Розділ 19. Друг Мій, Ворог Мій.

В шпиталі було майже пусто. Мабуть, це вперше козак бачив його зсередини чистим, без криків, крові та ношами з новими тілами. Тут був лише один пацієнт.

Агнес аж підвелася на ліжку, коли Мамай зайшов у шпиталь. Кілька послушників вдавили її назад в ліжко. Вона застогнала, адже сили ще не повернулись до неї.

А скільки б мене виходжували, не донеси мене Зло до мавок? — промайнуло в його голові. Він махнув рукою і послушники вийшли. Вони залишились удвох. Агнес не зводила з нього погляду. Її ослаблене тіло напружилось, передчуваючи небезпеку.

- Тобі не буде висунуто жодних обвинувачень. — Мамай одразу ж перейшов до справи. — Зі свідків того, що трапилось в порваному харцизі, лише ми. Тому нам же краще мовчати.

- ‎І ти прийшов заради цього? — вона не вірила.

- ‎Так. Прийшов сказати, що ти вільна йти куди хочеш після одужання. І прощай.

Він повернувся до неї спиною і зібрався йти, коли Агнес заговорила.

- Тобі не перемогти Гната. Я бачила, що він з тобою зробив. Я бачила твій страх, сильніший, ніж той що був на постоялому дворі. Ти всього лише людина, Мамаю. Ти знаєш це. І це тебе лякає. Людина, що з блискавичною швидкістю наживає собі ворогів. Заховайся в глибоку темну діру та молись, щоб Гнат Голий не дізнався про твоє існування. Щоб ти не задумав, ти програєш. Марку Нечаю, Гнату, шляхті, навіть гетьману буде добре, коли ти зникнеш. Ти розумієш це. А я прийду за тобою, коли страх подолає тебе у твоїй норі. І завершу те, чого не вдалось Гнату.

Мамай залишив її слова без відповіді. Він повільно вийшов, залишивши Агнес на самоті.

***

Двері були незамкнені. В домі де жила Ольга нічого не змінилось з часу його останнього візиту. Лише вікна не були завішані — траур по смерті батька таки пройшов.

В передпокої його зустрів Денис. Цього разу ніякої ворожості не було. На простягнуту руку Мамая, він відповів міцними обіймами.

- Чорт забирай, я думав ти покійник! — сказав той. — Те чудовисько тебе так пошматувало, що страшно було дивитись. З такими ранами не живуть.

- ‎І все ж я тут, — Мамай посміхнувся самими кутиками губ.

Розповідати про Сізію, мавок і берегиню він не хотів. Денис провів його в велику кімнату. Ольга сиділа в голові великого столу, наче герцогиня і давала вказівки. Поблизу неї сидів старий згорблений дід і все старанно записував. За столом сиділо ще четверо людей у кольчугах та плащах з вишитою на них емблемою дому Криштофа та Дениса. На столі кожний з них тримав поблизу себе шолом.

Побачивши Мамая, Ольга багатозначно глянула на них, тож воїни встали, вклонились і брякаючи кольчугою та зброєю вийшли. Дід відставив перо, закрив книгу в котру все і записував, вклонився Ользі й вийшов, всяко оминаючи дивитись Мамаю в очі.

- Нас ніхто не підтримає, — сказала Ольга Денису, що зайшов слідом за Мамаєм.

- ‎Знаю, люба, — спокійно сказав той. — Я щойно провів посланця Всеволода, перед тим, як до нас завітав Мамай.

- ‎Рада, що ти вибрався, і що все минуло на суді, — Ольга старанно стримувала емоції.

- ‎Еге ж, — Денис обійняв її, поклавши руки на плечі. — Я думав, тебе повісять, чи що там в козаків роблять?

- ‎Залежно за що саме б мене засудили до страти.

- ‎Ну, не будемо про це, — Ольга взяла Дениса за руку і повела до столу.

Мамай теж сів, не чекаючи дозволу.

