Гроза

Наступного ранку після пробудження Андреа, як зазвичай, обережно вийшла з кімнати й пішла на ферму. Вона сподівалася, що сьогодні день буде спокійнішим, ніж учорашній, який приніс не тільки втому, але й море нових вражень та емоцій, що вирували в душі дівчини в той час, як вони під дощем брели додому. Навіть зараз Енді пригадувала, яким страшним був удар блискавки в дерево, під яким вони сиділи за кілька хвилин до цього. І як вони брели в мокрій траві та боялися потрапити під черговий удар, а позаду чувся тріск полум’я, що пожирало дерево, в яке влучила та блискавка. А ще лисичка… Та що й казати – життя цікаве! Хоча, не можна заперечити, доволі небезпечне, особливо тут, за межами міста чи притулку. 

Вона підійшла до Марка, що стояв неподалік від ферми та зосереджено дивився на небо.

-	Доброго ранку! – привіталася Енді, очікуючи на завдання чи вказівки щодо сьогоднішнього дня.

-	Доброго, якщо так і є, – серйозно промовив чоловік, не відриваючи очей від вкритого хмарами неба. – Щось мені це не подобається… – згодом додав він.

Андреа теж підняла очі, але, крім того, що воно застелене низькими сірими хмарами, більше нічого не побачила. Проте замислилася, що могло так збентежити чоловіка. Її роздуми перервала Ліна, що також підійшла й стала також дивитися вгору, хитаючи головою.

-	Ну що, Марку, знову дощ буде, чи не так? – запитала вона, не припиняючи споглядання.

-	Так, так, – погодився він, хитаючи головою. – І не просто дощ, здається. Щось насувається, носом чую. Щось змінилося, навіть пояснити не можу, але відчуваю. Тож треба готуватись! Дівчатка, за роботу! Худобу завести, нагодувати, напоїти, двері й вікна позакривати та чимось прикрити, про всяк випадок.

Ліна перервала його настанови:

-	До найгіршого готуємось?

-	Так, дитино, краще бути готовими до всього, ніж зовсім не приготуватися, – сумно зауважив чоловік. – Піду інших попереджу та допомагатиму їм. Раптом що, звіть! – розвернувся й швидким кроком пішов до загонів.

Андреа поцікавилася:

-	А до найгіршого, це до чого треба готуватися?

-	Знаєш, мені батьки розповідали, що колись давно клімат був зовсім не таким, як зараз, і пори року мінялися чотири рази на рік. А зараз сама бачиш, не зрозуміти, чи то зима, чи літо, й дощі то йдуть, то ні. Так от, коли тільки клімат почав змінюватися, то у тих місцях, де раніше ураганів і вихрів зроду-віку не було, вчені їх почали помічати. Одного року була така страшна буря, що зруйнувала безліч будівель, і загинуло багато людей. Після того року урагани стали повторюватися щороку. А Марк за стільки років навчився визначати погоду, якою б мінливою вона не була. Тож, треба бути готовими!

Енді замислилася. І справді, коли вона ще була маленькою, то пам’ятає, як вони з мамою сиділи у підвалі певний час, а згори щось дуже гриміло, вило, здавалося, що щось намагалося вирвати двері й витягти їх назовні. Вона ще тоді дуже злякалася, а мама її заспокоювала, гладила по голівці, промовляла щось ласкаве та ніжне, потім співала, щоб Андреа заснула. 

Вони продовжували працювати не покладаючи рук, аж поки не зробили необхідні приготування. За розмовами Енді зовсім забула про своє бажання знайти Ская, але тепер уже було не до того, тож доведеться зачекати з цим до кращих часів. 

Після того, як дівчата закінчили виконувати те, що наказав їм Марк, то пішли допомагати іншим. А роботи тут було чимало: слід було прив’язати тварин, щоб не повтікали, як зробила їхня конячка вчора під час удару блискавки від переляку. Потім насипати їм достатньо їжі, налити води, поприбирати. А ще заховати з двору все, що могло бути зламаним чи віднесеним вітром. Люди метушилися, наче мурахи, рухаючись по тільки їм відомим траєкторіям від однієї будівлі до іншої. Марк не забув і за решту людей: відправив якогось хлопця повідомити інших про те, що слід готуватися до негоди. А сам допомагав то одним, то іншим, переймаючись тим, що можуть не встигнути.

