Вигнанець. Протистояння.

Зранку не було нікого. Навіть лучники перестали стріляти. Проте зі сторони скель галас не згасав.

Наче дикуни щось не поділили між собою. Наче вони забули про бастіон.

- Може вони здались? — думав Карл. — Втратили дев'ять тисяч вбитими й відступили?

Василь був трішки розчарований рішенням відступити. Але сперечатись не став. Карл одразу ж прибув до Владислава, лише перетнувши внутрішній двір бастіону.

- Ви знали, що нам не завалити прохід стріляючи по них, — випалив з дверей.

- Здогадувався.

Крім шляхтича в кімнаті був ще один козак. Немолодий, з сивими вусами та таким же оселедцем. Одягнутий по останній моді козаків у пишний одяг, що його носила козацька старшина. Представляти його було непотрібно.

- Полковнику Сірко, — вклонився шляхтич.

- Вітаю, Карл, — Сірко з батьківською любов’ю потис Карлу руку. — Радий, що ти пережив ці кілька днів. Ми відправили листа твоєму батьку, де вказали, що він може тобою гордитись.

Було б ще чим гордитись, — похмуро подумав Карл, але замість цього лише вклонився. Каплі крові з його чола капали на підлогу.

- Значить маневр вдався? — поцікавився Владислав.

- Готуйте людей! — кивнув Сірко. — Сьогодні ми покладемо їм край.

Карл раптом відчув себе обдуреним. Він питально глянув на Сірка і полковник лише підкріпив його занепокоєння. Він показав рукою на вікно.

- Там дві з половиною тисячі моїх людей. Ми прибули вночі, поки ти з Василем відволікав дикунів.

- Це була його ідея, — кивнув убік Владислава. — Ви ж знали, що скелі витримають?

- Здогадувався, — той ухилився від прямої відповіді. — Але дикунів ви налякали так, що вони забули, що дивитись треба не лише вперед.

Сірко поклав руку Карлу на плече.

- Ці чотири дні, що ви тут тримались, дозволили моїм людям та флоту Марка Рискаля переправитись та вдарити їм в спину. Зараз їхні залишки побіжать сюди. Вони чекають на шість сотень стомлених вояк. Замість цього вони будуть оточені трьома тисячами. Це війна, шляхтичу, і ти сьогодні пізнав її основи.

В останньому нападі дикунів Карл не брав участі.

Він стояв поряд з Владиславом на мурах і похмуро спостерігав за побоїщем, не проронивши ні слова.

Сірко власноруч вів авангард, крутився між дикунами з шаблею незгірш характерників. Він забере всю славу, народ оспіває його. Оспіває, що він переміг орду дикунів матері ночі та Гро-Каша, полководця горців та її вірного пса. Дикуни падали десятками, якщо не сотнями. Ті, що штурмували замок не одразу ж зрозуміли, що козаки вибили всіх зі скель де ті ночами ховались від туману.

- Гарно ми їх, га? — радів Владислав, коли залишки дикунів неслись в гори під регіт козаків. — Тепер, щонайменше з десяток років не нападуть...

Карл не слухав. Він спускався вниз по сходах. Козаки плескали його по плечу, хвалили його, кликали брататись. Але Карл проходив їх. Для нього війна завершилась.

Кінець.