Вигнанець. Протистояння.

Карл не став витрачати час на витирання з себе ворожої крові. Весь його одяг просяк нею. Волосся злиплось від неї.

Владислав чекав його на одній з веж. Дикуни понесли занадто багато втрат і мусили припинити активний наступ, закріпившись на захоплених вежах. Весь замковий двір був усіяний тілами. Здавалось, з них можна було будувати новий мур.

Шляхтич виглядав занепокоєним, хоч і щосили намагався втримати свій образ холоднокровності та спокою.

- Радий, що ти пережив цю бійню, — сказав він, як тільки Карл піднявся по сходах. — А то лист твоєму батьку з описом твоєї героїчної загибелі вже написаний і лежить на столі.

- Не думаю, що він би розчулився.

Владислав помовчав, обдумуючи свої слова, а тоді продовжив.

- Будь-кому іншому я б сказав, що це не так, що всі батьки люблять своїх дітей. Але не у твоєму випадку. В покійного Семена до тебе було більше любові ніж у Всеволода. Не така він людина.

- Чи мені не знати, — гірко всміхнувся Карл.

Кілька козаків вистрілили в темряву. Карл прожогом кинувся до муру. Один з дикунів вцілів і біг геть з воріт. Інший ледь шкутильгав — куля таки дістала його.

- Ми встояли сьогодні, — Карл повернувся до Владислава. — А що буде завтра?

- Облога. Вони спробують взяти нас в кільце і морити голодом. Ми вибили десь близько п'яти тисяч за день. Понад дві сотні козаків полягло. Ще кілька десятків поранені. Вони теж це розуміють, навіть та карга на скелях зрозуміла, що від її армії залишилось ледь не більш ніж половина. Тепер вони спробують заморити нас голодом.

- Але ж за мурами чекає кіннота Сірка!

- Дикуни цього не знають.

Але Сірко знає, — з жахом зрозумів Карл. — Він чекав цього. Чекав, що ми втратимо частину бастіону. Він пожертвував тисячею козаків...

- Щоб врятувати решту населення. — Владислав ніби прочитав його думки. — Втрати нанесені дикунам не дадуть їм змоги нападати на нас роками. І якщо для цього потрібно пожертвувати тисячею...

Карл опустився на землю. Тремтячими руками дістав люльку. Перед очима були тіла загиблих.

Семен до останнього бився, розуміючи ще з самого початку, що ним пожертвують...

- Це війна, юний шляхтичу, — спокійно сказав Владислав. — Згадай це, коли завтра командуватимеш загоном козаків у зайнятій тобою вежі.

Карл не відповів. Один з козаків покликав їх поглянути вниз.

Туман, що Карл бачив у долині тепер пройшов крізь розчинені ворота. Дикуни з криками підіймалися на мури. Хто не встиг — був поглинутий разом з тілами.

- Що воно в біса таке? — вражено спитав Карл.

- Голодне живе створіння. Або винахід матерів ночі. Додумались, старі шкапи, на свої голови. Тут ми в безпеці, за стіни воно не пройде, але тим, хто внизу не позаздриш...

Кілька дикунів попадали з мурів у туман. Кілька тисяч намагалось поміститись на стінах чи вмоститись на скелях. Вони знали, що буде, якщо зайти туди. Козакам не треба було наказувати. З усіх мурів залпом відкрили вогонь. Дикуни відстрілювались з луків та захоплених мушкетів, але до стрілецьких вмінь козаків їм було далеко.

Нові тіла падали вниз в туман.

Скоро від навали на мурах залишились одиниці. Карл з Владиславом піднялись і знову виглянули з-за укриття.

- Ось чому не більше трьохсот кроків від бастіону?

Владислав кивнув: нехай дикуни годують цей морок своїми силами.

Туман марно намагався проникнути за ворота. Він повністю заполонив собою двір.

- Ну, хоч тіла не доведеться прибирати, — Владислав плюнув униз і пішов до сходів униз. — Добраніч, Карле. Завтра буде довгий день.