Вигнанець. Протистояння.

- Що ти відчув, коли побачив жінку, котру любиш?

- ‎Нічого.

Мавка недовірливо глянула на нього.

- Козаче, я до світу живих не відношусь, але мені ти не заливай.

Мамай всміхнувся. Жива, нежива, але жінку ти не проведеш, особливо, коли річ стосується іншої жінки.

- Тобі взагалі цікаво?

Мавка поклала голову йому на груди.

- Звісно ж! – збрехала вона.

***

Мамай повернувся до себе в кімнату по люльку. Бенкет йшов повним ходом, але козаку хотілось палити. Кімната була гірша за ту, де розмістився Всеволод. Тут навіть не було вікон. Просто комірчина з ліжком та підбитим соломою матрацом, і скринею в кутку, для речей козака. Мамай відкрив її: його шабля, пістолі, в кількох місцях порвана кольчуга, куртка, чоботи та штани. Торбинки з порохом, сіллю, золотом та тютюном.

Все що маю — гірко всміхнувся козак. Він підняв куртку, щоб дістати люльку, стару, з червоного дерева — подарунок Сірка, коли Мамаю виповнилось двадцять. Поруч з нею лежала коротка шабля Агнес. Сам не знаючи чому, Мамай забрав одну з двох шабель, коли Агнес впала в калюжу власної крові. Він пам'ятав її: улюблениця гетьмана, тоді вона невинно всміхалась, привертаючи погляди козаків.

Хтозна-що робили з нею яничари в полоні. Але той дикий рудий демон, котрий волів вбити Мамая, аж ніяк не був подібним на ту милу красуню, що її нишком бачив в домі гетьмана. Він швидко закрив скриню, діставши люльку.

- Тобі там нудно? — почув голос Сізії позаду.

- ‎А тобі ні? — Мамай не поспішав обертатись.

Він глянув на тінь, що йшла від Сізії. Якщо вона кинеться до нього, він знатиме.

- Я не збираюсь тебе вбивати, — Сізія зрозуміла його задум.

- ‎З чого мені тобі вірити?

Мамай поволі повернувся до неї. Сізія оперлась в кут дверей. Її погляд боявся зустрічатись з поглядом Мамая. Козак хотів підійти, обійняти її оголені плечі та не наважувався. Він кинувся на древнього голіруч, та не міг і кроку ступити до неї, такої беззахисної. Його це лякало і водночас дратувало.

- Твоя смерть не поверне мій амулет.

- ‎Моє життя теж його не поверне.

- ‎Доки ти живий, ти зможеш його знайти.

- ‎Забудь про це. Я не дозволю викликати орду мерців прямо посеред гетьманщини.

Сізія зблідла, її очі спалахнули від злості, але вона намагалась не подати знаку.

Вона ступила крок вперед. Її рука плавно та легко потягнулась до щоки Мамая. Козак напружився, але Сізія лагідно погладила його по щоці.

- Я знаю, як ти на мене дивишся, — солодко промурмотіла вона. — Я бачу, як ти хочеш, щоб я була твоєю. Ти б повісив шаблю на цвях та оселився зі мною там, де я б забажала. Я відчуваю твоє серцебиття. Я відчуваю твоє дихання, коли я поруч з тобою. Ти зробиш все, щоб отримати мене. І ти можеш це зробити. Поверни мені те, що вкрав і я буду твоєю. Я дам присягу, якщо потрібно. Але ти й без них хочеш мені повірити...

- ‎Вийди та зачини двері з того боку! — прошипів козак.

Він з болем в серці розумів, що Сізія втрачена для нього.

Більше можливості не буде. Він пам'ятатиме про цей день і можливо жалітиме, що сказав саме це. Але вороття вже не було.

- Готова торгувати тілом і душею? Мене не цікавить такий товар. Ти не отримаєш амулет! Я не дозволю, щоб в самому серці моєї країни гуляв туман, пожираючи людей. Твоя сила тепер на дні урвища і там їй і бути. А дивлюсь я так на всіх жінок, не лише на тебе. Красива обгортка та вміст гіркий...

