Кам'яні джунглі

Ніч, як не дивно, минула спокійно. Вони, як зазвичай, по черзі вартували, уважно прислухаючись до звуків ночі. Андреа певний час не могла заснути, пригадуючи події минулих днів. Її серце боляче билося в груди, коли вона згадувала Ліну, Марка й те, що відбулося в той день із ними. Це назавжди залишиться серед її спогадів і ніщо не зможе цього виправити. Темрява огортала, але не приносила бажаного спочинку, аж поки думки та емоції не відступили перед владою ночі.

Сьогодні піднялися раніше, і, коли темрява потроху стала розсіюватися, вони почали збиратися у дорогу. На сході сонця вони вже були готові рушати. Та перед ними постало інше питання: куди йти? Ніхто так і не знайшов ані плану, ані карти, ані будь-яких документів чи записок, на які можна було б спертися, щоб визначити хоч приблизний напрямок.

Вирішили йти пішки, взявши лише найнеобхідніше, й обстежити найближчі будинки.

Піднявшись на пагорб, вони застигли, роззявивши роти від мовчазної величі кам’яних громад, що розривали небо своїми шпилями. У Андреа аж подих перехопило від виду цих кам’яних джунглів: величезна кількість скла, каміння та пластику, яка утворювала неймовірний лабіринт височезних будівель, прорізаних вулицями, які ще проглядали поміж ними, розрізаючи місто на сектори. Кілька хвилин вони просто мовчки роздивлялися навколо. Ніхто з них не очікував потрапити в таке місце. Та день розгорявся й не можна було чекати, адже їх товаришам, можливо, вкрай була потрібна їхня допомога. Тож, скинувши заціпеніння, вони рушили дорогою до найближчого перехрестя.

Під ногами голосно хрустить каміння і, здається, цей звук розноситься на десятки кілометрів довкола. Скелети дерев пильно споглядають з боків дороги, стоячи на варті тиші й спокою. Легкий вітер перебирає пожовклим листям, граючи власну симфонію. Раптом Алекс зупинився, піднявши руку вгору. Усі заклякли, доки він роздивлявся щось на дорозі перед собою. Нарешті, не виявивши небезпеки, їхній лідер дав знак продовжувати рух. Усі видихнули з полегшенням і рушили далі, час від часу уповільнюючись та роздивляючись довкола.

Аж ось і перехрестя. Прийшов час обрати напрямок. Це було дуже складно, адже місто велике, людей катастрофічно мало, а їх товариші, напевно, потребують допомоги. Алекс зупинився, піджавши губи, а на його обличчі застиг вираз нерішучості. Але це була лише якась мить слабкості. Енді не встигла кліпнути очима, як група відправилася ліворуч широкою дорогою, яка вела у зелені міські джунглі.

Піднявши очі, дівчина заклякла від подиву. Над нею височіла будівля, верхівка якої, здавалося, торкалася неба, а вночі на ній, мабуть, спали хмари. Вона просто не вірила своїм очам, адже у їхньому новому світі не було нічого подібного, тому вигляд решток цивілізації справляв неймовірне враження. Проте від величі мало що залишилося: розбиті вікна, затягнуті рослинами, напівзруйновані чи вкрай потріскані стіни, у прохолоді яких шукали порятунку від спеки якісь бліді рослини, дорога, яка вела у гущавину засохлих і зелених рослин, що переплелися у дивному танку, не дозволяючи стороннім зайти у своє царство. Дівчина певний час просто стояла, завмерши посеред дороги, роздивляючись та крутячи головою на всі боки, наче потрапила до якоїсь казки. Цей дивовижний світ зачаровував та вабив своїми таємницями. Вона так хотіла зануритися у життя, яким воно колись було та відвідати ці величезні споруди, по яких снували тисячі людей, наше мурахи. Їй аж перехопило подих, коли вона уявила, скільки людей жило тут, і не могла собі просто уявити цього, адже могла лише включити свою фантазію.

