Вигнанець. Протистояння.

Перше, що зрозумів Мамай — це те, що він вже не лежить, а сидить. В спину незручно впирався стовбур дерева, а в груди мотузка, що прив'язав його Лаврін.

- Прийшов до тями?

Мамай розплющив очі й роздивився все навколо. Зло і кінь характерника мирно паслись на лузі. Мамай сидів зв'язаний. Лаврін якраз гасив вогнище.

- Ти мене не вбив, — здивовано сказав козак.

- ‎Ні. — спокійно сказав характерник. — Хоча мушу визнати: мені хотілось. Але хто тоді допоможе мені проти Гната Голого?

Мамай спробував звільнитись, але зв'язав його Лаврін на совість.

- В тебе стався рецидив...

Мамай не слухав. Все, що його турбувало, це можливість послабити мотузки. День поволі підходив до кінця. Десь далеко в лісі завив вовк.

- Те, що ти зірвався зранку, може перерости в постійність, — продовжував Лаврін.

- ‎Ти або добий мене, або розв'яжи! — Мамай зрозумів, що марно і намагатись, тож тепер сидів спокійно.

- ‎Я не збираюсь тебе добивати, — Лаврін сів біля нього.

Дістав люльку і закурив.

- ‎Значить розв'яжи.

Характерник не відповів. Він оперся спиною об стовбур дерева і повільно випустив дим з легень. Мамай голосно вилаявся, але той залишився спокійним.

Деякий час сиділи мовчки. Мамаю вдалось навіть передрімати деякий час. День поволі підійшов до кінця.

***

Вогнище тепло лизало йому стопи. Коні мирно спали прив'язані до того ж дерева що і козак.

- Гаразд, — пересохлими від спраги губами сказав Мамай. — Твоя взяла. Чого ти хочеш?

- ‎Переконатись, що з тобою все гаразд.

- ‎Зі мною не все гаразд! Я прив'язаний до дерева, біля лісу в котрому виють вовки!

- ‎Я розв'яжу тебе, якщо знатиму, що ти не нападеш. Тому поговори зі мною.

- ‎А зараз ми не говоримо?

- ‎Мамаю, коли ти останній раз з кимось говорив? Говорив по справжньому? Не випитував інформацію, катував, допитував, обмінювався лайкою, а саме ГОВОРИВ? Говорив, що тебе турбує, розповідав, що тобі дійсно потрібно?

Мамай промовчав. Він хотів бовкнути щось, чи назвати Лавріна малолітнім наївним недоумком, але не став цього робити.

- Гаразд. — продовжив Лаврін. — почну з себе. Зранку ти намагався розлютити мене, словами про мого батька. Ти мене розлютив, але не тому, що я любив старого. Ти розлютив мене бо так заведено. Це вважається нормальним любити батька-героя, видатного воїна. І нормально закривати очі на те, що батько не повертався додому роками. Не тому, що не міг, а тому що не хотів. Йому було на січі краще, або в будинку старшини характерників. Чи палити кораблі бусурман. Я не знав його все дитинство.

- Навіть в козаки подався, щоб просто виговорити йому все. Кіндрат був хорошим козаком, воїном, авантюристом, але аж ніяк не хорошим батьком. Тому я не плакав, коли дізнався про його смерть на дуелі. І ненависті до тебе, як такої я не відчуваю. Ти забрав в мене отця? Він сам себе забрав у нас з мамою, коли мені було два.

- ‎В тебе хоча б він був, — тихо бовкнув Мамай.

Лаврін піднявся і став, схилившись навпроти нього. Його очі горіли, він не зводив погляду з козака.

- ‎Ні, перестань, — швидким шепотом почав характерник. — Ти не знаєш, як це — жити в сім'ї. В такій сім'ї. Ти мав мрії, що тебе одного дня заберуть до теплого затишного дому, але що старшим ти ставав, то менше вірив. А тепер уяви, як це знати, що тебе не чекають. Не мати туманних страхів, а знати?! Тому ні, Мамаю. Я не злюсь за твій самосуд. Але й радіти не можу. На мене тиснуть: не забувай, що він вбивця твого батька, ти маєш помститись за нього, щоб душа старого спочивала в мирі. Характерники не прощають такого. Набриднули.

- Тому я й пішов до мисливців. В них своя січ на заході, біля темнолісся. Так і називається: мисливська січ. Там нікому твоє минуле не цікаве. Ніхто нічого від тебе не вимагає, доки час мирний. Але зараз я не там. Зараз ми тут, ти і я, на землі шляхти, де помста в рамках норми. Де мене скрізь і всюди підбурюють перерізати тобі горлянку. Тому, хоч ти, Мамаю, не підбивай мене до цього! Перестань говорити гидкі речі, про мого старого, або я просто залишу тебе тут зв'язаного. Нехай вовки потім слухають твої заклики до швидкої смерті.

