Вигнанець. Протистояння.

На березі один за одним, крізь полотно сірого туману, пробивались вогні. Спочатку один, потім інший, потім ще інший. Мамаю вони здавались зорями, що брали свій початок з землі. До нього доносились звуки, віддалено схожі на голоси. Але голоси викривлені, неначе пережовані, та виплюнуті, щоб Мамай нарешті їх почув.

Його стан дозволяв йому вже сидіти, чим Мамай і скористався. Хотів набрати з озера води, але забрав назад руку — настільки холодною була вода. Пальці вкрились інеєм.

- Не торкайся води! — суворо наказала мавка.

- Що станеться, як я впаду туди?

- В Яві — нічого. Тут — ти зникнеш. Звідусіль. Смертним не можна цього робити.

- А тобі не холодно?

Мавка голосно засміялась. На березі ніхто не звернув на неї увагу. Все нові та нові вогні з'являлись навколо.

- Мені завжди холодно, козаче. Я живлюсь теплом живих, це ненадовго зігріває. Але ти не витримаєш. Ти поки слабкий.

- Ви ж не випустите мене звідси?

- Ти сам не захочеш піти.

Мамай промовчав. Він міг би заперечити, але не став цього робити. Як керувати плотом, що тримав його на воді, він не мав уявлення. Ні весла ні паруса. Гребти руками він не міг, Якщо пальці покрились інеєм, то рука відмерзне зовсім.

- Ці вогні на березі... Що це?

- Це справжні вогні, — відповіла інша мавка.

Вона з'явилась нізвідки й, не питаючи дозволу, всілась на пліт.

- Сьогодні сонцестояння, козаче. Не те, що говориться вашими священниками. Інше!

- Справжнє! — інша Мавка також приєдналась до них на плоті. — Люди розпалюють вогні, щоб злитись з природою. Ми теж збираємось приєднатись до них.

- І я?

- Ні! — одночасно сказали вони. — Тобі ще рано виходити у Яв. Твої рани відкриються одразу ж, і ти помреш.

- А вони не злякаються мавок та русалок? — Мамай кивнув в бік людей на березі (котрих він не бачив).

- Вони радо вітатимуть нас, як богинь. Це прихильники старих традицій. Вони ховаються межи вами, але потайки пам'ятають про єдинство з природою.

- Я думав, старо-язичників не залишилось, — здивувався Мамай.

- Козаче, вони скрізь. Ти може й знаєш кількох, але вони не довірили б тобі своїх секретів.

На березі почались співи та музика. Мамай не міг чути, що саме грає: в Нав доносились лише крихти та уламки. Туман не хотів пропускати їх в первинному вигляді.

Вогнища спалахнули з новою силою. Мамай згадав монахів, що йшли святити озеро несамовите, але їхні посічені тіла згоріли у вогні. Ісаак був людиною набожною, він щиро бризкав слиною, коли хтось не любив Творця так, як він. Щось не сходилось.

- А чому озеро не всі знаходять? — спитав він.

- Його ВСІ знаходять. А на осіннє сонцестояння тим більше. Може просто не всі знають, що це і є озеро, котре вони шукають. В Яві літає птах сирін, що показує мандрівникам дорогу.

Значить Ісаак таки знаходив те озеро. Пішки він зі своїми браттями якраз встигав на сонцестояння.

- Освятити, ага, аякже! — хмикнув Мамай, згадуючи запрошення монаха в шинку.

Мавки тим часом замовкли, витягнули вперед шиї, намагаючись дослухатись, що твориться на березі.

- Нас кличуть! — одночасно сказали Мамаю.

Так само одночасно вони зринули з плоту в воду і зникли з його очей, щоб приєднатись до святкування. Мамай залишився наодинці.

***

Хтось показав на нього пальцем. Дивне було видовище, коли Мамай, щодуху мчав на коні, а позаду нього в небо підіймався чорний дим. Земля під ним розліталась на друзки. Обабіч розлітався пил та багнюка.

Люди Барона Всеволода направили на нього мушкети.

- Свої! — закричав Мамай, підіймаючи руки, і зупинивши коня.

- Відставити вогонь! — прогримів голос барона.

Його люди, не поспішаючи опустили мушкети вниз. Мамай бачив спрямовані на себе ворожі погляди. Барон повільно під'їхав до нього. Мамай тяжко дихав, а Зло наче й не помітив темпу такої погоні. Він погрозливо клацнув зубами, налякавши коня Всеволода. На тракті крім них не було нікого. Лише вітер гучними свистами розповідав про самотність, проносячись між деревами обабіч тракту.