Мариво, що полонило Енді, розвіялося так само раптово, як і з’явилося. Глянувши ліворуч, вона побачила перед собою побиту дорогу, над якою небезпечно нависали величезні важкі брили, які загрожували обвалитися прямо на групу, що саме стояла під ними. Струснувши головою та відкинувши неймовірне враження, Андреа повернула голову ще раз праворуч, бо їй здалося, ніби відблиск на воді, маленький промінчик сонця пробіг по її обличчю. Вона уважно придивилася, намагаючись визначити напрямок, звідки на неї впав сонячний зайчик. Там на невеликому пагорбі стояла висока світла будівля, у якій було багато вцілілих вікон. Мабуть, їй просто здалося, бо ніякого руху вона більше не помітила, тож побігла наздоганяти групу, що стояла, також вражена, ніби група комашок серед лісу велетенських дерев, а час пропливав повз них і, здавалося, що він уповільнюється. Навіть було видно крихітні часточки пилу, що повільно то підіймалися, то опускалися, пливли собі по вітру, що легенько дмухав по вулицях, іноді підіймаючи маленькими вихорами опале листя, сміття та всі часточки, що були настільки малими для нього.

Повільно просувалися вулицею, оглядали будинки, вигукуючи імена членів групи, заради яких вони й дісталися сюди. Крім їх голосів чутно було лише шелестіння сміття та звуки кроків, що луною відбивалися від будівель та кружляли навколо, іноді збиваючи з пантелику. Час спливав, сонце підіймалося все вище, розжарюючи усе навколо, ніби піч, але всі їх зусилля були марними. І з плином часу надії та сподівання швидко знайти зниклих танули, мов віск на сонці. Усі розуміли, що у цих кам’яних величезних джунглях блукати їм доведеться не один тиждень, перш ніж вони зможуть закінчити огляд міста. Це не влаштовувало нікого, адже часу залишалося обмаль.

Група вийшла на чергове перехрестя і всі втомлено опустилися на землю в тіні, випроставши ноги, втомлені безкінечними блуканнями зруйнованим і покинутим містом. Андреа відпила води, жадібно ковтаючи бажану прохолоду. Їй важко було зупинити себе, та вона розуміла, що слід економити, тому, з сумом закрила її та заховала у сумку.

Алекс сидів, похмуро дивлячись на перехрестя, вочевидь роздумуючи, що робити далі. Ділити групу він не хотів, адже це був їх перший вихід, і він не міг передбачити дії інших, тим більше, таких молодих і недосвідчених членів групи.

Енді, прокручуючи в голові останні події, зловила себе на думці, що вони щось випустили, щось не врахували, щось не давало їй спокою. Але ніяк не могла вхопити якийсь спогад чи враження, чи думку, яка крутилась десь у її голові, але ніяк не формулювалася, щоб поділитися нею з іншими. Можливо, той відблиск…

Раптом Алекс встав, за ним піднялися ті, хто був ближче. Вочевидь Андреа, задумавшись, пропустила якусь розмову, та погляд їхнього старшого в протилежному напрямку від початку дороги, допоміг їй, нарешті, висловити те, що не давало їй спокою.

–	Стійте! Потрібно повернути назад!

Усі заклякли від подиву, пильно роздивляючись її, не в змозі зрозуміти мотиву такого вчинку.

–	З якого це дива? – озвучила загальну думку Марго.

І тут Андреа ніби прорвало. Раптом, всі думки склалися у готову картину, яку вона, нарешті, могла озвучити іншим. І це означало, що, можливо, вона знайшла ту зачіпку, яка була так необхідна для пошуків. Та залишалося одне «але» – якщо її послухають і повірять.

–	Коли ми заходили у місто, мені здалося, що я бачила якийсь відблиск праворуч, ніби світло впало на воду. Я тоді намагалася роздивитися, що то було, але більше його не бачила. Я нічого не сказала, бо подумала, що то сонячне проміння відбилося від скляної чи залізної поверхні. Адже, якщо це не повторилося, то це була випадковість. Але я весь час прокручувала цей момент у голові й тепер мені здається, що то могло таки бути не просто так. Мені варто було дивитися довше, адже, якщо це був сигнал, а той, хто його подавав, просто міг нас не бачити, а давати його навмання, бо відстань була доволі великою.

Ще не дослухавши до кінця, Алекс уже повернувся обличчям у той бік, звідки вони прийшли й пішов дуже швидко, на ходу кинувши у бік дівчини:

–	Покажи, де бачила це! Це знак, як покликати на допомогу!

Енді вийшла вперед, ледь наздогнавши його, але потім перейшла на легкий біг, хоч як не було важко й спекотно, та вона розуміла, що це була її помилка, і це могло коштувати життя когось із членів загубленої групи.

