Вигнанець. Протистояння.

- Де я?

Він не впізнав власного голосу.

- У Наві.

Відкрив очі. Мамай лежав спиною на плоті посеред озера накритий шерстяною ковдрою. Вода була синя, від неї віяло холодом, берег був в тумані. Лише десь там чекав його бойовий кінь і товариш. Мамай спробував піднятись, але якась сила немов прибила його до плоту. Небо над ним було вогняно-червоного кольору. Неначе сонце вибухнуло.

- Хто зі мною розмовляє?

- Ми.

З обох боків на Мамая полились краплі води. Озеро таки було холодним.

- Тебе принесло на коні, — пояснив дзвінкий жіночий голос. — А ми тебе врятували.

Одна з них сіла на краєчок плоту. Її оголене тіло прикривалось лише довгими косами. Її погляду вистачило, аби Мамай зрозумів.

- Мавка? — тихо спитав він.

Дівчина всміхнулась блідими губами. Її пальці торкнулись його щоки. Холодні, дуже холодні.

- Ми забрали тебе у Нав, доки ти не вилікуєшся. А потім...

Вони замовкли. Мавки любили топити чоловіків. Мамай не міг їх винити за це. Нап'ється козак оковитої, загуляє десь в лісі, зайде на болото, зустріне мавку. Козаку що, козак п'яний нічого не боїться, а тут оголена дівка сама манить та до себе кличе. От козак і йде за нею, доки не забреде в трясовину.

Мамай припідняв ковдру. Його рани на тілі вже не кривавили, але все ще виглядали жахливо.

- Скільки мені тут лежати?

Мавка зістрибнула в воду, обдавши Мамая бризками льодяної води. З іншого боку підпливла ще одна. Вона вже не сідала, лише оперлась ліктями на пліт. Якщо мавки могли б старіти, то Мамай міг би сказати, що ця молодша. В її чорних очах була цікавість.

- А ти красивий! — засміялась вона. — Але застарий для мене! Як ти отримав такі рани?

- Шаблею. І кігтями.

Мавка закотила очі. Тоді глянула на Мамая ще раз. Підтягнулась на руках до нього. Козак аж заціпенів, коли його губи зустрілись з її холодними вустами.

- А хіба він не застарий для тебе? — почулось десь з боку. — В ньому ще не горить вогонь життя, так що зачекай.

Мавка відірвала губи від Мамая та ображено зістрибнула в воду, обдавши козака бризками.

- Хто зробив це з тобою? — спитала та, що старша.

- Це довга історія.

- Козаче, ти, мабуть не зрозумів, але ти не в Яві. Ти в Вирії. В Наві. Потойбіччі, якщо тобі зручніше. Вважай, що ти на озері Несамовитому під час затемнення.

- Швидше, під час вибуху.

- Ти бачиш все у звичних кольорах для твоїх очей. Ми бачимо все інакше. Ми бачимо ТЕБЕ інакше! І ти згасаєш. Якщо не хочеш забути де ти та хто ти, то розповідай. Говори, доки ти сам ще пам'ятаєш.

- Гаразд. — погодився Мамай. — почну з початку.

***

З-за мурів Чигирину підіймався дим. Били в дзвони, чулись крики. Люди намагались загасити пожежу і припинити вибухи. Чорний дим застилав небо.

Мамай з Карлом сиділи на конях на галявині поодаль і безсило спостерігали за пожежею. Мамай міцно стиснув щелепи та схопився за повіддя, щоб не роздерти Карла на шматки.

- Ну і якого лисого, ти вирішив влаштовувати пожежу? — тихо спитав він.

- Вибору не було! — Карл намагався виправдатись. — коли я зайшов, двоє головорізів вже замітали всі сліди. Зав'язалась бійка, от і...

В Чигирині з новою силою та залізною люттю залунали дзвони.

- А що ті двоє?

- Зарубав, — не без гордощів сказав Карл. — Як ти й показував. Але я б не зміг винести все, тож влаштував підпал. Ніби грабіжники вдерлись в дім, але щось втрутили й самі згоріли.

- Краще б тобі самому повірити в це! — похмуро буркнув Мамай. — Дорога не близька, але тобі її вкоротять ще більше, якщо ти обмовишся комусь бодай словом.

- Це я і без тебе знаю! — огризнувся Карл. — Я свою частину, як-не-як, але виконав. Твоя черга.

Мамай мовчки направив коня вниз. Зло фиркнув, але слухняно пішов за ним. Все мало бути не так! — думав Мамай. В алхіміка Амадея (*оповідання Природа Звіра) в Чигирині знаходились залишки отрути, що викликає безумство і смерть. Не можна було нікому дозволити дістатись до них. Карл, замість того, щоб сховати все від гріха якомога далі, вирішив спалити весь дім. І в наслідок: Чигирин палав.