- Думаю, в тебе була причина помчатись за нами? — зверхньо сказав Всеволод.

Мамай не встиг відповісти. Над ними заклекотів Сокіл. Обоє одночасно підняли голови.

- Войцеку?! — гукнув Всеволод. — В цих краях водяться соколи?

- Ні, бароне. Вони на заході, а тут погода їм не сприяє і ландшафт.

- Що не сприяє? — Всеволод не зводив очей з Мамая.

- Місцевість, пане.

- Зрозуміло. А тобі, козаче щось зрозуміло?

Мамай промовчав. Він забув про пропозицію Всеволода, просто хотів забратись з палаючого шинку якомога хутчіш. От і наткнувся на Всеволода. Тільки от що він робив на дорозі, що була в іншій стороні від його замку?

- Дивний сьогодні день, Мамаю, — продовжив барон. — Ти відмовляєшся від гарної пропозиції, сокіл в небі, хата у вогні з твого напряму. Троє найманих вбивць. Їхали в тому напрямі, звідки ти мчав, як навіжений. В що ти знову вліз, козаче?

Мамай промовчав. Розповісти йому про характерника, що полює на нього? Ні, не знати, як буде поводитися Всеволод.

- Я вирішив скористатись вашою гостинністю, — збрехав козак. — Проте, якщо ви передумали, я просто поїду далі.

Якусь мить барон мовчав. Карл неодноразово характеризував його. Всеволод був холодний, як осіння погода, що залишалась незмінною з десяток днів. Він зважував усі ризики. Він вимірював кожне слово, кожний наступний крок. На його місці Мамай би прогнав геть непроханого супутника, але Мамай не міг бути бароном, як і барон не міг бути на місці Мамая.

- Добре козаче, — погодився Всеволод. — Я беру тебе на тимчасову службу. Ніяких присяг вимагати з тебе не стану, щоб тобі не довелось їх потім порушувати. Знайди мені Лісовика та натренуй новачків у замку, і розбагатієш.

- Згода, — з тяжким серцем сказав Мамай.

Він не був певен, що замкові стіни вбережуть його від Гната Голого.

***

Свято на березі набирало гучності. Навіть Вирій здригався від веселощів у Яві. Лише тут звуки були повільними, тож деякі мелодії здавались Мамаю муками для вух. Та козак не зважав. В нього нарешті з'явився час побути на самоті.

Гнат був ще десь там, чекав на нього. Зло був десь там, серед цих людей, бозна-скільки днів чекав свого вершника. Зате решта світу спокійно жила далі, не помітивши його існування. Це певний час гнітило Мамая. Потім він змирився.

А тепер його розпирало від злості. Сил рвати й метати не було, зате на те, щоб злитись, їх вистачало з головою.

Врешті з його губ вирвався гучний крик, сповнений жалю та ненависті. До кого? На це питання відповісти не зміг, навіть знаючи відповідь. Йому стало жарко, на лобі виступили краплі поту, жили на шиї натягнулись. Крик ще довго лунав відлунням у Наві.

***

Під вечір довелось зійти з дороги та зупинитись просто неба. Всеволод возив з собою великий теплий шатер, де спокійно поміщались всі його люди. Посередині шатру горіло вогнище. Дим виходив у невеличкий проріз посередині намету. Погода стала ще гіршою, тож люди Всеволода тулились біля вогнища.

Вартових можна було лише пожаліти, оскільки їм доводилось чатувати назовні, брати на себе краплі дощу та терпіти удари злих вітрів.

Всеволод розкинувся на подушках, неначе бусурманський хан і повільно пив підігріте вино з медом. Мамай, як завжди відмовився. Всеволод не наполягав: він пам'ятав точну суму, котру довелось заплатити за свого сина і всіх людей, коли Мамай з Карлом понапивались. Чигиринський митрополит до сих пір не може їсти м'ясо.

- Ти був колись вже майстром над зброєю? — запитав барон.

- Ні, пане, — відповів Мамай. — Але воїнів на січі я готував.

- А як у вас називається майстер над зброєю?

- Самий старий і дужий козак.

Всеволод зареготав. Люди теж всміхались, їм звичаї козаків здавались дивакуватими.

- Самий старий? — насмішкувато перепитав барон.

- Він до старості не просто так дожив. А якщо ще й не втратив правицю, то шаблею володіти вміє точно. Кожний козак має вміти стріляти, і володіти різною зброєю, плавати скакати на конях, лазити по стінах, бігти кілька годин без перепочинку.

- Як від вас не тікають? — перебив один з охоронців. — Ви ж людей на інший бік викручуєте.