Маючи чітку мету й конечний пункт, вони дісталися туди набагато швидше. Раптом зупинившись, Андреа вказала Алексу кудись інший бік міста. Усі пильно вдивлялися в сірі громади, та ніхто нічого не бачив. У Енді навіть засльозилися очі від напруження, так пильно вона вдивлялася. Якийсь крихітний черв’ячок сумнівів почав гризти її, нагадуючи, що вона ще не досвідчена й могла помилятися. Але справу було зроблено і вдіяти більше нічого вона вже не могла. Віктор запропонував розвести сигнальне багаття. Це було небезпечно, бо у місті могли бути не лише друзі, але й розбійники. До речі сигнал цей міг також завести їх у пастку. І цього не можна було виключати.

Раптом Віктор вигукнув, дивлячись на один з будинків вдалині:

–	Бачу! 

Усі крутили головами, намагаючись роздивитися, що то було. Аж тут і Андреа побачила відблиск скла чи люстерка та пошкодувала, що одного з її скарбів немає з нею. Вона могла б його використати, щоб дати відповідь на сигнал. Алекс зупинив групу від ретельного огляду тієї самої будівлі, попередивши, що вони мають бути обережними, щоб не втрапити до рук вигнанців чи розбійників.

–	Нам потрібно удати, ніби ми нічого не бачили й піти в інший бік, а потім зробити коло та повернути туди, де бачили сигнал, а також обійти його з іншого боку. Так ми убезпечимо себе від несподіванок, – сказав Алекс, і всі закивали у знак розуміння.

Вони обрали шлях, який був найближчим, але не вів прямо до потрібного місця. Тож, піднявши речі, вони рушили, тихо перемовляючись. Проте варто було їм звернути, як вони набрали швидкість і попрямували, вже не розмовляючи, до необхідної точки.

Уламки будівель, дерева та кущі, що тепер вільно почувалися в місті та були, схоже, його єдиними жителями, дуже заважали просуванню. Весь час доводилося щось обходити, перелазити, тому просування вперед з кожним кроком ставало все повільнішим та небезпечнішим.

Через кілька кварталів вони зупинилися попити води та трохи відпочити, адже спека ускладнювала їхню задачу. Та всі загорілися цією маленькою іскрою надії й тепер поспішали виконати місію, сподіваючись на її успішне завершення й повернення додому, бо нікому не подобалося знаходитися серед цих кам’яних джунглів, які лякали маленьких людей, хоч саме видовище їх заворожувало. Андреа не розуміла, чому раніше люди жили у таких містах, адже це було незручно та незатишно. Такі величезні будинки, довжелезні вулиці… І нічого не видно попереду.

Раптом, як у відповідь на її думки, Алекс зупинився, піднявши руку вгору. Усі завмерли, придивляючись та прислухаючись. Але навкруги стояла настільки глибока тиша, що, здавалося, вона розчавить їх собою. Енді здавалося, що такої тиші не буває. Однак це насторожувало. Але чого було очікувати у мертвому місті?

Та цього разу все обійшлося, і після сигналу вони знову рушили. Іноді звіряючись з картою, Алекс вів їх до мети. Андреа намагалася не відставати, та, задивившись раз праворуч, ледь не налетіла на Віктора, що йшов попереду неї. Вибачившись, вона поспішила зайняти місце трохи далі, аби уникати таких ситуацій.

Група завмерла, побачивши вдалині купку людей, яка розташувалася на одному з перехресть попереду. Було видно, що там були чоловіки й жінки, які ходили та сиділи на меблях прямо посеред вулиці перед великою залізною діжкою, у якій горіло вогнище. Вочевидь, вони щось готували. Алекс не знав, хто вони були і що тут робили. Швидше за все, вони знаходились тут постійно, адже посеред вулиці були розставлені м’які меблі, столи, завалені якимись речами. Та перевіряти їх приязність ні в кого не виникало бажання.

Андреа згадала, що їм у притулку розповідали про вигнанців, які не змогли змиритися з чинним порядком, або порушували закони Клубу. Таких людей просто виганяли з поселень, відвозили далі й казали, що вони можуть вижити за певних обставин. Але, фактично, їх прирікали на смерть. А ось ці люди, мабуть, і були тими щасливчиками, якщо їх можна було так назвати. Адже взагалі невідомо, як можна було виживати в такому місці без води та їжі.

Пощастило, що група Алекса підходила обережно, а на шляху саме перед ними розташувалися дерева та кущі, що пробили асфальт у бажанні вловити сонце серед сірих гігантів. Першою дією, звісно, біло заховатися, тому вони усі, як по команді, гайнули праворуч, під тінь одного з хмарочосів. Трохи заспокоївшись і подумавши, вони вирішили обережно повернутися попід будинками й звернути на паралельну вулицю.

