Вигнанець. Протистояння.

Мавка тепер лежала біля нього. Під ковдру вона не лізла, проте її рука інколи, немов випадково торкалась його стегна. Вона з зацікавленням слухала його розповідь.

- Хіба так буває? - перепитала вона.

- Моя воля, то не було б ніяк. - стомлено відповів Мамай. - Я не йшов би в той похід, не вбивав би характерника. Не спалив би твоє село. Не зустрів би її... Цього всього б не було. Я був би простим козаком чи навіть сотником. Готувався б собі до воєнних походів. Робив би свою роботу.

- То війна для тебе це робота?

- Для всіх, хто воює заради наживи це робота. Ми брешемо собі, що це не так, що це задля гетьманщини. І я сам собі брехав. Ми придумуємо собі віру в ідеали, ми хороші, вони погані. Але це всього лише міф. Он в нас зараз мир, і що? Живемо гірше? Ні, нічого подібного.

- Але ти все одно б повернувся на війну.

- Повернувся б. Лише не таким, як раніше.

Деякий час мовчали. Врешті мавка не витримала:

- Я перебила тебе на найцікавішому. То як пройшла зустріч з Сізією?

***

Лише за Самійлом зачинились двері та стихнули кроки, посмішка Сізії перетворилась в гримасу ненависті. Вона миттю потягнулась рукою до шаблі, і якби не досвід Мамая, він був би вбитий власною зброєю. Його рука перехопила її руку і відвела вбік.

- Бісів козацький непотріб! - шипіла вона.

- Заспокойся! - Мамай перехопив іншу руку та забрав таз від удару коліном в пах.

Він припер Сізію до стіни. Вона пручалась, але марно, козак все ж був сильнішим.

- Прийшов по мене?! Так ось тобі! - її зуби клацнули біля самісінького його носа.

- Я не знав, що ти тут будеш, - прошипів Мамай. - Знав би, не приїхав.

Сізія спробувала ударити його головою в ніс. Мамай ухилився і цього разу. Чепурна пані перетворювалась на дику кішку. Вона вирвалась і знову спробувала вихопити його шаблю. І знову марно. Мамай знову перехопив її руки. Її трясло від гніву. Жінку, котру він боявся згадувати, теліпало від внутрішнього окропу ненависті.

Він відштовхнув Сізію якомога далі від себе. Якби не стіна, вона б заточилась і впала. А так її рука залишила непоправний слід на одній з картин.

- Слухай, все що я тоді хотів, це втекти. А амулет прихопив, щоб ти не послала за нами свій туман.

О, Мамай ніколи його не забуде. Холод, пробираючи до кісток, білі клуби диму навколо них переливались гадюками, туман не пускав їх тоді, і все, що в них залишилось тоді проти нього це вогонь. Потім, коли туман підійшов так близько, як тільки лише дозволяли факели, Мамай розгледів, що кільця та змієподібні хвилі це кінцівки привидів. Сізія викликала щось, що складалось з поторочей.

Він жодного разу не пожалів, що забрав у Сізії джерело її могутності. Більше в той туман ніхто не зайде.

- Якби ти не прихопив його, я б бровою не повела.

- Гаразд! - Мамай мирно підняв руки. - Ми не в змозі змінити те, що було. Ти не хочеш, щоб хтось дізнався, хто ти насправді? Я не здам тебе. Я не хочу лізти в теперішнє твоє життя. Ти більше не матір ночі, ти не одна з них.

- Мені від цього не легше. Там мій народ, котрий я з іншими матерями вела за собою, щоб повернути наші землі.

Останні слова викликали глибоку тінь смутку на її лиці. Вона все ще не змирилась, зрозумів Мамай.

- Тепер ти безсила будь-що зробити з цим. Тож просто будь дружиною графа, чи барона, не розбираюсь я в титулах...

- ‎Там мій народ, вигнаний твоїм народом чотириста років тому.

Козаки дійсно вигнали горців з теперішньої території гетьманщини. Горців більше навіть тепер, лише їх орди поступаються найменшим козацьким загонам якістю зброї та дисципліною. За чотириста років вони недалеко відійшли від тих, кого вигнали на схід. Козаки змінились з того часу. З нації, що боролась за власну землю, вони переросли в могутнє військо, що лякало як бусурман, так і шляхту. Один січовий курінь вартий сотні бусурман. Лише яничари могли конкурувати й перемагати їх. Але яничар було мало.

