелюхи. Він чекав на них біля візка. Старенька худорлява конячка повільно щось пережовувала та періодично фиркала від нетерпіння розім’яти ноги. Прийшли ще двоє чоловіків і, коли все було готове, візок повільно рушив за межі табору, потроху набираючи швидкість.

Дівчата тихенько розмовляли, Марк щось питав у тих двох про роботу, потім поцікавився в Енді та Ліни, чи зручно вони вмостилися, відволікши від балачок. Сонце вже починало припікати й ставало все спекотніше й важче дихати. Їхати потрібно було близько години, але, коли трохи віддалилися від поселення, то розмови зійшли нанівець. Андреа була рада вибратися з поселення, подивитися на світ, що її оточує, тим більше, що раніше у неї не було такої можливості.

Вона пригадувала, як з притулку їх возили у критому візку на роботу, й вони по черзі заглядали у шпарину. Тепер же все навколо перехоплювало дух. Суха попечена земля змінилася сухою пожовклою травою, яка потім була витіснена зеленню. Андреа здалося, що вона перестала дихати – такий чудовий краєвид відкрився перед її очима. Ніколи в житті дівчина не бачила такого яскравого кольору та ще й так багато навкруги. Вона ладна була зіскочити з візка й забігти у цю зелень, торкатися руками, потім скинути взуття й пробігтися босоніж, а потім впасти й лежати, розкинувши руки та насолоджуючись травами, вітром і сонцем… Це справді захоплювало й змушувало її серце шалено калатати в грудях. Андреа не могла стримувати посмішку. Вона була щаслива, що їй випала доля потрапити саме сюди. Вона б усе віддала, щоб тільки мати змогу бути тут весь час. «Люди просто не розуміють, що втрачають, а, може, вже втратили, вбили, винищили природу… Це ж така краса! Яке ж все яскраве та веселе! Це просто дивовижно!» – думала Енді, роздивляючись довкола.

Аж ось вони зупинилися. Видно було, що десь неподалік тече річка, яка давала воду для буяння рослинності. Навколо зеленіли трави й навіть розпустилися польові квіти, які тягнули свої ніжні голівки до сонця. Серед трав сюрчали коники та літали метелики, помахуючи яскравими крильцями, а десь далеко у долині, де росли величезні дерева, співали пташки, шелестіло від легкого вітерця листя, і все дихало життям і спокоєм. Андреа намилуватися не могла на ту красу. Не могла надихатися цим свіжим, ледь вогким повітрям, надивитися на чарівні квіти, яких з роду-віку не бачила. Їй здавалося, що вона потрапила у казку, у якийсь дивовижний сон, який може розтанути будь-якої хвилини.

Марк виліз, обійшов навколо візка і наказав злазити. Дав настанови бути обережними й пильно дивитися навколо, бо там ще залишилися дикі звірі, які могли напасти. Чоловіки косили траву неподалік від дороги, а дівчата згрібали у купи, потім розстилали великий шмат тканини та накидали її туди, а Марк переносив у візок, і все повторювалося знову й знову.

Сонце підіймалося вище й вище, піт рясно стікав, намочуючи одяг, але даючи полегшення хоч на хвильку. Хотілося пити, але потрібно було економити воду, щоб вистачило на зворотну дорогу. Марк гукнув дівчат і наказав знайти десь неподалік у затінку місце, де перепочити.

–	Тільки обережно, і візьміть ось це з собою, – сказав він віддаючи їм великий ніж і палицю.

Було доволі небезпечно отак блукати незнайомою місциною, але, що робити, потрібен був відпочинок і схованка від сонця. Дівчата йшли густою травою по коліна, вдивляючись у неї та озираючись довкола, стукаючи палицею перед собою.

Раптом Ліна зойкнула. Андреа аж зблідла, але це виявилася лише ящірка, що промайнула під ногами дівчини. Вони обернулися перевірити, чи почули чоловіки цей крик, і побачили, що на них дивився Марк, тому помахали, показуючи, що все добре, й продовжили свій шлях. Пройшовши ще трохи, вони опинилися під кроною дерев-велетнів, які мали величезне покручене коріння, що вгрузалося у м’яку землю, а верхніми гілками, здавалося, діставали до неба, закриваючи сонце.

Поміж двох таких дерев виявилося чисте й сухе місце, де можна було присісти та відпочити. Вони подивилися на Марка й помахали, щоб чоловіки йшли сюди. Ліна знала, що робити до їх приходу, тому почала ножем зрізати найближчу траву, і разом з Андреа вони перенесли її під дерева, зробивши щось на кшталт лежанки. Щойно вони закінчили роботу, прийшли чоловіки й з вдячністю попадали відпочивати.
 
Спочатку вони тихо розмовляли, обговорюючи щось відоме тільки їм, дівчата сиділи, притулившись спинами до величезного дерева, назву якого, як не силилась Енді, проте згадати не могла, хоча пам’ятала, що їм показували такі у притулку. Потім якось поступово розмови затихли, і всі відпочивали, насолоджуючись мирним краєвидом та співом пташок у вишині.