- ‎Гаразд, — погодився Мамай. — Я перестану. Вибач, мені правда жаль, що тобі довелось все це вислухати. Ти хочеш почути, що мене гнітить?

- ‎Тому я і почав першим.

- ‎Гаразд.

Мамай замовк. Він сам не знав до кінця, що сказати. Він намагався все згадати, але думки плутались в його голові. Спроби витягнути бодай щось перетворювались на марні намагання заспокоїти лютий бджолиний рій.

Лаврін зітхнув і піднявся. Він зібрався йти геть.

- Там в замку, — почав Мамай. — Мене вбив Гнат. Точніше, я думаю, що він мене вбив, бо з такими ранами не живуть. Я визнаю, що мені тоді цього зовсім не хотілось, але я змирився з цим. Я пішов так, як мусив. Пав у нерівному бою. Але я вибрався. Мавки з озера Несамовитого вдихнули в мене життя і виплюнули з Вирію назад у Яв. І ось я тут: один.

Лаврін не перебивав.

- В замку ми вчинили криваву баню, доки Гнат і люди барона чи то графа Марека нас не оточили. Дідько, та я в морських походах не опускався до такого звірства, як в замку Самійла.

Лаврін присів біля нього. Дістав люльку. Ніч поволі ховала всю землю під своє темне покривало. Було чути лише тріск дерева у вогнищі, що палало в характерника за спиною.

- І от тепер, я зрадник, м'ясник не гірше і не краще Гната Голого, намагаюсь помститись йому з причин, котрих мені самому не відомо до кінця. А що гірше: ніхто навіть не думає допомогти. В наших лісах гуляє божевільний характерник-перевертень? Той що? Кому яка різниця, якщо треба лизати гетьманський зад, щоб потім не довелось смикатись повішеним на котромусь з цих же дерев. Чи треба добити братів та сестричок і забрати землі покійного батька. Так, він наш побратим-характерник, що перейшов усі межі, але в нас немає часу! Чому Я маю робити те, що мають робити вони?! Мені, що більше за всіх це треба?!

- ‎Хтось має це зробити, — тихо сказав Лаврін.

- ‎Це не мій бій! — Мамай підвищив голос. — Це не моя земля. Я козак, а не шляхтич, мій дім — на південно-східному березі Соленого моря. Але я навіть туди не можу повернутись. Мамаю, розберись зі зникненням людей! Добре. Мамаю, дізнайся, хто наслав прокляття. Добре. А що на заміну?

Лаврін промовчав. Десь далеко знову завив вовк. Великий круглий місяць кинув світло на його лице.

- Я все чекаю на помилування, щоб повернутись до моїх братів по зброї. Все що я прошу, це дати мені повернутись на січ. А вони мені: дзуськи. Ще й нацькували на мене найманих вбивць з тим божевільним на чолі. Я стомився. Стомився тікати, шукати ворогів гетьманщини, стомився сподіватись, Лавріне, чуєш? Стомився сподіватись на своє повернення. Ще сім років я приречений просто блукати осторонь великих міст. Ніякого найманства, ніяких походів. Коли я повернусь від мене вже не буде толку. Перший же дикун відправить мене на той світ. А я все сподіваюсь, що ось воно: лист з довгоочікуваним помилуванням. Але де там...

- ‎Це вже не від тебе залежить, — перебив Лаврін. — Як гетьман схоче — так і буде. Але що дійсно залежить від тебе — чи зійде Гнату з рук все, що він зробив. Нехай в нас немає достатньо доказів для суду, але справедливість має бути відновлена.

- ‎Мене мало обходить така справедливість. — хмикнув Мамай.

- ‎Що ж тебе дійсно обходить?

- ‎Нічого, мені плювати.

- ‎Значить придумай щось!

- ‎Наприклад?

- ‎Придумай, чи знайди причину, що додасть тобі сили та рішучості.

- ‎Помста. Так, нехай буде вона.

Лаврін підійшов до нього. Дістав з-за поясу ніж. Мамай вже приготувався до найгіршого, але обійшлось. Лаврін перерізав ґудз і мотузки ослабли.

- Криштоф, колишній пан Герасимівки, був моїм товаришем. Він врятував мене і решту вцілілих від розправи, пожертвувавши власним життям. Які б не були шляхтичі, а він був людиною благородною. Хоча б його смерть точно не має залишитись без відповіді. Так буде краще?

- ‎Зійде. Це все?

- ‎Це єдине, що приходить в голову.

Мамай, поволі піднявся, розім'яв ноги та куприк.

- Тобі не все одно насправді.