- Скажемо прямо, Мамаю, — Денис завжди говорив прямо, особливо, коли новини були погані. — Наразі ні в кого зі шляхти немає достатньої кількості воїнів. Три четверті впливових шляхтичів були перебиті прямо в замку. Тепер їх спадкоємці ведуть локальні конфлікти по всій території, намагаючись відхопити якомога більше багатств та влади.

- Інші клянуться в вірності гетьману, всіляко лижучи зади його посланцям. Марек та той характерник, посіяли хаос на нашій землі. Наші люди тепер зібрані в замку та по периметру Герасимівки, щоб відбити можливі напади сусідів.

- ‎А що з Всеволодом?

Ольга і Денис переглянулись. Мамай відчув щось недобре в їхньому погляді. Щось дуже недобре.

- Він зараз палить і вирізає залишки Марекових байстрюків, заручившись підтримкою банкіра та пообіцявши виплатити йому кредити з майна тих, кого він захопив.

- ‎Тобто, в замку Самійла пустили на м'ясо майже всю керівну верхівку шляхти, а їх нащадки замість стерти той замок з лиця землі, гризуться між собою, скориставшись та роздуваючи хаос?

- ‎Так, Мамаю, — підтвердила Ольга. — Ти все зрозумів вірно. Допомоги не буде ні від кого.

- ‎Денисе, а як же Криштоф? Він пожертвував собою, щоб дати нам шанс врятуватись?!

Мамай не міг більше говорити спокійно. В якусь мить він розумів, що не може знайти цей стан спокою. Занадто багато сталось. Занадто багато людей викликали в його серці якесь незрозуміле тепло. Він думав, що знайшов друзів не лише серед козаків.

- Криштоф сам би мене задушив, коли б я дозволив комусь з тих шмаркачів захопити та зруйнувати те, що він залишив після себе. Я б з задоволенням привіз би сюди ту вовчу голову, та не можу й кроку ступити, доки є небезпека з боку "любих" сусідів.

Мамай більше нічого не сказав. Криштоф плекав мрію перетворити це село на березі моря в найбільше портове місто гетьманщини. Денис, котрий завжди був в тіні брата, не міг його підвести, навіть, якщо сам Криштоф цього вже не побачить.

Ми не допоможемо — прочитав по їх мовчазних лицях козак.

***

Наступного ранку вони з Лавріном мовчки спорядили коней та покинули місце розкопок. Ніхто не вийшов попрощатись, тож вони самотньо пробирались крізь ранковий туман. По дорозі їм не трапилось жодного мандрівника. Навіть жодного патрулю чи роз'їзду не було. Здавалось, наче більше людей крім них не було. Мамай почувався роздратованим.

Шляхта не допоможе, характерники не допоможуть. На козаків сподіватись було марно. Все, що сталось в замку навіки залишиться таємницею. Марко Нечай ніколи не визнає, що бодай один характерник має відношення до страшної трагедії. Гетьман та козацька старшина заперечуватиме сам факт залучення Гната Голого.

Відправити Мамая на той світ через кревну помсту Василя Лютого — гора того, що випливе назовні. А шляхтичі зайняті врегулюванням своїх конфліктів. А це означало лише одне: він сам один проти майже безсмертного чудовиська.

- Та пішло воно все лісом! — Мамай не одразу ж зрозумів, що говорить в голос.

- ‎І тебе туди ж! — презирливо хмикнув Лаврін.

Мамай зареготав. Пізніше, згадуючи це, він розумів, що то був напад істерики. Істерики від власного безсилля, істерики від апатичності людей навколо.

- Що ти зробив Нечаю, що він покарав тебе супроводом мене на власну смерть? Що?! Чи йому було недостатньо смерті твого батька?

- ‎Не вірю, що мій батько помер від руки такого як ти?

- ‎Такого як я? — Мамай відчув, як істерика перероджується в безумство. — Якого такого? Виродка, зрадника, жадібного покидька, вигнанця, третьосортного гетьманського сміття? Ну, молодий характернику, здивуєш мене тим чого я ще не чув?