Але потрібно щось було вирішувати з городом та садом. Бо, якщо буде злива чи буревій, то все, що на городах залишиться, пропаде. Вчора пощастило, що буря пішла в інший бік від селища, лише скропивши дощем спраглу землю. Сьогодні може не минутися, тому вирішили гуртом зібрати те, що можливо, й перенести до підземного сховища, де зазвичай зберігали врожай.
Робота закипіла з новою силою. До неї долучились усі вільні в поселенні люди, адже від цього залежало їхнє виживання, бо без їжі багато не протягнеш, а розраховувати лише на подачку Клубу не варто – дають вони нечасто й негусто, аби тільки не протягли ноги. Якщо не вберегти зараз городу, то й нового не буде з чого садити. Чоловіки та хлопці перетягували важкі тюки, дівчата збирали городину до кошиків, жінки теж не стояли осторонь – прибирали, ховали, носили. За кілька годин інтенсивної праці всі потомилися, але ще не закінчили того, що хотіли. Та потрібно було хоч трохи перепочити, тому вирішили все-таки швиденько поїсти, а потім продовжити почате.

Коли всі були зайняті сніданком, піднявся Пітер і наголосив, щоб люди завершили приготування до можливої негоди. Також він дуже переймався тим, що одна з груп збирачів була саме на виїзді й ще не встигла повернутися. Це було дуже небезпечно, але відсилати когось назустріч, аби попередити їх, він не міг. Усі сподівалися, що буревій буде не надто потужним, і люди зможуть знайти собі прихисток, особливо, якщо вони в цей час будуть у дорозі.

Після сніданку погода погіршилася: зривався сильний вітер, підхоплюючи пісок і дрібне сміття, те, що встигло висохнути після учорашнього дощу, жбурляв усе це в обличчя, заважаючи дихати. Усі понатягували на носи хустинки чи якісь ганчірки, намагаючись полегшити собі дихання, і продовжили роботу. Небо, тим часом, змінило колір від світло-сірого на темно-сірий, важкі хмари нависали над землею, загрожуючи пролитися рясним дощем. Дерева гнулися під сильними подихами вітру. Тварини на фермі кричали, люди продовжували метушитися, закінчуючи роботу.
Марк і Пітер з’являлися то тут, то там, допомагаючи, перевіряючи стан роботи, доносили інструменти, дошки, прибираючи зайве з вулиці. Ще потрібно було понабирати багато води на випадок пожежі, щоб було чим гасити. Діжки стояли то тут, то там по усій території поселення, але були майже порожніми, бо під час спеки вона доволі швидко випаровувалася. Тож усі кинулися до колодязя з відрами. Одні витягали воду, інші носили й ставили перед діжками, а хтось уже їх виливав. Працювали до того часу, поки не наповнили їх усі. Тепер хоч пожежу є шанс загасити, й то добре.
А небо, здавалося, хоче прилягти на землю, накривши її темно-сірою пуховою ковдрою. Хмари стрімко летіли одна за одною, не даючи змоги сонечку визирнути хоч на хвильку. 

–	От що за погода, – бідкався Марк. – То сонце пече, як скажене, то дивись, затопить. І як тут можна спокійно жити?

Люди присіли перепочити, але час вже був йти до їдальні, тому, трохи згодом, усі потяглися за обідом, сподіваючись, що негода мине. Проте вітер не вщухав, нападаючи на усе, що було на його шляху, розбиваючись об перепони й повторюючи свої спроби знову й знову.

Після обіду люди виходили на двір, роздивлялися темне від хмар небо, прислухалися до завивання вітру та, нахиливши голову, йшли по кімнатах, ховаючись від дрібного дощу, що залопотів по дахах якраз у той момент.
Андреа вийшла з усіма, очима шукаючи Ская, якого вона не покидала надію зустріти. Вона навіть зраділа тому, що з’явився вільний час, і, попри дощ, рушила до медпункту питати, де ж він ховається від неї. Їй не терпілося розповісти йому усе, що з нею сталося після їхньої останньої зустрічі. Вона так скучила за ним, що ладна була з-під землі дістати хлопця.