Енді вже нічого не розуміла, їй здавалося, що вони заблукали, а їхні спроби вийти до потрібного місця були марними. Та Алекс ішов вперед впевненим кроком, то там, то тут зупиняючись, поглядаючи вперед і в різні боки, вочевидь чекаючи на розвідників тієї групи, на яку вони натрапили. Але всюди було тихо й безлюдно, мабуть, їх не помітили. Тому вони просувалися вперед, але тепер більш обережно, все ще очікуючи на ймовірну зустріч з тутешніми жителями. Ніхто не знав, як вони налаштовані, тому не було ніякого сенсу з ними контактувати, наражаючись на можливу небезпеку.

Сонце впевнено хилилося до небокраю, якого не було видно за масивами будівель, тож, сутінок тут слід було очікувати раніше, ніж зазвичай. Прийшов час подумати про місце ночівлі. Востаннє повернувши, Алекс зупинився, знову прислухаючись та придивляючись, що було важко у сірих сутінках. Обравши один з будинків, що виглядав занадто розбитим для того, щоб бути добре захищеним, він повів групу туди, виславши вперед Віктора, який мав би знайти укриття.

Усі напружено чекали під одним з дерев, що виросло неподалік від входу. Через кілька хвилин нетерплячого чекання Віктор вийшов і махнув рукою, кличучи групу. Крадькома, наче тіні, один за одним вони перебралися до будинку, розташувавшись прямо в холі, з якого було двоє дверей на обидва боки, щоб було як втекти, в разі загрози.

Чергували, як завжди, по черзі. Андреа спала погано, кутаючись у кофтину, лежачи у кутку. Проте вітерець потихеньку простягав до неї свої холодні щупальця. Але ніч промайнула швидко, і вже з першими промінчиками сонця група вирушила до пункту призначення. 

Йшли мовчки, тихо й швидко, наскільки це дозволяла місцевість. Сонце тільки підіймалося, тож у глибині цих нетрів ще певний час стояли сутінки, що дуже заважало пересуванню. На кожному повороті та перехресті група, як по команді, зупинялася, Алекс повторював свій ритуал, а потім все продовжувалося, як і до цього. Раз чи двічі їм чулися якісь звуки, не схожі ні на що знайоме, тож раз по разу в Енді виступала гусяча шкіра. Але вона заспокоювала себе тим, що тут багато уламків і заліза, яке може зсуватися під дією природних чинників і видавати певні звуки.
 
Вони потроху просувалися вглиб, озираючись, придивляючись та прислухаючись, в руках тримаючи палиці та ножі, щоб бути готовими до нападу. Алекс кілька разів звірявся з картою, та жодного разу не зупинився для того, щоб відпочити. 

А навколо підіймалися ті самі сірі та мовчазні кам’яні джунглі: величезні будівлі, що стриміли аж до неба, побиті вікна та іржаві машини, купи сміття, залишки доріг, та поміж цим – дерева, які вперто повертали собі владу серед каміння та бетону. Природа поступово знищувала всі сліди перебування людей, а ті залишки людства, що лишилися, вже не могли лишити вагомого внеску, зникаючи посеред гілля, пожовклої рослинності та розпеченого каменю.

Андреа весь час думала про тих людей, які колись тут жили, намагаючись уявити себе тут, серед будинків-велетнів та тисяч машин. Їй було страшно й дивно в цьому місці, але й цікаво водночас, тож вона вбирала ці образи, намагаючись назавжди закарбувати їх у своїй пам’яті, бо ж не було ніякої надії на те, що коли-небудь вона ще повернеться сюди.

Тим часом вони наблизились до того будинку, у якому Енді здалося, вона бачила відблиск. Це був не черговий сірий велетень, а величезна будівля, схожа на гору з білого каменю, що виділялася на фоні міста. Її східчаста структура виглядала все ще привабливо й незвичайно, хоч колір був вже не ідеально білим. Андреа уявляла, як вона сяяла на сонці, коли була сніжно-білою. Її оточували трохи нижчі будинки, які виглядали карликами. Коли Алекс зупинився біля входу, група зрозуміла, що вони у цілі. Було вирішено зробити невеличкий привал перед оглядом будівлі, бо всі виглядали занадто стомленими для того, щоб подолати багато сходинок нагору без відпочинку.

Чоловіки оглянули ближні вулиці та двори, поки дівчата шукали якийсь непомітний куточок для п’ятихвилинного відпочинку. Через кілька хвилин усі посідали, випроставши ноги та поглядаючи на білу гору, що нависала над ними, зберігаючи свої таємниці, які їм доведеться розкрити.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.