- ‎Я змушений тебе розчарувати.

- ‎Я лише розв'язав тебе, а ти знову темниш? — хмикнув Лаврін. – Тобі не все одно. Тобі не все одно, бо померли хороші люди, а погані вижили. Тобі не все одно, бо ти їдеш не за власним бажанням, потрапивши в сітку Нечаєвих інтриг. Тебе не було, коли він оголосив вирок, люди його освистали, але він переконав, що бій з Гнатом твій єдиний порятунок, котрий ти вибрав сам. Ти може й хотів би вбити це в собі. Просто проковтнути та поїхати якомога далі від всього цього. Але ти не їдеш – тож тобі таки не все одно.

- ‎Я сказав правду, — спохмурнів Мамай. — Тобі вирішувати: вірити чи ні.

- ‎Правду та не всю. Але далі питати не буду. Бачиш, це не тяжко: просто ділитись тим, що гнітить тебе. Мені було не тяжко.

Мені теж, мовчки подумав Мамай. Але вголос говорити не став.

***

Світанок наступного дня вони зустріли в дорозі. Лаврін щось весело насвистував. Мамай їхав мовчки. Ранковий туман стелився по дорозі, забираючи видимість. Мамай вкотре вже розтирав задубілі пальці на руках. Сьогодні вони були не самі. Їх шлях пройшов крізь спалений хутір. Білі стіни хаток тепер контрастували з чорним димом від попелища.

Міжусобиці шляхти набирали обертів. Раз їм довелось з'їхати з дороги, щоб не потрапити під гарячу руку двадцятьох воїнів закутих в тяжкі обладунки. Драгуни — еліта тяжкої кінноти, тепер тікала від чотирьох десятків сердюків та рейтарів. Їх плащі були подрані, просяклі кров'ю. В кількох воїнів не було шоломів, лише перемотані ганчір'ям голови. Погляди були похмурі — сьогодні їх розбили на голову.

- Це погано. — прошепотів Мамай.

- ‎Чому?

Вони сховались за деревами, спостерігаючи за процесією що поволі топтали дорогу.

- Значить за ними рейтари. Ці жалості не знають. Не здивуюсь, якщо ми знайдемо ще спалені села.

Рейтарів козаки не любили особливо. Якщо драгуни були зверхні та набирались з різних нащадків еліти шляхти, то ці простолюдини та найманці просто знищували все, що могли. Головне платня та наказ. Кінні з великими запасами вогнепальної зброї в товстих нагрудниках були наче ті голодні пси. З ними воювати було тяжче, адже на відміну від драгунів, що нападали зненацька, прориваючи ряди піхоти тяжкою кіннотою, ці давили поступово, оточуючи центр, або фланги піхотою, що набиралась переважно з сердюків. Тобто, якщо на дорозі з'явиться десяток рейтарів — значить за ними ще хоча б їх в раз так, і ще хоча б два десятки піхоти.

Не прогадав. Ще годину вони спостерігали за потоком таких самих побитих рейтарів. А коли сонце пішло на захід, вони проводили поглядом сердюків. Ці не останні – похмуро тоді видав Мамай. – Будуть ще.

- В мене папери посла доброї волі при монастирі, видані Ігнацієм, — прошепотів Лаврін. — Вони й на тебе видані. За що їм нас вбивати?

Без сумніву мисливець гарно володів зброєю та словами. Але перебування в лісах серед чудовиськ давалось в знаки: він забув, що люди частіше гірше найкровожерливіших монстрів.

- ‎Чоботи. — тихо пробурчав Мамай.

- ‎Що?

- ‎Нам поперерізають горлянки, щоб зняти з наших трупів чоботи, котрі ті розіграють в дурня. Або переміряють і віддадуть тому, кому більше підійдуть. Чоботи в тебе хороші, краще моїх. От і солдатам підійдуть.

- ‎Людське життя вимірюється чоботами... — вражено прошепотів Лаврін.

Останні драгуни тим часом проїхали, так і не помітивши їх.

- Людей вбивали й за менше. — відповів Мамай. — Наприклад, за просто так, тому що могли. Отямся, мисливцю — це війна, нехай не таких масштабів, як з дикунами чи яничарами, але війна. Мародерство при цьому річ звична.

- ‎Я ніколи не опускався до такого! — обурено запротестував Лаврін. – А ти?

Мамай промовчав.

***

Рейтарів не було довго, то ж вони продовжили свій шлях. Ліс скінчився, тож обабіч дороги по небу стелився дим. Не одне село спалили тоді.

- Скільки разів ти брав участь в походах? — Лаврін першим порушив тишу.

- ‎А ти?

Лаврін засміявся. Мамая здивував щирий сміх молодого характерника.