Аж тут вітер дмухнув сильніше, й листя вгорі затріпотіло. Андреа відчула, як щось, ніби живе та велике, прокинулося і зітхнуло. Потім вітер посилився, сонце заховалося за хмару, десь недалеко заскрипіла суха гілка. Це привернуло увагу Марка та інших. На обличчях показався неспокій, усі попрокидалися та посідали, крутили головами та прислухалися до того, що відбувалося довкола.

Раптом, десь зовсім близько від них, зашурхотіла трава, і з неї вилізла невеличка руда лисичка, що тримала у зубах якусь невеличку тваринку. Усі завмерли, чекаючи на продовження цього дійства, знаючи, що ці звірі можуть бути доволі небезпечними. Лисиця теж завмерла на мить, уважно оглядаючи чужинців, що забрели на її територію. Але потім знялася й швидко побігла геть, ховаючись у густій траві.

Марк приклав палець до губ, показуючи усім мовчати й тихо збиратися назад. Вітер посилювався, зриваючись на дерева, які аж тріщали та гнулися від потужного натиску. На голови їм сипалося листя і тоненькі гілочки, що зривав буйний вітер. Почав накрапати дощ, великими краплями вдаряючись об спини та голови. Один за одним вони йшли через траву до візка, коли раптом в одне з дерев позаду них вдарила блискавка з таким гуркотом, що люди від переляку й несподіванки аж заклякли, озираючись та вагаючись щодо того, що робити далі.

Андреа відчула, що серце втекло з грудей і заховалося десь у п’яти. Ніколи в житті вона не була настільки наляканою, як зараз. Їм розповідали, що блискавка дуже небезпечна й може вбити, особливо, якщо ти під деревом або посеред поля в таку грозу.

Позаду щось тріщало, а блискавки й грім не припинялися, дощ уперіщив, наче з відра, та ще й вітер намагався здути усе на своєму шляху. Грози тепер були нечастими гостями у їхніх краях, проте, коли траплялися, то буяли так, що мало не здасться. Марк був занепокоєний тим, що вони опинилися тут, під дощем, між блискавками, та ще на видноколі. Йти чи бігти було вкрай небезпечно. Тому вони почали потроху просуватися, з усіх сил стримуючись аби не дременути до укриття.

Мокрий одяг обліпив тіло й заважав рухатися, очі заливало дощем, але треба було дістатися до воза аби мати можливість при першій-ліпшій нагоді забратися звідси. Андреа почувалася жахливо, повільно просуваючись по мокрій траві, що чіплялася за одяг, а під нею земля починала перетворюватися на багнюку, вкриваючи ноги товстим липким шаром, тому вона періодично витирала їх об траву. Стіна дощу закривала собою усе, не даючи змоги роздивитися шлях, куди вони йшли.

Нарешті Ліна, яка йшла перед нею, зупинилася. Енді помітила, що вітер почав вщухати, краплі стали дрібнішими. Андреа помітила, що вони стоять біля дороги, але вона була порожньою! Ніякого воза тут не було!

–	От тобі й маєш! – з гіркотою та сумом промовив Марк. – Конячка наша злякалася, а може вовки погнали, хто зна! Будемо пішки додому вертати, що ж поробиш!

Це добре, що він знав, куди їм йти, а якби Андреа опинилася тут сама, то знову блукала б, не знаючи, як знайти дорогу додому. Вона запитала про це у Марка, тож він розповідав їй дорогою, на що звертати увагу, як орієнтуватися. Усі інші йшли мовчки, прислухаючись до їхньої розмови та до шепоту дощу. У таку погоду йти було не так спекотно, проте мокра земля, яка чіплялася за підошви, ускладнювала рух. Через пів години всі стомилися, тому вирішили постояти та відпочити.

Раптом, один з чоловіків, його звали Віктор, показав рукою десь праворуч. Придивившись, Андреа побачила візок і коняку, що мирно жувала зелену травичку біля дороги. Усі дуже зраділи такому чудовому подарунку долі, швиденько дійшли до воза й вивели його на середину дороги.

Та дорога розкисла, колеса навантаженого мокрою травою воза весь час вгрузали у багнюку, тож їхати було просто неможливо. Весь час їм доводилося виштовхувати воза то з однієї ями, то з іншої. Тож, врешті-решт, усі остаточно втомилися і потребували негайного відпочинку.

Буря пішла далі, залишивши після себе вогке повітря і легкий вітерець. Після невеликого перепочинку не було іншого виходу, як продовжити свій нелегкий шлях до табору. Таким чином, голодні, втомлені й злі, вони ледь дісталися табору вже тоді, коли настали сутінки.

Змивши з себе весь бруд та повечерявши, Андреа впала в ліжко. Останньою думкою перед тим, як заснути було те, що день пройшов, а вона так і не зустрілася зі Скаєм.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.