- В нас ніхто нікого нічого не змушує. Ти сам підписуєшся на ці муки. Сам, добровільно рубаєш дрова, ремонтуєш кораблі, готуєш їсти, вправляєшся в мистецтві зброї.

- Але навіщо?

- Тому що хороші воїни легко потрапляють на чайки, що йдуть в набіги. Поганого воїна ніхто нікуди не візьме. В чайку багато не поміститься, тому місця обмежені. До всього, серед козацтва виробляються майже родинні зв'язки, а тобі в останню чергу хотітиметься підвести своїх товаришів. Про багатство та здобич я мовчу, це й так зрозуміло. Війна це хороший спосіб розбагатіти.

- Якщо виживеш, — хмикнув Войцек.

Решта не перебивали. В наметі було так тихо, що можна було почути, як у вартових цокають зуби.

- І то правда. — погодився Мамай. — Але не хочеш ризикувати, подайся в землероби, відкрий шинок і молись, щоб не було набігів горців зі сходу чи бусурманів з моря. Ставай полковником, але і для цього спочатку потрібні воїнські вміння, козаки не визнають тих, хто сам не махав шаблею. Все просто. В будь-який момент ти можеш піти, якщо не ведуться активні бойові дії, або ти не курінний отаман, чи вище. Доки ти простий козак, ти вільний робити, що заманеться в межах козацького закону. Але це все до моменту, доки не запишешся в якусь сотню. Тоді вже, будь такий ласкавий, виконуй, що тобі наказали.

- І не було сутичок, щодо награбованого?

- Були, чому ні. Але козак віддає котрусь частину награбованого, для рівного розподілу між всіма. Гармати, набої йдуть гетьманському війську, їх залишати не можна. Шаблі, ятагани, коней та жінок, козак забирає собі. Відразу забіжу наперед і скажу, що в випадку, коли за жінку домовитись не вдається, вибір дають самій полонянці. Якщо вона не хоче йти ні з ким, то її відпускають. Якщо через неї сталась сутичка, чи вбивство — її вбивають разом з тим, хто вижив.

- Жорстоко, — сказав один з вартових, приєднавшись до них біля вогнища.

- Зате справедливо. В Гетьманщині немає рабства, хіба що полонених офіцерів продають назад бусурманам, якщо немає тяжких провинностей перед козаками. Якщо ж це відомий м'ясник, наприклад Аслан Ладір, що катував наших на своєму кораблі та викидав залишки тіл в Солене море, то назад їх не віддають. Таких одразу в петлю.

- А не за швидко ви страчуєте полонених? — ліниво протягнув Всеволод. — Вони катують ваших такими методами, що в здоровий глузд навіть не прийшли, а ви? Мотузку на шию, чи на плаху і все. Хіба той самий Аслан не повинен би був відмучитись, перш ніж віддати кінці?

Аслана Ладіра Мамай пам'ятав добре. Злий, чорний наче гроза, з чорними кучерями та густою чорною бородою на загорілому лиці. Мамай тоді був ще юним малим, що лише уявляв себе воїном, коли чорна гора полювала на козаків на своїй галері. Десяток чайок тоді відправився на штурм його корабля, в той же час, коли козаки завжди справлялись і маючи дві. Аслан мав бути прикладом для бусурман. Його схопили під час бою і відрубали голову.

- А для чого? — запитав Мамай. — Вбитих не повернеш, а коли нічого вивідувати вже не треба, то навіщо це? Козаки рідко піддаються тваринній подобі, поза полем бою, оскільки нічого доброго це не приносить. Мучиться він перед смертю, чи ні, яка різниця? Головне, що його зупинено. Більше не буде охочих повідрубувати моїм браттям руки.

Насправді між процесом схоплення м'ясника Аслана і відрубуванням голови пройшло дві доби. Спочатку перед Асланом Ладіром козаки по одному перерізали горлянки його людям, а його змушували на це дивитись. Сину Ладіра, що на той момент був однолітком Мамая, розтрощили голову веслом. Аслан Ладір виривався, плакав кричав, але все що йому залишалось це спостерігати. Вузли козаки затягували на совість. Сірко аж на другий день змилувався, дивлячись на зламаного горем батька.

- Плаха чи петля? — спитав він.

- Плаха... — так само тихо відповів тоді Аслан.

Офіційні джерела стверджували, що всі люди бусурманського м'ясника включно з сином, загинули в бою. Правда була така, що тваринному поклику піддавались усі, лише козаки вміли зберігати такі секрети. Залишати очевидців було не в їхніх традиціях.