Його мати, Софія, як завжди сказала, що не знає, де подівся її син, та ще й була дуже заклопотана з травмованим хлопцем, якому саме робила перев’язку. Але, побачивши, що Енді засмучена, підказала, де він може бути, й дівчина вилетіла під дощ. Було доволі холодно під сильними ударами вітру з водою, що вже не крапала, а просто лилася з неба стрімкими потоками. Андреа враз промокла до нитки, але відступати не хотіла. 

Раптом, зовсім недалеко, вона побачила блискавку та майже відразу почула грім такий потужний, що, здавалося, сама земля двигтить під ногами. Довкола стало темно, наче хто опустив чорну завісу на світ. То важкі чорні хмари заслали небосхил. Енді вже подумала, що ніч раніше настала й це зовсім недобрий знак.

Блискавки били часто й недалеко, і щоразу після блискавки й грому дівчина злякано озиралася, намагаючись зорієнтуватися. Звісно, потрібно було заховатися кудись і перечекати негоду, але Скай пішов на пасовище, бо один із фермерів попросив його забрати теличку, яку припнули недалеко від огорожі й у метушні геть забули за неї. Усі інші тварини на той час були в загоні або ще у сараях, бо їх не встигли й вивести. 

Андреа намагалася бігти, послизаючись на багнюці, але перейшла на крок, згадавши про блискавки. Вони прорізали небо, а грім невідступно слідував за ними, показуючи усю силу стихії. Дівчина думала, що дійшла до зовнішньої огорожі, але виявилося, що вона рушила в інший бік, і це була одна лише із загородок. Енді сварила себе за те, що не могла дійти туди так швидко, як хотіла. Ская не було видно, і дівчина подумала про те, що може з ним розминутися через свою помилку.

Аж ось, нарешті, й та огорожа, яка була потрібна. Пройшовши трохи ліворуч, Андреа знайшла вихід за межі табору. Здавалося, половина справи зроблена, але не так сталося, як гадалося! Дощ стояв стіною, і розгледіти щось було справді важко. Енді вирішила йти зліва направо, поступово віддаляючись від входу, сподіваючись, що не пропустить хлопця.

Відійшовши трохи ліворуч та намагаючись втриматися на ногах, вона повернула й раптом почула крик телички. Вона гукнула:

–	Скаю! Ти тут? Де ти? – серце її було готове вискочити з грудей від холоду й страху.

У відповідь вона почула голос, але не могла розібрати слів. Проте, це допомогло їй визначити напрямок руху, тож вона повернулася на голос і знову закричала. Тепер звук почувся ближче, та все ще нерозбірливо. Вона вперто продовжувала рух йому назустріч, вигукуючи ім’я хлопця, аж коли, нарешті, побачила його.

Підійшовши ближче, помітила, що він тримає за ціпок теличку, яка вперто не хотіла йти, перелякавшись грому та блискавки. Андреа трохи відійшла туди, звідки з’явилася, бо там росло невеличке деревце. Тож вона виламала гіллячку й повернулася. 

–	Трохи виховної роботи цій малій дурепі не завадить, – прокричала Андреа, хльоскаючи корівку гілочкою по спині. 

Нарешті, це дало свої результати, й телиця пішла за Скаєм, який ледь не тягнув її за собою. Андреа підганяла ззаду за потреби, коли та зупинялася. Дощ потроху стихав, але хмари й досі щільно закривали небо. Вітер вже не збивав з ніг, та земля набрала води, і тепер на ноги налипали її великі шматки, заважаючи та ускладнюючи пересування.

Але їм-таки вдалося дійти до хліва й загнати туди теличку. Зачинивши двері, вони разом видихнули, а потім засміялися: мокрі, бруднющі, з кілограмами землі на ногах, але вони все-таки зробили це, разом! Вони стояли й посміхалися, просто та щиро, ледь бачачи обличчя одне одного у темряві, що так рано впала на їхнє поселення. Скай першим порушив мовчанку:
–	І чого ти сама пішла за мною? Чому нікого не попросила, не сказала… Я, звісно, дуже вдячний за допомогу, але це небезпечно, – турбота й ніжність відчувалися у кожному його слові та погляді. 

