Вигнанець. Протистояння.

Лаврін не рухався пів дня. Він мовчки сидів на коні та немов сліпий дивився в одну точку. Мамай окликнув його, але той не озвався. Під'їхав ближче, прислухався до його дихання.

Серце билось повільніше, але не так, ніби він спав. Легко потряс його, — ніякої реакції. Добряче наслинив мізинець та запхав тому в вухо — Лаврін навіть не поворухнувся.

Дідько розбере цих характерників, — подумав Мамай. Про всяк вирішив не надалі чіпати його. На коні той сидів міцно, звалитись не мав би, та й дорога йшла рівна. Його кінь ніяк не реагував на відсутність будь-якої реакції вершника, тож ліниво крокував вперед. Мамай нарешті побув на одинці, якщо не зважати на присутність тіла характерника.

***

- Він має бути покараний! — кричав шляхтич.

Гнат вовком зиркав на натовп, що ствердно шумів. Гетьман присутнім не був, його крісло було пусте. Зайнятий війною, доки Гнат сидів в залі суду. Марко Нечай, тоді ще зовсім молодий, молодший за Гната, щось викрикнув і козаки попіднімались з лав. В залі суду, що якимось чудом пережило бомбардування гарматами та бомбардами, зчинився такий шум, що не часто й на полі бою таке буває. Під час облоги Гнат думав, чи не забагато людей він стратив. Тепер, дивлячись, як ті кого він захищав очолюючи захист Кам'янця, він жалів, що стратив не всіх.

- Він воєнний злочинець! — горлав граф Радзивіл.

- ‎Гнат зберіг одне з найважливіших міст! — гарчав Нечай. — Він герой. Здай він Кам'янець і суд проводили б бусурмани. А вони на таке діло теревені не розводять. Висіли б в петлях, як миленькі, тільки б ноги смикались.

В суді не було де яблуку впасти. Галас стихав лише тоді, коли кільком впливовим або (частіше) запальним особам потрібно було перекинутись образами.

Гнат встав. Одразу ж запанувала тиша. Його боялись навіть ті, хто його захищав. І боялись не дарма.

- Ви, шляхта, маєте довгі язики, проте коротку пам'ять. Як забули ви свої присяги на мурах Кам'янцю, так забули й слова подяки, коли ворог нарешті відступив. Ох багато я людей стратив, та мабуть, не так багато, як було потрібно. Ну, нічого, ви в мене ще заллєтесь гіркими сльозами.

Його ніхто не перебивав. Гнат витримав легеньку паузу і сів.

- Він просто садист! — Радзивіл першим порушив тишу.

Старий, проте високий і худий. Сива копиця волосся мов розрубана корона лягала по його голові, залишаючи лисий череп. Його сірі очі горіли, як тіла, що наказав спалювати Гнат.

- Ти, — він звернувся до Гната. — Стратив обох моїх синів! Стратив, бо їх слова тобі припали не до вподоби. Скільки знатних родів перервуться через тебе? Скільки сімей не будуть разом на цьому світі?

Гнат не відповів. Він слухав та не чув. Ненависть прийшла гордості на поміч, тож в той вечір Гнат залишився глухим до слів шляхти. Тоді він і поклявся, що змусить їх страждати ще більше.

***

Ближче до обіду вони минули ще одне спалене село. Лаврін і надалі сидів в коні неначе спав, але спав він з заплющеними очима. Знову обгорілі хати, знову купи спалених тіл. Кілька, щоправда вціліли з іншого боку дороги. Одне тіло висіло повішене на старому дереві, інші лежали під ним, протиканні стрілами.

Це не рейтари — зрозумів Мамай. Рейтари не користувались луками, надаючи перевагу вогнепальній зброї. Драгуни віддавали перевагу шаблям та довгим тяжким списам. З вогнепальної в них були пістолі. Сердюки могли б... Але і це навряд чи: воюючи або з тими, або з тими, вони перейшли на мушкети, пищалі та пістолі. Лати стрілою не проб'єш, а от кулею — запросто. Мамай взяв коня Лавріна за вуздечку і прискорився. Річ у тім, що тіла були свіжі, а значить ті, хто спалив ціле село були поруч.

***

Василя Лютого вони помилували. Не гоже вбивати другу людину в гетьманщині — розсудив Гнат. Тож генерального писаря потягли в підвал, де колись працював кат. Оскільки ката не було (він лежав з прорубаним черепом на сходах), писарчука просто підвісили за руки на ланцюгах.

- Ти хоч уявляєш, що ти робиш? — тремтячим від страху та люті голосом спитав він.

- ‎Прекрасно уявляю, — Гнат поставив перед ним стілець. — Деталі твоєї подальшої долі дещо туманні, але у твоїх силах вплинути, куди ми вийдемо з цього туману.

- ‎Чого ти хочеш? — спитав той. — Золота, влади? Чого тобі потрібно?

- ‎Ти не правильно ставиш питання, — Гнат дістав люльку.

Помахом руки він віддав наказ своїм людям забиратись геть. Ніхто не хотів затримуватись в місці з Гнатом та розкиданим інвентарем ката.