От і зараз, шляхтичі дивились на козаків з більшим захопленням, ніж до того. Легенда про благородних воїнів не повинна бути заплямована.

***

- Чому ти хочеш назад у Яв?

Питання повернуло Мамая в реальність, звісно якщо Нав можна було так назвати.

Козак повернув голову і побачив поряд з плотом молодшу з мавок. Вона з цікавістю розглядала козака.

- В мене там незавершені справи.

- І їх не можна просто НЕ завершувати? Просто не доводити до кінця? Хіба для вас, людей це не природно? Відступати від того, що виявляється тяжчим, ніж здавалось вперше.

Мамай промовчав. Козак завжди мовчав, коли не мав що відповісти, або не хотів пояснювати. Проте зараз він не знав, що вибрати: чи то лінь пояснити, чи немає гідних слів аби донести. А може і те і те.

На березі стало дуже яскраво. Навколо озера Несамовитого розгорались нові вогні. Прибуло все більше людей.

- Чи ти просто не хочеш помирати?

- Покажи мені того, хто хоче? — хмикнув Мамай.

- Так чому тоді тобі кортить повернутись?

А й справді, чому? Відповіді Мамай не мав. Бажання помсти він не відчував. В грудях розчарування гасило вогонь життя. Він стомився. Навіть отримані ним рани були швидше через втому від вічного скитання по землі гетьманщини, ніж від майстерності того, хто їх наніс. Відчуття покинутості та самотності лягло на нього тяжким тягарем, доки він перебував у Яві. Тепер Мамай був на порозі смерті. Тепер він не відчував нічого. Вирій висмоктував з нього всі емоції. Скоро від нього залишиться лише одна оболонка.

- Хіба ти не хочеш покарати кривдника? — поцікавилась Мавка.

- Це вже неважливо. Як я покараю його звідси? Ти й твоя родичка не дасте мені піти.

- Вона вип'є тебе до дна, коли прийде час, — погодилась та, всівшись на край плоту.

- А ти?

Вона промовчала. Її холодні пальці торкнулись Мамая. Вона ніжно глянула на нього холодними очима.

- Ким ти була до того, як...

- Стала такою? — сумно всміхнулась Мавка.

- Я образив тебе? Я не хотів...

- Ти не образив мене, — мавка глянула на нього. — Я не пам'ятаю всього. Але я пам'ятаю тебе. Пам'ятаю, ти завітав в моє село, щоб щось знайти.

- А де ти жила? — стривожився козак.

Всюди де він проходив, він залишав біль і страждання. Якщо подумати, то його перебування тут виправдане.

- Ти знаєш, — мавка уважно глянула на нього. — Згадуй.

Вона торкнулась рукою до його чола. В його очах потемніло.

Спочатку не було нічого. Тоді в його внутрішній світ неначе роздираючи вуха зсередини увірвались звуки. Гавкіт собак, крики людей, тріск вогню, краплини дощу барабанили по частоколу. І плач.

Нестерпний протяжний плач. Мамай більше не був у Вирі. Він стояв посеред села у вогні, поблизу сіро-шкірого створіння. Довгі гострі кігті, порване лахміття, чорні немов ніч очі.

Жодних сумнівів не залишилось: перед ним була та сама відьма з Древляників. Мамай обернувся і побачив її. В Яві мавка мала вигляд красивої юної дівчини. В його маренні вона була оточена зеленими стінами дикого вогню та відьмою.

- Ти була там! — задихаючись від диму видихнув Мамай. — Ти жила в тому селі!

- Так. — без жодного остраху сказала мавка. — Я згоріла разом з ним. Згоріла разом з усіма.

Може це були лише її спогади, але кільце дикого вогню звузилось. Від зелених язиків полум'я не віяло жаром. Навпаки, вогонь здавався холодним, немов зимовий сніг.

Мавка забрала руку з його чола і Мамай знову повернувся у Нав.

- Я пам'ятаю тебе, — сумно сказала вона. — Пам'ятаю, як ти поважно в'їхав на коні, що чекає тебе на березі. Ти навіть не звернув на мене жодної уваги. Добре, що ти вибрався.

- Я міг тебе врятувати...

- Не міг, козаче, я сиділа в домі, боялася вийти. А коли зрозуміла, що дикий вогонь неможливо згасити, було пізно.

- Я не хотів, щоб так вийшло.

- Он як? А як ти хотів? Перебити всіх харцизів, знайти докази того, що ніякої відьми не існує? Отримати палкий поцілунок від дочки коваля (я бачила, як ти на неї дивився) і повернутись назад?