Говорити Мамаю не хотілось. Шляхтич вже кинув на Мамая нелюбов свого батька, барона Всеволода. Тепер вони винні в підпалі будинку рівно в центрі Чигирину, не кажучи вже про два тіла всередині. Мамай відчув, що занадто швидко встряє в неприємності.

***

Сірко чекав їх на схилі гори. Десяток його людей стояли поодаль. Вони привітно помахали руками Мамаю. Козак знав їх усіх. Колись він називав їх побратимами. Зараз же він був просто вигнанцем.

Сірко пішки спустився до них. Він постарів, в оселедці вже поволі з'являлись нові срібні нитки. Краї жупану вже трішки тягнулись вперед, невміло приховуючи його живіт.

- Якби мені хтось розповів, що ти розтовстів, брате, я б не повірив? — всміхнувся Мамай. Зіскочив з коня.

- Зачекай, подивимось, що з тобою буде, коли ти сам женишся! — зареготав Сірко.

Він спритно підскочив до Мамая й обхопив його ведмежими лапами. Мамай міг би заприсягтись, що чув хрускіт десь всередині себе. Старі друзі обійнялись.

- Це Карл, — представив шляхтича Мамай. — Учень Леона. Пам'ятаєш Леона?

- Хто ж забуде Леона? Я у твоєму віці був, коли він прийшов до нас. Пам'ятаю він прийшов в гарних чоботах, лицарських, оббитих залізом... І зацідив мені такий підсрачник, що до тепер болить.

- Тобі?

- А кому ж ще? Я ж теж молодим був, дурощі всілякі чинив. От Леон відучив.

- Людей барона Всеволода він так само виховував, — Карл зіскочив з коня і вклонився Сірку.

- Це, я так розумію, маленький шляхтич? — Сірко не надав цьому жодного значення.

Карл зблід, але лице втримав.

- Він толковіший, ніж здається. — переконав товариша Мамай.

- Ну, це ми подивимось! — Сірко відсунув Мамая вбік і підійшов до Карла впритул.

Шляхтич глянув на Мамая в пошуках порятунку, але той, начебто не помічаючи його, повільно заліз на коня.

- Я привітаюсь з твоїми людьми. — тихо сказав він.

- Не варто. — не відвертаючи погляду від блідого, як смерть Карла сказав Сірко.

Мамай здивовано глянув на нього, але сперечатись не став. Сірко за цей час просунувся до полковника. Він на місце гетьмана може претендувати тепер. Він вже рідше всміхався...

- Те, що ти плоть барона, котру він дивом не витер об ковдру, нічого для козаків не значить. Право козака на привілеї заробляється, а не дається. Шмаркачам тут не місце.

- Я знаю, — Карл нарешті взяв себе в руки.

- Стули пельку! — заволав Сірко. — Будеш говорити, коли я скажу, робити, що я скажу, і так, як я це скажу. Думаєш, ти приїхав шаблею вчитись махати? Ні, ти приїхав стати чоловіком, а не невдахою. Шляхтич ти, коли покидаєш січ, а тут ти такий самий, як і всі. Ніхто тебе силою тримати не буде. Не витримуєш — до побачення.

Карл мовчав. А я тебе попереджав, що солодко не буде — зловтішався Мамай.

- Я все розумію, — тихо сказав Карл. — Готовий нести службу на січі!

- Ти йому нічого не пояснив? — Сірко дивився на Карла, але говорив до Мамая.

- Намагався. Але це шляхта, в них вічно накази. Доки не побачить, не зрозуміє.

- В нас немає служби на січі, малий, — Сірко сказав м'якіше. — Ніхто тебе не силує ні до чого. Але ледарів тут не люблять. Ти сам можеш вибрати чим займатимешся, коли не буде тренувань. Ти навіть можеш не тренуватись, але що тоді з тебе вийде? Єдині речі, котрих ти НЕ можеш робити: приводити жінку на січ, красти, чинити свідому шкоду іншому. На морі пити зась. Будь-який проступок і скараємо на горло. І не подивимось хто ти. Все зрозумів?

Карл мовчки кивнув. Сірко вмів словами вибивати шляхетський дух будь з кого.

- А тепер сідай на коня і їдь до моїх людей. Нам з Мамаєм побалакати потрібно. Наодинці.

***

Василь Лютий поправив каптур і щільніше закутався в плащ від холоду. Ніхто не повинен був впізнати генерального писаря гетьмана.

В келіях монастирю святого Йосипа було темно, сиро і холодно. Багато характерників спокутували тут свої гріхи, чи намагались уникати людей в мирний час. Сам монастир знаходився в бастіоні Печені раки, де характерники, вчені та козаки мирно спів існували, патрулюючи північне темнолісся. Келії ж знаходились під землею, і чим тяжче гріх, тим нижче потрібно було спускатись. Коридори були темними, довелось освічувати собі дорогу смолоскипом. Генеральний писар йшов швидко, перетинаючи поверхи та спускаючись по сходах далі й далі вниз.