Відібрані з дитинства вони проводили все життя навчаючись воїнській справі. Вони часто завдавали козакам непомірні збитки, але і козаки в боргу не залишались.

Дисципліна та покора яничар нерідко не поступалась хитрим козацьким стратегіям, та волелюбності. Лише дикуни на сході, як були неорганізованими роздробленими дикими племенами, так і залишились...

- Більше не твій, - спокійно заперечив Мамай. - Вони б збезчестили та вбили б тебе після втрати твоєї сили. Для них ти ніщо без свого амулета. Що ж ти не втекла до свого народу від коханого чоловіка?! Мовчиш? Значить розумієш, що я правий. Тебе ніхто там не чекає.

Сізія то блідніла то червоніла. Мамай зачепив ті струни її душі, котрі вона намагалась перерізати. Та марно. На неї находили миті просвітлення (чи затьмарення), коли її вабило попереднє життя.

Це не пройде. - зрозумів Мамай. Навіть, якщо вона йому вибачить, щасливо жити їм не судилось в будь-якому випадку. Одного дня він прокинеться і побачить, як вона скакатиме на коні на схід.

Але він був би останнім, хто б засудив її. Він почувався таким же вигнанцем, як і вона. Це їх зближувало і в той самий час розділяло.

- ‎Я б повернулась, якби ти не викинув амулет.

- ‎Я не можу змінити того, що зроблено.

Мамай вклонився їй і покрокував до виходу. Екскурсія не відбулась.

***

Перше що почув Мамай, піднявшись на високі мури замку, це жіноче голосіння. Він одразу ж розшукав поглядом джерело звуку. За підвісним мостом, перекрикуючи шум річки, поблизу найближчого дерева, на колінах, в пожовклому лісі, на холодній землі стояла жінка, обхопивши лице руками. Навіть шум води та лязкіт сталі у дворі замку не міг пересилити її плач. На дереві, під котрим вона ревіла, висіло тіло.

- Це слуга, котрий провинився. - пояснив один з вартових. - Холоп думав, що йому зійде з рук така служба. Петер жалості не знає.

Аж тепер Мамай придивився уважніше. Слуга був тим самим хлопцем, котрого Мамай сьогодні врятував. Та пазурі Петера все ж не випустили його просто так.

***

- Гарна в вас кузня.

Це було дійсно так. Велика, на диво освітлена. З печі постійно палало жаром. Зброя обережно розвішана на стінах. Стукіт молоту по ковадлу не припинявся ані на мить.

Ларс, міцний сивий коваль з густими білими вусами відклав молоток в сторону і придивився на Мамая.

- Це ти той воїн, що засадив Петру в вухо?

- ‎Не думаю, - збрехав Мамай. - Я не любитель насильства.

- ‎Воно й видно, - коваль вийшов на світло. - Достатньо глянути на потьмяніле руків'я шаблі та на потерті піхви. Ти просто так за неї хапаєшся? Я занадто старий, козаче, щоб вірити в нелюбов до насильства. Якби це було правдою, то ніхто б не воював.

- ‎З вашою мудрістю не посперечаєшся, - Мамай шанобливо схилив голову.

- ‎Козаче, тобі щось потрібно, чи ти просто прийшов відволікати мене від роботи?

- ‎Я просто оглядаю замок.

- ‎Видно справжнього майстра над зброєю, - похвалив Ларс. - Дивно що не заливаєш сливку, чи не міряєшся в кого шабля довша.

Мамая кликали схрестити шаблі по дорозі до кузні. На подвір'ї замку було спеціально відведене для цього місце. Але Мамай не йшов. Петро, або як його тепер називали Петер, недобре глянув на нього, але викликів йому не кидав. Мабуть, люди Всеволода розповіли, що він переміг характерника на дуелі.

- Значить ти ще один ласий до грошей козак?

- ‎Не зовсім.

- ‎Тобто ти не приїхав на найбільший щорічний банкет шляхти щоб розжитись золотом та наїстись від пуза?

- ‎Ні.

- ‎Тоді чому ти тут? Подивитись на прекрасну дружину пана Самійла? Невже легенди про її красу та доброту дійшли аж до січі?

- ‎Я не назвав би її ні так, ні так.

Коваль коротко реготнув.

- Тоді чому ти тут?

Мамай міг змовчати, чи збрехати, але старий коваль вселяв йому незрозумілу довіру.

- Я тут в пошуках Лісовика.

Ларс спохмурнів. Про жорстокого грабіжника чули всі.