- А в результаті вийшло навпаки, — сумно сказав Мамай. Спалене село, та зароблена ненависть. — Мені дійсно жаль. Я не знав, до чого дійде.

- А чи бодай здогадувався ти, до чого взагалі дійде твоє життя?

***

Ранок застав їх в дорозі. Вітер посилювався кожної миті. Коні неспокійно іржали. Лише Зло раз у раз злісно фиркав та й замовкав.

- Хороший кінь, — оцінив Всеволод. — За скільки продаси?

Він під'їхав ближче, щоб погладити вороного скакуна, але поспіхом мав забрати руку. Зло глянув на барона і клацнув зубами там, де повинні були бути пальці того.

- Ні за скільки, — відповів козак. — Зло не продається.

- А якщо в тебе його спробують вкрасти? — хитро всміхнувся Всеволод. — Що тоді?

- Тоді, на ранок я знайду кілька вбитих копитами тіл і кілька відкушених пальців. Зло їх випльовує.

Кінь фиркнув на знак згоди.

- Такі вже знаходились, — продовжив Мамай, насолоджуючись здивуванням Всеволода. — Мабуть, вони потім жалкували про це. Зло змалку навчений вести бій, як проти кінних, так проти піших воїнів. В бою він серйозна одиниця. Можна інколи сказати, що це не він допомагає мені, а я йому.

Зло гордо випростав голову, немов демонструючи та приймаючи вірність Мамаєвих слів.

- Він ніби розуміє нас.

- В цьому якраз сумніватись не доводиться.

Дорога провела їх крізь лісові хащі та вивела в степ. Тут вітер був сильнішим. Небо, сіре з самого ранку, зустріло їх далеким синім спалахом блискавки. Кілька охоронців шляхтича склали руки в молитві. Десь ген за обрієм виднілись темні силуети замкових стін. Він похмуро стояв серед поля, на березі річки, гордо приймаючи на свої мури безсилі атаки повітряної стихії. Лишилось ще зовсім трохи.

- Подумати тільки! — Всеволод всміхнувся, насолоджуючись виглядом похмурих, та в той же час грізних стін. — Один з найстаріших замків на всю гетьманщину! Близько трьохсот років вже стоїть.

Мамай промовчав. Що є триста років для замку? Та й чи дивно, що фортеці гетьманські вважались неприступними? Перші люди, що прибули на невідомий материк, будували на совість. Гнані кораблями яничар з визволеними полоненими на бортах, їм доводилось об'єднуватись, та вчитись швидко. Так і з'явились по всій гетьманщині: січі, бастіони, замки, міста. Все було збудоване, щоб могти вистояти, проти ворожої орди.

- Краса! — між тим продовжував Всеволод. — В кращих шляхетських традиціях. А чи знаєш ти, Мамаю, як тут з'явилась родовита інтелігенція? Ти ж знаєш, що таке інтелігенція?

- Знаю, пане бароне. То як?

- Чайки, що плили сюди, рятуючись від погоні, захопили полонених лицарів та кількох панночок з рабинями візира. Точні імена візира і міста на котре вчинили набіги козаки невідоме, та й від шляхтича залишилось лише прізвище: Острозький. Хтозна, може це був якийсь байстрюк великого князя, але цей факт люб'язно прихований. Так от, не в змозі врятувати зрадженого гетьмана, що його тіло бусурмани підвісили на мурах фортеці гаком за ребра, козаки визволили кого змогли, і шляхтича в тому ж числі.

- Прибувши на материк після довгого перебування в тумані, шляхтич відділився, забравши з собою кількох козаків, бо наобіцяв їм золоті гори, та нароздававши титулів баронів, герцогів та графів. Звідки він то взяв, я не знаю, та й знати не хочу. Решта козаків вибрали нового гетьмана і заселились там де тепер Кам'янець та Хотин. Це вже пізніше ви заселили Чигирин, відбивши місто в горців. Острозький же почав зводити фортеці, щоб дати змогу своїм васалам розбагатіти. Він і заклав традиції шляхти, що передаються від батька до сина і по сей день.

- Так виходить в козаків і шляхти одне коріння? — з недовірою запитав Мамай.

- Завдяки природі жінок народжувати багато дітей, в нас навіть з бусурманами (або острівним народом, як вони себе називають) набагато більше спільного, ніж здається на перший погляд. Тільки козацька шляхта не дуже переймалась про свої родоводи, зайнята постійною війною. Чому ж козаками тепер називають лише воїнів та жителів Січі? Якщо розібратись, то кожний з нас певною мірою козак.

- Або шляхтич, — хмикнув Мамай.

Всеволод жарту не оцінив, тому далі їхали мовчки.