- ‎Я хотів сказати: панікуючого недоумка, але перечислене тобою, мабуть, підходить, більше.

Лаврін не втрачав голови. Він спокійно палив люльку і дивився в бік поля, попри яке вони їхали.

- І як тобі знаходитись в компанії того, хто вбив твого батька? — Мамай відчув, як лице перекосило від посмішки.

- ‎Тебе судили за це, — Лаврін почервонів, але говорив спокійно.

- ‎І ти от так просто проковтнув це? — Мамай розлютився. — Знаєш, а мені було легко здихатись його. Я навіть задоволення отримав...

Лаврін дістав шаблю, але знову стримався.

- Нехай тебе судить Всевишній за діла твої. Нехай він зцілить голову твою від хвороби.

- ‎Ну все, ти мені набриднув! — Мамай дістав шаблю, вдарив зло в боки й полетів на Лавріна.

Зло витягував його живим з десятка битв тож Мамай знав, що все буде швидко. Кінь був гартований для бою...

Але бозна-що за ґедзь вкусив коня в той день. Зло пробіг два кроки та зупинився. Якби Мамай не волав та лаяв його, проте кінь був невблаганний. Лаврін дивився на нього з жалістю та співчуттям.

- А бодай тобі! — не своїм голосом загарчав Мамай. — без тебе справлюсь...

Він став ногами на сідло і стрибнув на Лавріна. Характерник відбив удар шаблі, але на це Мамай і розраховував. Вільною рукою схопив характерника за оселедець і стягнув з коня.

Вони тяжко гепнулись на землю піднявши хмару пилу.

Мамай не відпускав Лаврінів чуб. Ще й вдарив в лице коліном. Лаврін завив, зловившись рукою за ніс. В той же момент Мамай отримав ногою в живіт і ще раз в чоло. Його відкинуло на спину. В голові запульсувало. Але вгамуватись це не допомогло. Він одразу ж встав і замахнувся шаблею туди, де щойно був Лаврін. Мимо — його шабля загрузла в землі. Тут же його шиї торкнулось лезо шаблі. Лаврін все ще тримався за ніс, з котрого тепер юшила кров. Мамай інстинктивно ударив шаблею по лезу, щоб зберегти шию. І потрапив в пастку, що готував характерник.

***

Сірко колись вчив його фехтувати. Кожний раз Мамай кидався на товариша. І кожний раз зазнавав поразки.

- Прораховуй мої кроки. Передбачай, — товкмачив Сірко. — Я ще не знатиму, що робитиму, а ти вже маєш це передбачити.

- Але як? — не розумів тоді ще юний Мамай.

- ‎Просто. — всміхався кошовий. — Змусь ворога робити те, що потрібно тобі...

***

Лаврін зайшов збоку і підсічкою збив Мамая з ніг. Козак знову відчув спиною всю прихильність землі. Лаврін наступив на руку, змушуючи його випустити шаблю.

- Ну, чого чекаєш? — Мамай відчув, що це кінець.

- ‎Так нічого і не зрозумів. — Лаврін витер рукавом кров з носа.

Його чобіт опустився на голову Мамая, відправляючи його в глибоке забуття.

***

Мамай знову був на кораблі, що вони на нього напали. Перше на що він звернув увагу — було тихо. Ні морського вітру, ні чайок, ні звуків битви. Він поволі брів по палубі, що зайнялась вогнем. Зелені язики полум'я поволі розступались перед ним.

Іноді по боках пробігали козаки та бусурмани панічно, але марно намагаючись збити з себе полум'я дикого вогню. Врешті вони падали, не перестаючи махати руками. А Мамай все йшов далі.

Вогонь зробив коридор там де він йшов. А на зустріч йому вийшов чоловік в темному балахоні. Мамай не бачив лиця, але знав хто це. Той самий маг на котрого полював батько Лавріна: Кіндрат Злісний.