Багато характерників не потребували священників та усамітнення. В мирний час вони були лісниками, привертаючи увагу тварин, бо вони це вміли. Багато хто ставав лікарем чи знахарем десь на хуторі. Бували й такі, що перекидались на вовка чи хорта і місяцями гасали в лісах, іноді забуваючи свою подобу.

А бували й такі, для котрих самотність в келії була єдиним порятунком. Бувало, що порятунок в першу чергу потрібний був усім тим, хто навколо.

Нарешті Василь Лютий знайшов потрібну келію. Він обережно зазирнув всередину.

- Сам гетьманський писарчук вшанував мене своїм візитом? — донісся хриплий голос.

Лютий випустив повітря і зайшов всередину. В келії не було нічого, крім ліжка та книг з бібліотеки. Чоловік, кому належав голос був високого зросту, змарнілий від пісної їжі. Оселедець на голові зник, перетворившись на пасма волосся до плечей. Козацькі вуса змінила борода. Смолоскип освітив голу порубцьовану спину того. Характерник повернувся до нього лицем, показуючи намальовані на собі знаки.

- Я захопився письменами древніх людей. — пояснив він. — Так мені здається, що я стаю ближчим до істини.

Чорні очі сповнені тихого безумства. Гнат Голий вселяв страх.

- В мене для тебе є робота.

- В усіх для мене є робота. Ксьондзи хочуть, щоб я спокутував гріх за те, що народився характерником і тяжко працював в полі. Комендант хоче, щоб я відкрив йому незвідані стежки за темноліськими болотами. Нечистий хоче, щоб я віддав свою душу. Вам треба, щоб я когось вбив. Лишилось зрозуміти, чого хоче Всевишній.

- Один козак. — почав писар. — Вбив на дуелі характерника. Ти знаєш його...

- Я знаю про всіх. Навіть про кого не знає гетьман. Я відчуваю їх.

- І козак уникнув смерті. Її замінили на вигнання.

Гнат стиснув кулаки. Його очі зблиснули.

- Мене сюди відіслав гетьман після облоги Кам'янцю. — Гнат все ж взяв себе в руки. — Гетьманові й видніше, що робити з вбивцею.

- Далі, він причетний до вбивства ще одного характерника. Сави Лютого, мого племінника.

- Розбійника, котрого ви прикривали від гетьманського гніву, — спокійно сказав Гнат.

- Як тебе у свій час прикривав гетьман від гніву людей в Каневі, — нагадав Василь Лютий. — Характерників з кожним роком все менше. А вас таки мають боятись. Що буде, коли кожний подумає, що вас можна легко знищити?!

- Лише дурні так подумають, а дурні довго не живуть, — знизав плечами Гнат.

- Скільки ти хочеш за замовлення?

- Що мені гроші, коли тут їх немає де тратити?

- Ти отримаєш повну свободу пересування.

- Я й так можу її отримати.

- Станеш моїм заступником. З часом займеш місце в козацькій раді.

- Багато козаків бояться і ненавидять мене. Сам гетьман буде проти того.

- Тоді що ти хочеш?

- Козак рано чи пізно отримає гетьманську амністію, і для тебе він буде недосяжний. Своїх не вбивають, от ти й заметушився, доки цього не сталось. — Спокійно говорив Гнат Голий. — Невже він такий вправний воїн, що ти прийшов до мене? До Різника з Кам'янця?

- Він поклав двох характерників, — пояснив писар. — І багато звичайних воїнів. А ще, ходять чутки, що він пережив зустріч з відьмою та древнім. І вижив в полоні в горців. За непідтвердженими джерелами він листується з кимось з бусурман.

- Це всього лише чутки. Але я перевірю. Якщо це правда і він гідний суперник, я візьмусь. Ні зрада, ні смерть характерників не зійдуть йому з рук...

***

- Це те, що мені передали. Всієї розмови я не знаю, — начебто винувато сказав полковник.

Мамай уважно вислухав розповідь Сірка. Він знав, хто такий Гнат Голий. Всі козаки знали його. Великий воїн, що міг десятками рубати ворогів. Коли дикуни підібрались до Кам'янця, він очолював захист мурів. А потім влаштував показові страти полонених. І тих, хто хотів капітуляції козаків. Навіть горці не були на стільки жорстокі.

- Якщо це правда, то мені не довго залишилось, — відповів Мамай.

- Я спробую вибити в гетьмана твоє помилування, — Сірко намагався втішити його.

Мамай не відповів. На нього накотила туга і злість. Він ось вже кілька місяців блукає по гетьманщині, перебиваючись чим може. Його вигнали весною, а зараз вже кінець осені, скоро зима. Пів року вже пройшло від часу, коли його вигнали за межі Чигирину. І пів року він чекав бодай щось крім: в гетьмана важливіші справи.

- Ти носа не опускай! — Сірко спробував втішити його.

- Приглянь за Карлом. — Мамай обійняв Сірка і поїхав геть. — Радий був тебе бачити. Прощавай.