Вигнанець. Протистояння.

Василь Лютий чекав його поблизу будинку. Гнат переборов бажання його вбити та зобразив посмішку.

- Гетьман дав добро. — сказав він.

- ‎Набриднув ти мені зі своїм козаком!

- ‎Хто говорив про козака? — невинно всміхнувся писарчук. — Козак це моє особисте прохання. Завдання буде іншим. Ти ж не загубив вірність батьківщині?

Гнат здивовано витріщився на нього.

- В цьому листі все, що потрібно знати. І пам'ятай: ніхто не повинен знати про причетність козацької старшини. Це справа державних інтересів. І так, знаю, що набриднув, але ти таки знищиш Мамая, бо він теж там буде.

***

Сокіл зробив у небі ще кілька кіл і кинувся стрілою вниз.

Майже перед самою зустріччю з землею він плавно спланував та всівся на плече Гнату. Характерник міг бачити очима тварин та птахів, тож знайти потрібну йому людину не було тяжко. Козак їхав, оточений людьми шляхтича. Сокіл повернувся до Гната, коли ті заховались за мурами замку. Гнат заплющив очі, переборюючи бажання голосно вилаятись. Яким би він могутнім не був, а взяти замок приступом, ще й самому, йому було не під силу. Треба було діяти хитріше.

Гілля сосен заспокійливо шуміло від подихів осені. Гнат розклався на галявині, що була непомітною з дороги. До найближчого села було пів дня дороги, тож Гнат нашвидкуруч поїв, та загасив вогнище. Його гнідий кінь неспокійно фиркав, лякаючись раптових поривів вітру, та крапель дощу струшуваних з соснового гілля.

Гнат щільніше закутався в плащ. Якби ж то Агнес і компанія довели справу до кінця, то він би зараз не пхався б сюди, а сидів би в раді характерників, амністований самим генеральним писарем гетьмана Василем Лютим. А так писарчук виявився не пальцем роблений. Документи, що їх потім зажадав Гнат просто не були підписані, і не будуть, доки все не буде зроблено, переговори не будуть зірвані, а триклятий Мамай не почне нюхати квіти з іншого боку землі. А козак, мабуть, чув недобре, либонь, обмовився хтось з його людей. Ось він і вирішив сховатись за стінами замку.

- Значить це правда, — зупинив його тоді Сірко на виїзді з Чигирина. — Найняв таки тебе писарчук.

- Не розумію, про що ти говориш? — Гнат зіграв дурника.

- Василь Лютий, писар наш генеральний, щоб йому, витягнув тебе з монастиря, аби ти товариша мого на той світ провів.

- Так козак Мамай твій товариш? — здивувався Гнат. — От і Кіндрат Злісний був моїм товаришем...

- Ти навіть не знав його, — скривився Сірко. — Тебе запроторили гріхи замолювати, коли він до нас прийшов.

- Однаково, смерть характерника має бути покарана.

- А хіба не гетьман його покарав вигнанням?

- Недостатньо.

Сірко тоді схопився за шаблю, але його ж люди відтягнули полковника. Гнат не міг не всміхнутись. Колись курінного отамана, а тепер полковника, Гнат знав давно, але ніколи не любив. Занадто правильним той був на його думку. Ніжки по лайну не ходили, ручки по лікоть в крові не заплямовані...

Не вірив Гнат, що постійні військові походи козаків залишали в них хоча б якусь доброту. На війні неможливо бути правильним. Це тут Сірко вдає ніби він зумів зберегти лицарський дух. Гнат всміхнувся ще ширше:

- Все буде швидко. Він не буде мучитись.

Тоді додав, насолоджуючись багряним відтінком Сіркового лиця:

- Звісно, якщо козак не чинитиме спротиву.

І, регочучи, поскакав, доки Сірко безсило плювався та лаявся, затриманий власними людьми.

***

Під вечір Гнат дістався до невеличкого хутора. Одна невеличка церква та кілька хатин. Навіть частоколом не охазяйнувалися. Хазяїн хутору, старий згорблений козак, сліпий на одне око впізнав його і радо пустив всередину.

