Вигнанець. Протистояння.

Карлу не спалось. Зазвичай похитування чайки на воді заколисувало його, коли не доводилось гребти. Але сон не йшов.

- Потім звикнеш.

Голос належав Семену, старшому на чайці. Козак вже мав сиві пасма і рубець замість лівого ока, проте в бою це не заважало. Такі вже козаки — дихає, значить б'ється, поки не перестане дихати.

- Кошовий, про що ти?

- Ти вперше брав участь в набігах, хіба не так?

Карл ледь помітно кивнув. Семен по батьківські всміхнувся.

- З часом ти перестанеш бачити лиця тих людей. Просто розучишся дивитись на них.

Карл не відповів, глибше замкнувшись в собі. Козаки навколо про щось балакали. Вони звикли, їм не вперше вирізати селища східних дикунів. Вони забули бліді лиця померлих людей. Вони знали, що будуть ще.

Їхня чайка пливла між такими ж, набитими козаками. Карл тепер був одним з них. Колишній шляхтич з роду від самого Вишневецького тепер виглядав, як козак. Шабля, шаровари, сорочка, кольчуга та куртка зі свинячої шкіри поверх. Бліде лице тепер обвітрене морем та сонцем. Ніякої здобичі козаки не везли: що взяти з дикунів? Полковник Сірко пояснив, що то "превентивні" міри. Легше спалити кілька селищ, змусивши тих швидко мститись, ніж невідь-коли чекати увесь гірський народ на своїй землі.

- Що з ним? — Хтось з козаків кивнув у бік Карла.

- Шляхтич сьогодні замарав руки дикунською кров'ю. — відповів інший.

Ніхто не сміявся з нього. Деякі теж були вперше в поході. Виглядали вони не краще Карла.

- Спочатку це завжди важко, — говорив Семен перед походом. — Але згадайте, що вони зроблять з нашими сім'ями, з нашим народом, коли їх численність зросте. Це необхідні міри...

Необхідні міри були ще тому, що дізнавшись про витівку козаків, дикуни кинуться навалою через єдиний достатньо широкий гірський прохід. А там козаки завбачливо збудували бастіон Печені Раки. Шляхтич Владислав вже чекав гостей. Жага помсти скоротить боєздатне населення сходу.

- Наші вилазки почастішали, коли призначили полковника Сірка. — Говорив Семен. — Це ще далеко не остання.

- Просто провокувати дикунів? — донеслось до Карла питання одного з козаків.

- Заманити їх туди, де нам буде зручніше їх вибити до нігтя.

- А якщо вони прорвуться?

- Сірко ще жодного разу не програв. — суворо буркнув Семен. — І не програє. Заговорений він. Але де він — там війна. Полковнику не доручають мирні переговори.

Карл раптом відпустив весло і перехилився за бік. Крихти скупої вечері тепер полетіли за борт.

- Виблюй як слід.

Воїнство шляхти вже б реготало, проте козаки на чайці завжди дотримувались тиші. Навіть Семен гримав на них пошепки.

Скелі справа закінчились і перед ними розпростерлись широкі поля. Вони могли б обробитись, якби не загроза східних сусідів. Тож очерет на березі далі змінювався травою, майже в людський зріст. Ніч стояла безхмарна. До ранку ще далеко, але сон не йшов, тож витерши рот рукавом куртки Карл змінив одного з козаків.

Зранку їм доведеться нестись до бастіону, щоб поповнити гарнізон з двохсот п'ятдесяти козаків. Якщо вони не встигнуть сховатись за мурами, їм доведеться у відкритому полі пояснювати дикунам свій вчинок. На диво, в непристосованому до життя кліматі східних гір гірського народу було достобіса багато. Вони жили в ущелинах, печерах, будь-де. Вони воювали одне з одним, продавали слабші племена в рабство сильнішим; розповідали про племена людожерів на далекому сході. Їх там назбиралось десятками тисяч, що суттєво переважало населення всієї гетьманщини зі шляхтою разом.

Проте козаки раз за разом відбивали навали дикунів, адже носії оселедців швидко вчились. Сірко правильно розсудив, що пхатись в гори самим це самогубство. Там дикуни мали перевагу як кількісну так і місцевості. Тож козаки пливли в обхід з півдня, вишукуючи непримітні бухти в східних горах, а звідти робили короткі набіги на племена. А потім повертались додому і чекали в бастіоні на решту. Бастіону однаково, скільки дикунів навколо. Якщо Сірко вірно розрахував, то дикуни будуть аж завтра надвечір. Скільки їх прийде цього разу — невідомо. Одне точно — їх буде багато. Набіги козаків — єдина річ, котра могла змусити тих об'єднатись.

Перед очима Карла все ще була картина страти. Козаки дали можливість жінкам і дітям втекти. Чоловіків різали без жалю. Швидко, без винахідництва. І Карл різав, бо такий був наказ.

- Що, шляхтичу, думаєш це жорстоко? — запитав Семен тоді. — Вони б наших жінок і дітей не відпустили. І стратили б точно не так швидко.

Карл тоді промовчав. Він би й зараз промовчав. Козаки могли вільно висловлювати свої думки будь-де. Але якщо вже пішов у похід, то наказ кошового це святе.

На війні свобода слова — зброя ворога.