Ляпас від Сізії був явищем прогнозованим. Щока запекла, та пульсувала, а Сізія мовчки покрокувала геть хлопнувши за собою дверима.

Колись я буду ненавидіти себе за це, — подумав Мамай.

Він знову відкрив скриню. Камзол та бриджі він скинув геть, одягнувши замість них попрані слугами старі козацькі штани. Під нову сорочку він одягнув кольчугу та прилаштував під куртку коротку шаблю Агнес. Воєнна рада мала ось-ось початись...

Двері знову відчинились.

- Я хіба не ясно дав зрозуміти?! — розлютився козак.

І одразу ж замовк. На порозі стояла Ольга.

***

Кольчугу та решту одягу довелось вдягати заново. Ольга поспіхом зашнуровувала своє плаття та поправляла зачіску. Все було дико і швидко. Її зникнення могли помітити, тож проводити всю ніч можливості не було.

- Ти міг би й повертатись в Герасимівку час від часу! — сказала Ольга, поправляючи плаття. — Чи хоч листа написати?!

- ‎Мене всього лише кілька місяців не було, а ти вже заміж вискочила?!

- ‎Довелось, щоб втримати місто на плаву. Не дивись так на мене! Думаєш всі жінки виходять за кого хочуть!? Нічого подібного!

- ‎Тобі добре з Денисом?

- ‎Мамаю, тебе не цікавило моє життя два місяці, тож і це не твоя справа!

- ‎Моє ліжко пахне твоїм запахом, губи пам'ятають смак твоїх, так що, думаю, це моя справа!

- ‎Він не подарунок звісно, але серце в нього добре. Це все, що тобі потрібно знати. Я ж не запитую, що в тебе з дружиною графа Самійла. Ти весь вечір крадькома дивився на неї, тож не бреши мені. Я б може і повірила, якби не побачила, як вона виходить з твоєї кімнати. Ти сильно її розізлив. А я думала, козаки вміють поводитися з жінками...

- ‎Так ось в чому річ? Ревність? Хочеш довести, що ти краще?

- ‎Нічого ти не розумієш, дурнику.

Вона обережно виглянула за двері та швидко вийшла.

Мамай залишився в кімнаті один. Дві жінки пошили мене в дурні, — подумав Мамай. І засміявся зі слів Ольги. Він дійсно нічого не зрозумів.

***

Войцек зустрів його на сходах. Мамай поволі спускався, марно намагаючись розпалити на ходу люльку. Кресало, мабуть звогчіло, бо за весь шлях вниз не видобуло ні єдиної іскри. Сірко б зараз реготав, думав козак. Ми ж на конях в галопі розпалювали люльки, а тут...

- Мамаю, вас шукав барон Всеволод.

- ‎Для чого я йому здався? — козак відповів різкіше, ніж варто було.

- ‎Ви будете супроводжувати його на воєнну раду. Він так наказав. Мабуть, і Лісовик там буде.

- ‎А ще там будуть барони та графи, котрих він спробує видати за Лісовика, щоб я їх вбив. Хитро.

Войцек не відповів. Лише простягнув йому кинджал.

***

В бенкетній залі лицарі та воїни вже досить сильно захмеліли. Музики грали не до ладу, панянки носились в танці з молодими офіцерами, поки не було чоловіків. Решта пили. Кілька людей спало під столами. Ще кілька в обнімку співало пісень. Деякі посхиляли голови та пили на самоті.

Мамай пробігся поглядом в пошуках воїнів Марека, але їх ніде не було видно. Лише в тіні сидів козак, років сорока, хоч і з сивиною, та палив люльку. Мамай не бачив його раніше.

- Хто це? — запитав Войцека.

- ‎Не знаю. Він приїхав з Бароном Мареком.