- Я тебе пам'ятаю, — дід аж трясся, доки дійшов до столу за котрим сиділа молода жінка та четверо дітей.

Вони зацікавлено дивились на Гната.

- Ми бились разом при облозі Кам'янця. Я сотник, Петро.

- Командував обороною воріт. — здивовано глянув на нього Гнат. Тоді сотник виглядав молодшим за нього. — Роки не пожаліли тебе.

- Зате тебе старість обходить стороною, — розсміявся дід. — Гната Голого навіть смерть боїться.

Від старечого сміху він зайшовся кашлем. Молодиця вигнала дітей в іншу кімнату та й сама зникла за дверима. Про Гната Голого ходили страшні легенди.

- Ти так і не здав ворота, — промовив Гнат, від чого старий розправив груди. — Славна була битва.

- Славна. — кивнув старий. — І страшна. Все переднє кільце було всіяне тілами. А яничари потім засипали мертвими рів, щоб могти добратись до мурів. Так скажи, Гнате, що привело тебе в ці краї? Ти ж не втік часом з неволі?

- Не втік, не переймайся. А привели мене особисті справи. Мені в замок, той що в полі, потрібно потрапити.

- Замок шляхтича Самійла?

Гнат не знав, кому належить той замок. За десятки років проведені в монастирі він вже б не пригадав, що де знаходиться.

- Його самого. — підтвердив характерник. — Але як туди потрапити я не знаю.

Якусь мить дід хитро дивився на нього, не вимовивши жодного слова.

- Прокрастись та штурмом не вийде, — сказав Петро. — Щось я не помітив за тобою козацькі сотні...

- Дуже смішно. Це я й сам знаю. Може там який таємний хід є?

- Може і є. Тільки ось відчиняються вони зсередини, щоб не зайшов ніхто чужий. Можна прикинутись бардом чи кобзарем, або ще якимось музикою. На бенкетах таких люблять. Тільки от...

- Що? Кажи!

- З тебе такий музика, як з мене монахиня.

- А якщо прикинутись шляхтичем? Позичити одяг та грамоти в якогось бідного дворянина?

- Можна, тільки от за час, доки ти, Гнате, гріхи замолював, все змінилось. Шляхта тепер дбає про своє коріння.

- І що це означає?

- А те, що в пограбованого шляхтича на бенкеті будуть родичі, котрі впізнають самозванця. Воїн ти дужий, але гарнізон та особисту охорону не подужаєш.

Гнат мовчки кивнув головою. Чекати доки скінчиться бенкет він не міг, бо шляхта святкувала тижнями, якщо не місяцями. Що як за цей час Мамай отримає амністію? Тоді його місце в раді козаків зникне і він не зможе зробити задумане. І не лише це його турбувало. До кінця бенкету у гетьманщини міг з'явитись новий ворог.

В кімнату знову увійшла молодиця з пляшкою оковитої та двома мисками.

- Пан, характерник, мабуть голодні з дороги? — тихо запитала вона.

Гнат приязно всміхнувся, від чого та зблідла ще більше і швидко подріботіла геть.

- Це невістка моя. — сказав Петро. — Сина рік тому не стало. Згорів Федір від дикого вогню на Соленому морі, коли яничар брали, от я її та дітей до себе й забрав.

Старий не плакав, але Гнат бачив біль в його очах. Війна багатьох забрала. Старих, молодих, чоловіків, жінок, дітей. Смерті все одно. Вийшовши на волю та, потрапивши в Чигирин він зрозумів, що багато побратимів вже не було серед живих. Лише Гієна, аспірант та Агнес залишились, оскільки з ними Гнат контактував через воронів, або вночі, коли він блукав вовком по лісі. Від монахів Гнат слухав, де мають проїхати торговці, чи ж повезуть ікони, тоді перекидався на вовка і біг до трійці найманців. Його частка до сих пір лежить закопана в лісі, поблизу монастирю.