- Ти все ще мені не довіряєш? — щиро здивувався той. — Але нехай буде по твоєму. Двічі. Одного разу ми знищили Херсонес. Знаєш де це?

Мамай ствердно кивнув. Херсонес був невеличким портовим містечком, котре козаки спалювали вже разів зо двадцять. А бусурмани все повертались, адже саме там були копальні з, здавалось безмежними запасами золота.

Розміщення та жаркий клімат були дуже невигідними тож самі козаки не могли там закріпитись. Звиклі до жари бусурмани виробили імунітет також до місцевих хвороб, а козаки падали без духу від лихоманки. Тому й вирішили просто інколи нагадувати про себе. Мамай і сам був там тричі. Останній раз його вже виходжували на найближчому хуторі біля січі.

- Другий раз ми намагались взяти Кафу, — продовжив Лаврін. — Ти знаєш чим скінчилось. Навіть не пограбували нікого. Там бусурманами аж кишить.

- ‎Два рази ходили на Кафу, — гірко всміхнувся Мамай. — Добряче нам пом'яли боки. Яничари там, мов люті звірі. Але нам пощастило більше. Ми прорвали зовнішнє кільце і позабирали в них артилерію та деяку військову канцелярію. А я забрав Зло в мертвого торговця кіньми.

- ‎І переправив його морем?

- ‎Так. Я був тоді молодшим за тебе. Зло був тоді ще лошам, але він був моїм першим трофеєм.

- ‎Ти переміг попереднього власника в бою?

- ‎Я підкрався до нього з-за спини, повалив на землю і роздробив голову каменем. Але можна вважати, що то був двобій.

- Чув би ти себе з боку...

- ‎В мене було дванадцять різних походів. — Мамай не звернув на це уваги. — Близько п'яти походів на дикунів. Ще я пережив другу облогу Кам'янця бусурманами, полон дикунів. Я все своє свідоме життя жив війнами. Я просто не вмію інакше, та й не впевнений, що хочу іншого життя. Навіть тепер.

- ‎Тепер? Що ж змінилось?

- ‎Я змінився. Кігті Гната зачепили мене гірше ніж я думав. Знаєш, цей лицарський дух козацтва раптом вивітрився з моєї голови. Ми просто братство вояк, грабіжників та різників. Такі ж як шляхта, бусурмани чи дикуни зі сходу. Наші шаблі рубають однаково, між дірками від куль різниці теж немає. Благородні воїни, чи зрадники та лицеміри так само однаково стогнуть потопаючи у власній крові та нутрощах. Ми всі просто одна велика нація головорізів, що сприймає це як єдиний спосіб заробити свій хліб.

- ‎Я не такий, як ти, — заперечив Лаврін.

- ‎А який?

- ‎Я вірю, що роблю щось хороше для людей на землі де я виріс. Я посвятив своє життя захисту людей...

- ‎Я теж колись так думав. Але з часом, відійшовши від походів я зрозумів, що все не зовсім так. Різниця є лише в тому, хто як до цього ставиться.

- ‎Ти просто почав так до цього ставитись, оскільки тебе вигнали з рядів козацтва.

- ‎Я просто чесний сам перед собою. І я розумію, що коли врешті повернусь, то буду робити те ж, що і робив. Може я забуду теперішні відкриття у власній голові й знову буду налаштований, як і колись. Але поки що я тут, прагну помститись різнику, що не має клепки в голові, зате перетворюється на перевертня за власним бажанням.

- ‎Так, приєднуйся до нас. Вливайся в ряди мисливців, знищуй справжню загрозу!

- ‎Справжню загрозу? — хмикнув козак. — А що як я тобі розповім, що не це справжня загроза? Що як я розповім, що йде війна прихована від таких, як ми. І війна ця не з дикунами чи бусурманами. Вона таємна, адже розпочали її вчені та чарівники, що об'єднались задля однієї цілі...

- ‎Об'єднати всіх в один народ? — спитав Лаврін.

- ‎Звідки ти знаєш?

- ‎Скажімо так, ти не єдиний, хто стикався з цим.

- ‎Кіндрат Злісний, — Мамай чомусь вирішив не провокувати Лавріна словом: батько. — Полював на одного з них... В селі Древляники, Герасимівці та на території дикунів, я тим чи іншим боком перетинався з ними. Це неначе змова шляхти, дикунів, бусурман та жителів гетьманщини. Лише змовились радикально налаштовані вчені та фанатики чаклуни. І єдиний висновок, що я можу зробити: ніякого миру вони не хочуть.

- ‎Але доказів у тебе немає? — Лаврін не чекав відповіді на своє питання.

- ‎Хто буде слухати вигнанця?

Далі їхали мовчки.