- А питання звучить так: що ти можеш мені дати, перебуваючи в такому положенні? Золото? Ха, та в скарбниці Самійла його мені з головою вистачить. Влади? Твоє життя в моїх руках, тож і це в мене є.

- ‎ Тоді чому ти залишив мені життя?

- ‎Я все ще можу його забрати.

- ‎Ну так забирай!

Василь намагався не показувати страху. Руки натерлись і починали кривавити, ноги німіли, з чола стікав піт. Але він все ще намагався приховати страх перед Гнатом. Лютий бачив, як добувають відомості з "язиків", схоплених перед наступом козаків. Він прекрасно знав, для чого кожний з предметів, що безладно лежали на підлозі. І він знав, що Гнату не вперше знаходитись в такому приміщені.

І ще він розумів, що характерник чує його страх. Ось це його лякало найбільше.

***

Далеко, правда Мамай не проїхав. На зустріч йому вийшов з десяток людей. Вони прикривали обличчя каптурами та тканинними шарфами, хоч і не було настільки холодно. В кількох за плечима були луки.

- Лавріне, якщо ти живий, то час прокидатись! — прошипів Мамай.

Повертати було пізно. Та й з Лавріном в такому стані далеко не проїдеш. Пробитись крізь них? Розстріляють з луків. Залишалось лише одне...

- Ви хто такі?! — Мамай не дав їм навіть часу розкрити роти. — Як дипломати доброї волі, його величності: капелана Ігнація (насправді Мамай не знав точно церковну посаду того) я вимагаю від вас назватись!

Люди в каптурах переглянулись. І зареготали.

- Ми виконуємо волю Господа нашого. — один з них вклонився.

Мабуть, головний, — вирішив Мамай. Решта стримували сміх тож з-за шарфів долітало лише мугикання та хихотіння.

- Яка це воля велить спалювати ціле село?! — Мамай не став виходити з ролі.

- ‎Так це не ми! — Головний підняв руку і все гоготіння стихнуло. — То драгуни, чи то рейтари. А ми поряд проходили, дивимось — дим. Побігли на допомогу, але пізно було. Всіх спалили, нелюди кляті!

Його люди закивали, мовляв: так і було. Мамай не вірив. Кілька прострілених стрілами тіл були доказом, що це справа цих людей.

- Ви собі уявити не можете, пане дипломате, який Господній гнів кипить в наших грудях! Серце крається, коли очі бачать от таке от! Брати наші, ті — що залишились в селі, хоронитимуть померлих.

Зліва один з "воїнів Господа" активно мародерствував, обираючи мертві тіла. Якщо уважніше придивитись, то стало ясно, що він ламав трупу закам'янілі пальці, щоб легше зняти кільця з них.

- Господь не велів нам залишати це просто так. — головний, начебто сумно похилив голову, ігноруючи смішки товаришів. — Ми й не залишимо це просто так.

- Вони туди поїхали, — Мамай не став обертатись, обмежившись лише коротким кивком позаду себе. — Ви ще встигнете їх наздогнати.

- ‎Вони кінні, пане дипломат. А ми пішки, коней не вистачає. От, якби ви поділились...

Мамай не став слухати далі. Лучники відволіклись, решта розслаблено переминались з ноги на ногу, стримуючись від сміху, що головний розвів комедію. Час наче зупинився для всіх, крім козака. Два пістолі вихоплені з-за поясу направлені на лучників. Один отримав дірку в грудях, інший розпрощався з цілісністю макітри. Доки решта приходили в себе, Мамай вдарив коня Лавріна по крупу і направив його в натовп. З несподіванки ті розступились, проводжаючи його поглядом. Тому вони й не побачили, що Мамай несеться на них, махаючи шаблею.

Зло був тренованим на битву з переважаючою пішою армією. Кінь відскакував, гарцював, відбивався копитами, ніс Мамая до противників, немов сам вибирав правильний кут удару шаблею. Якби Лаврін прийшов до тями, він би почув дзвін шабель, лайку, прокльони та крики. Але кінь ніс його геть.

Мамай не став гнатись за тими, хто кинув зброю і помчав полем, або до спаленого села по підмогу. Залишивши криваву доріжку з порубаних тіл, він вдарив коня в боки й помчав з Лавріном.

***

Гнат допалив люльку і висипав спалений тютюн на підлогу.

Василь Лютий намагався підтягнутись, щоб змогти відчепитись з гака, на котрому були завішані кайдани. Але писарчук не мав стільки сили. Гнат розсміявся від марних спроб того.

- І що ти робитимеш далі? — спитав він. — Вб'єш мене, тоді переб'єш моїх людей голими руками та втечеш з замку? Навіть якщо тобі це вдасться, як ти доберешся до гетьмана? Тут тепер всюди бойові дії. Шляхтичі вгризаються одне одному в горлянки. Їхні воїни повісять тебе на найближчому дереві просто так: тому що можуть.

- ‎Все ж краще, ніж висіти тут, — Василь Лютий безсило повиснув на руках.

- ‎Ти можеш припинити це. — Гнат підійшов до нього впритул. — Просто розішли універсали, що козаки об'являють війну шляхті, без права капітуляції.