- Ти на мене не думай, — сказав Гнат. — Я не стану...

- Звісно ж не станеш. — кивнув Петро. — Ти про замок думай.

- Вже придумав. Ось що мені потрібно...

***

Вся трава на замковому дворі була витоптаною кіньми та каретами з поважними й не дуже гостями. Воїни в різних плащах та обладунках носились по дворі, невдоволено зиркаючи на інших воїнів. Мамай зрадів, побачивши, що він не єдиний серед козаків. Але радість його миттєво зникла, коли він побачив, як змінились вони. Його колишні січові побратими прикидались шляхтою, забувши свої козацькі корені. Теплі замки та багаті панські столи вибили з них цінності, що робили колись кожного з них героєм в очах простолюдинів.

- Дивись, козаче, чого варта твоя воля. — Всеволод не приховував свого задоволення, спостерігаючи розчарування на Мамаєвому лиці. — Все це забувається, коли плечі обтягує теплий дорогий плащ, а не кольчуга та сорочка.

Мамай промовчав. Перед ним козак бив ногами якогось служку, що випадково пролив вино. Малий корчився та скулив наче пес.

Мамай миттю зіскочив з коня і кинувся до них. Козак миттю отримав кулаком у вухо і впав в багнюку. Служка скористався цим і миттю зник з очей.

- Ти що, холопе, собі дозволяєш?! — заволав той, хапаючись за шаблю.

Люди Всеволода зіскочили з коней і схопились за зброю. Невідомо чим би це закінчилось, якби не пролунав постріл.

- Ви не забули в чиєму замку знаходитесь?! — з великих кованих дверей вийшов немолодий шляхтич.

Років під сорок чи й під п'ятдесят, прямий, лице молоде на свої роки, лише біля карих очей виднілись зморшки. Оббиті залізом чоботи, сірі штани, підбитий хутром зелений плащ, чорний камзол. Плечі широкі, шкіра обвітрена. Просивіла борідка захищала лице від вітру. Пістоль він недбало кинув слузі, що спритно піймав його. Козак вклонився тому, заховавши шаблю в піхви.

- Самійло! — Всеволод втрутився в ситуацію. — Скільки років, а ти не старієш!

- Барон Всеволод. — Самійло легко вклонився, не зводячи погляду з Мамая. — На вулиці недостатньо холодно, щоб згасити гарячу кров твоїх людей?

- Перепрошую за свого нового майстра над зброєю. — Всеволод злісно зиркнув на Мамая.

Було видно, що вибачатись він м'яко кажучи не звик і не любив.

Самійло ліниво підійшов до Мамая. Оглянув козака.

- Ми не могли бачитись раніше? — запитав Самійло.

- Ні, — відповів Мамай, а тоді додав: — Пане.

Решта воїнів, здавалось, втратили інтерес до дійства і зайнялись своїми справами. Козак почухав спухле вухо і злісно зиркаючи на Мамая, поспішив геть.

- Він викликався допомогти знайти Лісовика, — Всеволод прийняв з рук служника кухоль теплого вина з медом. — Продовжує справу покійного Леона.

- Невже? — в голосі Самійла звучала насмішка. — Жаль Леона. Славетний був воїн. Як він помер?

- Його розрубало шаблею, пане, — додав Мамай. — Він підставився, рятуючи мені життя.

Насправді Мамай з Леоном ніяк не могли зібратись, щоб нормально атакувати, от і поплатились за це. В результаті Мамай випадково воскресив древню істоту, а Леон розпрощався з життям. Проте він тримав язика за зубами. Леон мав залишитись героєм в очах земляків. Для Мамая він частково і був героєм. Леона сильно не вистачало серед цього всього кодла.

Самійло люб'язно всміхнувся і запросив їх всередину.

***

Гнат сидів на дворі й курив з люльки. Діти з цікавістю розглядали героя з казок дідуся, що їх той розповідав їм перед сном.