- Він не знає жалості. - тихо промовив Ларс. — Ти тут, щоб заручитись підтримкою та людьми?

- ‎Я тут, щоб знайти його. - відповів Мамай. - Швидше за все, це один зі шляхтичів. А бенкет він навряд чи пропустить.

Хіба що буде зайнятий вбивствами, коли решта шляхти святкуватимуть. Тоді всі присутні в замку відпадуть, і залишаться лише ті, хто не приїхав. А таких, на щастя, мало.

Проте ковалю він вирішив цього не говорити. Ларс не оцінив би сподівання Мамая на нові жертви. Та й не потрібно було казати. Коваль підійшов до нього, поставив свою старечу та все ще могутню руку на плече.

- Ти краще знайди його, та не говори іншим людям, що це шляхтич. За наклеп тебе повісять, а якщо не повісять, то люди збунтують.

І покличуть козацькі сотні на землі шляхти, — подумки додав Мамай. Буде загострення, а потім конфлікт.

- Я не розповідаю це наліво, на право. — і вкусився за язик.

Всеволод зіграв йому на руку, гордо сказавши це Самійлу. Але люди Всеволода чули це від козака. Ще до вечора Мамай стане винуватцем того, що в замку знатимуть всі.

- Знайди його! - Ларс не відводив від нього свого погляду. - Знайди й повідом мене. Або візьми з собою, коли знатимеш де він буде. В мене з ним є свої порахунки.

Мамаю довелось пообіцяти, тоді швидко відкланятись і покинути кузню. Старий сидів задуманий. Вперше за довгий час стукоту молота з кузні не доносилось.

***

Всеволод нервувався, коли служки допомагали йому збиратись. Його лице смикалось, коли затягувались мотузочки та підтягувались шнурівки. Але він мовчав. Двері в його покої були відкриті, тож Мамай проник непомітно.

На бенкет він одягнув сірі бриджі та камзол. Бороду поголив, залишивши вуса, оселедець зачесав набік.

- То як я виглядаю? - поцікавився Всеволод.

- ‎Прекрасно, бароне. - Мамай схилив голову на шляхетський манір. - Немов на власне весілля.

- ‎Тьху! Скажеш таке. Весілля це річ дорога і непотрібна. Вистачило мені й матері моїх дітей.

- ‎Чому ви не взяли молодшого з собою?

- ‎Комусь треба вчитись керувати замком, доки я відсутній.

Всеволод підійшов до Мамая, поправив комір сорочки.

- Ти хоч раз носив пристойний одяг?

- ‎Ні, бароне.

Від отого "бароне" Мамая вивертало, проте на бенкеті він супровідний, тож виділятись з натовпу йому не варто. Інші шляхтичі його не помічатимуть. Так і має залишатись. Мамай слухатиме і робитиме висновки. Хтось з них сьогодні розкриє себе.

- Козакам не вистачає стилю, - Всеволод і не помітив, що Мамай давно його не слухає.

- ‎Ми вдягаємось для зручності.

- ‎Тут ти не воюватимеш.

Всеволод направився на вихід, наказавши служкам прибрати все та зачинити двері, залишивши ключ Войцеку.

Мамай тінню слідував за ним. На бенкеті шляхта розсаджувала гостей відповідно їх титулів та владі.

Байстрюків (якщо вже хтось привозив нагуляне чадо з собою) садили біля допущених на бенкет воїнів та майстрів над зброєю. Це не могло не радувати Мамая. З воїнами він здружиться швидко, і буде позбавлений застільної філософії графів та баронів. Коли вони нап'ються і розбредуться по різних кутках замку, він шугатиме попри них непоміченим.

Вони, не поспішаючи спускались по слабо освітлених коридорах. Круглі сходи швидко закінчились і вони спустились в коридор. До них приєднались інші барони, графи та лицарство. Одягнені на шляхетський манір, вони здавались схожими. Дами в пишних і не дуже сукнях, з різними зачісками. Мамай стримався, щоб не закрити свій ніс. Шляхта любила парфуми та не любила воду.

Всеволод ввічливо всміхався, лестив скупими компліментами. Він грав у свою гру. Адже завтра буде новий день, коли йому доведеться створювати нові союзи та підтримувати старі домовленості. Інші гості відповідали тим самим, запитуючи беззмістовні питання, на котрі самі знали відповіді. Ідея шукати Лісовика на бенкеті вже не здавалась Мамаю розумною.