Він торкнувся щоки Андреа. Його рука була вологою, але теплою, а на прохолодній шкірі дівчини вона відчувалася, наче вогонь. Енді завмерла, та Скай відразу ж прибрав руку, промовивши:

–	Ти зовсім змерзла! Біжи грітися! Ще зустрінемось! 

Розвернувся й пішов, не озираючись, а дівчина так і залишилася стояти, все ще відчуваючи тепло його руки на своєму обличчі. Через хвилину вона теж повільно попрямувала до себе в кімнату, попередньо почистивши взуття і вимивши руки. Вона перевдяглася в сухий одяг і закуталася в теплу ковдру. Раз за разом Андреа прокручувала в голові той момент, коли вони стояли під дощем, і доторкалася щоки, пригадуючи те відчуття, коли відчула дотик Ская. Усе це було незвичним, новим, незвіданим, таємничим і привабливим. І це дуже хвилювало її.

Коли дощ, нарешті, спинився, вона пішла вечеряти разом з іншими. Сівши на своє місце, побачила свого друга, що безтурботно сміявся, сидячи в іншому кутку їдальні. Їй було трохи ніяково через відчуття, ніби вона підглядає, слідкує за ним. Проте Енді сама не знала, чому так себе поводить. 

Вона сиділа, замислившись, над мискою їжі, аж поки до неї не підійшла Ліна.

–	Привіт, чого сумуєш?

–	Та ні, все добре, просто замислилася, – відповіла Андреа, вичавлюючи з себе посмішку в бажанні приховати свої справжні почуття.

Вона не звикла ділитися з іншими тим, що було у неї на душі. Колись давно Енді розповіла секрет одній з дівчат у притулку. Нічого такого там не було, це була якась зовсім дитяча фантазія, але потім з’ясувалося, що це вже зовсім не секрет, і його знають усі. Після того вони посварилися, та цей випадок змусив Андреа закритися й більше вона нікому нічого не розповідала, ні з ким не зближувалася, щоб потім не було так прикро.

От і тепер вона відчувала, що вони могли б потоваришувати з Ліною, та Енді її майже зовсім не знала, тому не могла довіритись їй.

Ліна або ж задовольнилася відповіддю, або просто удала, що так і є, та почала розповідати про те, як Сніжок, оте маленьке кумедне козеня, сьогодні вимагав, щоб Ліна випустила його. Андреа слухала не дуже уважно, лише киваючи головою час від часу. Вона була зайнята думками про Ская, який вже пішов з вечері разом з групою хлопців і навіть не попрощався з нею. Та що казати про прощання! Навіть не кинув погляду в її бік! Він поводив себе так, ніби вони не знайомі. І це ставило дівчину в глухий кут. Вона все думала й думала, і ніяк не могла вирішити, як себе поводити з ним, і чим була викликана така його поведінка. 

Грета разом з іншими вже почали прибирати їдальню після вечері, Ліна попрощалася і теж пішла. Тарілка Андреа була майже повна. Грета, помітивши це, запитала, чи не захворіла вона після прогулянок під дощем. Енді ще трохи поїла, щоб довести, що не хвора, але апетиту зовсім не було, тож, залишивши вечерю, пішла до себе.

Дівчата у кімнаті ще довго розмовляли, радіючи, що у них сьогодні стільки вільного часу, мабуть, вже за пів дня забувши, скільки роботи переробили. Андреа ж мовчки лежала, намагаючись заснути, проте думки лізли в голову, не даючи спокою. Тож вона вирішила піти посидіти на вулиці. Але й це мало допомогло. Вона повернулася лише тоді, як побачила, що вже глупа ніч, і ніде ніхто не говорить, не ходить і треба лягати, бо вранці потрібно на роботу.

Коли вона зайшла, тихенько причинивши двері, то сусідки давно спали, стомлені важким днем. Лише Енді крутилася у ліжку, аж поки важкий неспокійний сон не забрав її у свої обійми.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.