Їхні погляди зустрілись. Козак байдуже дивився на Мамая, ніби того й не існувало. Щось недобре закралось в Мамая в грудях. Щось дуже недобре...

- Ходімо, — Войцек обережно підштовхнув Мамая. — Тебе чекають.

***

Зала для воєнної ради знаходилась позаду бенкетної. Туди вели невеличкі двері позаду місця хазяїна замку. Мамаю довелось згинати голову, щоб туди потрапити.

В кімнаті було темно. Лише кілька смолоскипів на сірих кам'яних стінах та канделябр згори освічував фігури гостей, що розсілись за круглим столом. Всього місць було десять.

Всі були зайняті. Марек, Криштоф, Самійло (власник замку) Януш (банкір, про якого йому розповідав Войцек), Вінсент (багатий спадкоємець) та інші, котрих Мамай не запам'ятав.

Денис теж був присутнім, але стояв позаду Криштофа, наче його зброєносець. Чомусь його в раду не допустили. Та особливого обурення він не виявляв. Стояв собі, наче той покірний пес позаду хазяїна, як і решту людей позаду своїх вельмож. Мамай тінню промайнув за спину Всеволода.

- Козак і сюди впхав носа? — захихотів Марек.

Чоловік, що стояв позаду нього був з ніг до шиї закутий в сірі блискучі лати. Від Войцека, Мамай чув, що той ніколи їх не знімає, навіть коли спить. Його холодні сині очі буравили його наскрізь. Росту він був на повних дві голови вище Мамая і в плечах такий широкий, як Мамай, піднявши лікті.

Мабуть, і сили в нього достатньо — подумав Мамай, — стоїть в такій броні наче голий.

- Його називають М'ясником, — казав Войцек. — Він кат в замку Марека. Його боїться вся прислуга. Говорять, що коли він забирав до себе якусь служку то її більше ніхто не бачив. Він тварина і садист, а ще німий.

Ідеальний кандидат на посаду Лісовика, — подумав Мамай. Заважає торгівлі, а в барона Марека будуть свідки, що доведуть його невинуватість. Гарно придумав старий лис.

- ‎Замість козака мав би бути Леон. — спокійно сказав Всеволод. — Але оскільки Леона з нами немає, то буде він.

- ‎Я не проти. — вступився Криштоф. — Мамай допоміг врятувати мої володіння від скверни, що перетворювала людей на безумців, тож я йому довіряю.

- ‎Дивно, мої володіння він спалив. — Марек недобре глянув у вічі Мамаю.

- ‎Ще хтось, крім пана Марека проти? — втрутився Самійло.

Шляхта знизала плечима. Мабуть, Марека не любили сильніше ніж, козаків.

- Добре! — Самійло плеснув в долоні. — Сьогодні ми змінимо історію. Зі шляхтою нарешті почнуть рахуватись. Ми заявимо про свої права!

Решта шляхти ствердно загуділа.

Сьогодні я стану свідком державного перевороту — подумав Мамай. Ох і лютуватимуть козаки. Гетьман не пожаліє власної армії, щоб стерти шляхту...

- ...з лиця землі, — заговорив марнотрат Вінсент. — За спиною в Всеволода стоїть один з них.

Всі погляди знову прикипіли до Мамая.

- Януш, а ти що думаєш?

- ‎Ми купимо сердюків, — спокійно відповів банкір. — Найманців яничар, ренегатів зі сходу. Золота в нас, на щастя багато.

- ‎А про мир ніхто не думав? — перебив його Криштоф. — Я навоювався за свою і чужу землю, і хочу прожити решту життя в мирі з сусідами.

- ‎Всі хочуть, брате. — Денис поклав руку йому на плече.

- ‎Мир нам вигідний. — підтвердив Януш. — Торгівля буде процвітати.

- ‎А що робитимуть армії? — спитав Всеволод.