Старий Петро всівся поруч з ним. Вечірній холод задував дим їм в очі, та козаки не зважали.

- Ти справді станеш його вбивати? — Спитав старий.

- Стану. І ти допоможеш.

- Допоможу, — старий з любов'ю та острахом глянув на внуків, що носились на подвір'ї.

- Чому вічно я бусурман?! Тепер твоя черга! — лунали дитячі голоси.

Гнат всміхнувся. Мир дозволяв дітям гратись в війну. Нічого, скоро в війну будуть гратись і дорослі.

- В нас мир, — старий ніби читав його думки. — Досить війни. Хоча хто мене, старого послухає? Кажуть весною знову в походи.

- Давно пора! — мрійливо сказав Гнат. — Цього разу я очолю характерників і поведу їх в Шейлар. Ми виріжемо всіх бусурман. Але спочатку візьмемось за шляхту. Козак то насправді лише туман для очей Нечая та інших характерників...

Він замовк. Петро не повинен знати всього.

- А шляхта що тобі зробила?

- А ти забув вже!? Шляхта це бур'ян на нашій землі. А бур'ян треба виполоти. Гетьманський народ має бути єдиним!

- Під твоїм командуванням, я гадаю, — хмикнув старий.

- Нинішній гетьман розвалює державу, даючи стільки вольностей. Ми — нація воїнів, а не торговців.

- Навіть нація воїнів хоче миру на власній землі.

- Щоб на власній землі був мир, потрібно власну землю очистити.

Він знав, що зробить. Очоливши характерників, Гнат посіє сім'я розбрату, щоб вижили сильніші. Зайнявши законне місце в раді він нарешті здихається Нечая. Характерники не мають підкорятись. Вони мають правити.

- Всього одна людина стоїть в тебе на заваді. — сказав Петро. — Хоч козак сам не знає цього. Але чи все це дійсно варте того?

Гнат випустив кільце диму.

- Я чув про нього, — між тим говорив Петро. — Він дужий воїн, раз переміг характерника.

- Ти ж бачив мене в бою.

- Бачив. Самому страшно було. Але ти всього лише смертний, хоч тебе не бере й куля і старість. Що, як козак отримає верх над тобою? Ніхто з характерників не візьме тебе в раду після цього. Непереможний Гнат. Ти втратиш будь-яку надію після цього двобою.

Гнат засміявся. Він навіть не уявляв собі такого.

***

Слуга показав Всеволоду його кімнату. Воїни протиснулись у двері, занісши речі свого пана. Козак зайшов слідом за бароном. Кімната була поруч з кімнатою власника замку. Високі стіни з павутиною по кутах, одне вікно, що виходило у двір. Посередині велике ліжко. Канделябри, меблі, колись дороге зараз просто гнило, припадаючи пилом. Самійло не жалів грошей на облаштунок для кімнат.

- Мені обов'язково бути присутнім біля вас весь час?

- Мамаю, майстер над зброєю зобов'язаний бути поряд зі своїм сюзереном на таких церемоніях. Твоє щастя, що я знаю більшість гостей, бо тобі б довелось шептати мені на вухо хто з них хто.

- І на тому дякую.

- Як ще ти зібрався шукати лісовика?

Мамай не відповів, лише уважніше оглянув спальню. Тоді перевів погляд на замок на вхідних дверях.

- Он воно що! — здогадався Всеволод. — Ти не збирався з ними говорити! Значно легше прокрастись в кімнату і понишпорити в їх речах. Знаєш, як ми караємо за крадіжки?

- Знаю. Лише на січі кара страшніша.

Всеволод захлопнув двері, вигнавши своїх людей надвір. Вони з Мамаєм залишились вдвох.

- Козаче, ти хоч уявляєш, яке світло ти на мене проллєш?

Мамай знизав плечима. Ніби його це колись цікавило. Знайти Лісовика, вистежити, вбити й геть з триклятого замку. Мамай знайде хутір де проведе всю зиму. Птахи Гната Голого зимою не літають, тож до весни він матиме спокій.