- ‎Ти хочеш їх знищити під корінь?

- ‎Я? — Гнат зобразив здивування. — Сама Гетьманщина цього хоче. Сам гетьман, радий би здихатись їх, звільнити простий народ від їхнього ярма. А потім ми направимо всі сили на бусурман...

- ‎І на дикунів зі сходу? — хмикнув Василь Лютий. — Знищимо всіх під корінь. Лише козацький народ простягнеться на всій землі.

- ‎Хіба не це мрія кожного гетьмана?

- ‎Мрія на те і мрія, що має бути недосяжною. Що тоді робити? Ти ж знаєш, що за горами дикунів і чого вони постійно, намагаються нападати на нас, замість йти вглиб? От і я не знаю. Зате знаю, що бажання наших шабель переважає бажання походів туди. І ось цього ти хочеш для козаків? Винищити інші народи?

- ‎Хіба я не так сказав? Потрібно очистити націю від сміття.

- ‎Те, що це інші народи, не дає тобі права називати їх сміттям. Але якщо тобі так хочеться зробити націю трішки чистішою — перебий своїх людей і повішайся тут поряд...

Гнат вдарив його кулаком під ребра. Василь Лютий закашлявся. окуляри спали з його лиця. Вони б розбились, якби Гнат спритно не підхопив їх. Він схопив писарчука за чуприну і притягнув (наскільки це було можливо) до себе.

- Я життя поклав заради гетьманщини! — зашипів він. — Ти б бачив, чого мені це вартувало. Скільки крові пролилось для того, щоб ти й такі як ти могли розводити дискусії, що правильно, а що ні. Тому не розповідай мені про правильність чи неправильність знищень інших народів.

- Яничари не ставили таких питань під стінами Кам'янця. Шляхта не задумувалась ні на мить, коли укладала початок нового королівства. Не розповідай, що правильно, а що ні, бо твій мозок закис від жиру в мирний час. Милосердя прокинулось? А де тоді милосердя в дикунів, коли вони вирізали наші поселення? Де милосердя бусурман до наших полонених? Його немає! Немає, чуєш?! Це війна. Можеш трясти перед гетьманом мирними домовленостями, але це війна! Кінець кінцем має залишитись лише один народ...

- ‎Мабуть, древні теж так думали. Прямо як ти, — перебив писарчук. — Ось вони за це і поплатились.

- ‎То було хтозна-коли. Ми сильніші, ми вчимось на уроках, що дає нам історія...

- ‎Історія каже, що поганий мир краще хорошої війни.

- ‎Історія каже, що доводити справи варто до кінця. Тому ти підпишеш універсали. Рано чи пізно, але козаки стягнуться під воєнні знамена гетьмана. Шляхта це лише початок.

- ‎Забудь про це!

- ‎Так ти зрадник, виявляється?

- ‎Зрадник тут лише ти! Я намагаюсь не допустити пролитої крові. Нехай шляхта сама себе переб'є, а переможці укладуть з нами мирний договір, вигідний для нас. Війни виграються не лише на полі бою.

- ‎Війни НЕ виграються, доки суперники все ще дихають.

Гнат відвісив йому ще удар і вийшов геть.

- Ти підпишеш універсали, хочеш ти того, чи ні! — сказав, зачинивши за собою двері.

***

Сонце вже було в зеніті, коли закривавлений Мамай наздогнав характерника. Він весь спітнів, сорочка прилипла до тіла. Зло невдоволено фиркав, але покірно мчав по тракту. Доводилось сподіватись, що в тих не було багато скакових коней.

Лаврін чекав його посеред дороги. Він спокійно палив люльку, спостерігаючи наближення Мамая.

- Що з тобою сталось?! — гаркнув козак на характерника.

- ‎Я був у Вирі, — спокійно пояснив той. — Чому в мене мокре вухо?

Мамай знизав плечима. Він відірвався від харцизів, але про всяк обернувся ще раз.

- ‎Щось сталось, доки мене не було?

- ‎Нічого особливого.

- ‎Ти весь в крові, хоч на тобі серйозних поранень немає, — скептично сказав Лаврін. — Впевнений, що немає чого розповісти?

- ‎Впевнений. А тобі є, що розповісти? Наприклад: якого дідька ти сидів у Вірі так довго?!

- ‎Пам'ятаєш нашу вчорашню розмову? Про таємну війну?

Мамай ствердно кивнув. після чого полив собі на голову холодної води.

- Я спитав у Нечая про це. Переповів твої слова. Не дивись на мене так: якщо те, що ти розповів, хоча б на половину правда, то сидіти склавши руки ми не можемо. Нечай відповів, що нічого не знає і не чув. А це означає лише одне, — Лаврін по змовницьки всміхнувся. — Він знає, хоч і мало, а раз він знає та ще й відмовчується — значить справа серйозна.

- ‎Тобто ти віриш мені? — чи то з сумнівом, чи то з надією в голосі спитав Мамай.

- ‎Так, я вірю тобі. А тепер скажи правду: чому в мене мокре вухо?