- ‎Цілком згодний, — додав Марек. — Не розпускати ж нам армії? А їм треба воювати, грабувати, ґвалтувати та різати. Не позбавляти ж їх цих плотських утіх.

Швидше тебе, — з ненавистю подумав Мамай. Від стукоту по столі всі раптом затихнули. Той, кому належав удар був старим з полисілою головою, та сивими рештками, що спадали до плечей. Він був грубий, що ледь поміщався в крісло, його круглі щоки, здавалось, ніколи не втрачали рум'яного відтінку. Чорні очі немов не бачили нічого навколо.

- Думається мені, — з-за столу піднявся найстаріший шляхтич. — Правильно розігравши партію, ми доб'ємось місця в козацькій раді. Хтозна, може років через десять один з нас претендуватиме на місце гетьмана. Навіщо нам клаптик землі, коли ми можемо мати її усю?!

Решта шляхтичів, котрих не знав Мамай, ствердно загуділи.

- ‎Без сумніву, графе Остапе, ваш порада вірна, — неохоче погодився Самійло. — Проте до цього дня ніхто з нас може і не дожити. Я б хотів служити нашому королю, а не козацькому.

- ‎Що б ви не вирішили, війни не минути, — Марек не міг сидіти спокійно. — Або ми відстоїмо свою землю, або козацькі війська зітруть нас. Навіть цю зустріч гетьман нам не подарує...

- ‎Гетьман, швидше за все, вже дізнався, - холодно перебив його Всеволод. — Чи не так, Мамаю?

Всі занепокоєні погляди знову були спрямовані на нього. Козак відчув себе в незручному становищі. Він чекав, що на нього зараз виллють відро наклепів, але мужньо витримав погляди верхівки шляхтичів.

- Козацька розвідка працює гарно, — Мамай щиро сподівався, що так воно і було. — Ви ж знали для чого їдете на бенкет до пана Самійла, чи не так? А зможе хоч хтось з вас сказати, що не обмовився про це жодним словом?

Шляхта переглянулась, але ніхто нічого не сказав. Значить козак вгадав.

- Всі підготувались, я сподіваюсь? — Самійло поклав руки на стіл і оглянув присутніх.

Нехороший погляд, спрямований на виявлення слабкої ланки. Але він не продовжував. Значить не знайшов.

- Наші замки укріплені та готові до облоги, — заговорив Остап. — Ми зможемо дати відсіч.

- ‎Так ми будемо оборонятись, доки козакам не набридне? — Марек складеного плану не розділяв. — Чи не стерти їх кіннотою в чистому полі.

- ‎Ми всі знаємо на що здатна козацька піхота, — сказав Самійло. — В чистому полі вони збудують табір і поливатимуть нас свинцем. Тому я пропоную, поливати їх не лише свинцем у відповідь, а й смолою, стрілами та камінням. З високих замкових стін.

- ‎А що робитимемо, коли вони грабуватимуть наші села? — занепокоївся Криштоф.

Люди в Герасимівці любили його, і він турбувався про них. Він не хотів покидати їх напризволяще. Але він повинен був. Такою була ціна його королівства. Зрада шляхти, чи зрада його людей. Мамай не міг не помітити, як той зблід. Денис поклав руку йому на плече, щоб втримати брата від необдуманих вчинків.

- Звезімо всю провізію в замок. Селянам накажемо забиратись. Вони все одно повернуться рано чи пізно. — Марек був невблаганним.

- ‎Така ціна війни, — мусив сказати Остап. — Ми хочемо панувати на своїй землі. Якщо гетьман віддасть її без бою, то так тому і бути. Але ми знаємо, що цього не станеться. Нам доведеться воювати.

- ‎Ми готові й на цей випадок, — сказав Самійло. — У нас є золото, люди, замки, припаси. Ми знаємо, як нам вести війну. Все, чого ми не знаємо, це хто буде королем.

Наступила пауза. Верхівка шляхти тихо перекидалась поглядами. Сьогодні один з них покладе початок новій королівській династії.