Всеволод між тим перелічував кожного шляхтича, що плюне йому в обличчя, якщо дізнаються, що він прикривав злочинця. Мамай не слухав. Лісовик має бути покараним.

- Ні, козаче! — Всеволод врешті завершив свою тираду. — Так не буде. Ти супроводжуватимеш мене на бенкеті, навчишся шляхетських манер і удаватимеш, що тобі тут подобається. Твою роль мав би виконувати Карл, але раз він на січі, тож віддуватимешся замість нього.

- А замок ваш мені теж дістанеться? — не стримався козак.

- Вільний. — тихо сказав Всеволод. — Зачини двері з того боку.

***

До вечора Мамай оглядав кам'яні стіни замку. Він шмигав тінню, розчинившись серед слуг, воїнів та мілких шляхтичів на службі в більшої риби. Замок Самійла заворожував своєю величчю. В коридорах стояли одоробла лицарів в обладунках. В головній залі, котру Мамай обнишпорив, як міг він побачив фрески на стінах. Вздовж кам'яних високих стін аж до стелі, були зображені картини битв. Шляхта з козаками проти східного племені. Велике побоїще на дубовій рівнині, поблизу бастіону біла риба. Грізні дикуни з сокирами, козаки з мушкетами, шляхта з шаблями та на конях.

На іншій стіні два кораблі розстрілюють одне одного впритул з гармат. Обоє горять, з обох тікають люди.

- Велика битва галер. — почув позаду себе.

- Пане Самійло, — Мамай вклонився.

Шляхтич тепер виглядав пристойно. Чорний камзол, біда сорочка під ним, такі самі чорні бриджі. Але не він привернув увагу козака, та змусив його схилити голову. Поруч з ним за руку йшла жінка в довгому зеленому платті з золотистими стрічками на рукавах. Її чорне волосся спадало аж до талії. Зелені очі, немов у кішки, тонкі червоні губи на блідій шкірі.

Вперше, коли Мамай побачив її пів року тому, вона дивилась на нього згори вниз з кокетливою посмішкою на лиці. Тепер посмішки не було. Замість неї Мамай помітив здивування, приховане від чоловіка титанічними зусиллями. Мамай просто вклонився їй ще раз.

- Пані. — він відчув як щоки то горять, то замерзають.

- Чи знайомий ти, Мамаю, з моєю дружиною Сізією? — запитав Самійло.

- Ні, пане, — збрехав Мамай.

Сізія зобразила милу посмішку. А ще пів року тому, горці називали її Матір Ночі. Жриця племен дикунів, тепер вона грала з себе шляхтичку. Мамай мав би зрадіти Сізії, оскільки він не міг її забути ще з першого разу, коли лише побачив її. Але він не зрадів, а насторожився, оскільки Сізія його ненавиділа. Частково через Мамая вона тепер тут, а не зі своїм народом.

- Сподобались картини? — Сізія перша взяла себе в руки. — В чоловіка дуже багато картин. Мабуть, в самого гетьмана менше картин.

- Ну що ти, люба? — Самійло розплився в посмішці. — Не перебільшуй!

Йому лестила можливість хоч в чомусь бути кращим за гетьмана. А Сізія знала, на що треба натиснути.

- Ви не схожі на шляхтича, — це вже адресувалось Мамаю.

- Не схожий, пані, — Мамай поглядом знайшов найближчий вихід.

- Це новий майстер над зброєю барона Всеволода. — пояснив Самійло.

- Он як? — Сізія вдала зацікавлення. — А куди дівся старий?

- Звільнився, любов моя, — збрехав Самійло. — Прошу мені вибачити, є ще справи до приїзду гостей. Мамаю, раз тебе так цікавить мистецтво, моя дружина покаже тобі й інші картини. У вас на січі, такого немає, мабуть? Одне на одного дивитесь хіба...

Він реготнув, втішений власним жартом, поцілував Сізію в чоло і покинув їх.