- Мені теж це сниться, — його голос ножем розрізав тишу. — Але ти тут вперше.

- ‎Значить ти все ж вибрався, — відповів Мамай. — Дикий вогонь все ж не досяг цілі.

- ‎Не зовсім, козаче.

Мамай хотів підійти ближче, але між ними впав Федір, весь покритий вогнем. Він простягнув руку до Мамая, але не міг зрушити з місця. Пальці безсило тягнулись до козака. Лице зникало за стіною вогню.

- Я таки залишився тут, — продовжив чоловік в мантії. — Хоч і можу інколи бувати в яві.

- ‎Я не розумію.

- ‎Ти НЕ хочеш розуміти, козаче!

- ‎Чекай, ти у Яві й Вирі одночасно. І ти прив'язаний до цього місця!

- ‎Я б поплескав у долоні, козаче, та щось не хочеться.

- ‎Обійдусь якось. Краще поясни, чому я тут.

- ‎Тому, що я тебе сюди покликав.

- ‎Он як? Для чого ж? Ми ж наче вороги.

- ‎Є речі більші ніж вороги чи друзі. Є речі важливіші ніж гетьманщина та острівний народ.

- ‎Позбав мене своїх загадок! Хто ти й для чого я тут?

Незнайомець відкинув каптур. На нього дивився полисілий чоловічок, що ще й виявився низьким. Його очі нагадували очі щура. Якби Мамай побачив його в іншому місці то може б навіть не впізнав би...

Але Мамай його впізнав. Картина корабля змінилась. Дикого вогню більше не було. Море змінилось на гори, корабель змінився великим містом серед скель. А обгорілі тіла від дикого вогню на дикунів зі сходу.

Мамай знав де він: в самому серці східного племені — місто Ракаш. Навколо нього з'явились постаті дикунів. Жінки, чоловіки, брудні в шкірах та обносках застигли навколо нього. Сам же чарівник з корабля тепер постав у вигляді того, хто стояв за спиною в найсильнішого воїна та нашіптував йому щось на вухо. В сні Мамая Гро-Каш не рухався, тож чоловічок швидко перемикнувся на Мамая.

- Це був ти! — вражено видав козак. — Ти тоді катував одного з моїх супутників...

- ‎Так, — підтвердив чоловічок. — Я всюди, де ти б не був. Так хто ж я такий?

Мамай промовчав. Слів не потрібно. Він знав відповідь.

- Альтаїр. Ось кого мав на увазі Амадей! Ти двічі був в моїх руках.

- ‎Насправді більше, але ти не пам'ятаєш. А це лише одне з моїх імен. А в мене не так багато часу, щоб тобі все показати все. Просто зрозумій: я ближче ніж ти думаєш.

- ‎Мене тяжко налякати пустими погрозами. Чому ти не знищив мене, коли був шанс?

- ‎Тому, що ти частина плану, Мамаю. Ти, Вергілій, Сізія, навіть Сірко з Гнатом. Я просто хотів познайомитись з тобою особисто.

- ‎Так чого ж в Яві не познайомився, коли в мене була б зброя, а в тебе кінцівки, що я б радо відділив від твого тіла?

- ‎Тому що ти поки не готовий, Мамаю. Скоро не буде жодних кордонів. Не буде війн, гетьманів, султанів, графів, баронів, полковників, матерів ночі. Всі будуть рівні...

- ‎Рівні перед ким? Перед тобою? Сумнівна радість.

Хотілось схопити Альтаїра за тонку шию і спостерігати, як змінюється відтінок лиця в того, але Мамай розумів, що тут цього не зробити.

Чоловічок між тим ходив поміж дикунів, котрі застигли немов статуї.

- Ти просто поки що не розумієш. Не бачиш всієї картини.

- ‎Я бачив достатньо частин цієї картини, щоб зрозуміти, що просто марную свій час. Село Древляники. Герасимівка. Відправити експедицію на навмисну смерть. Це в тебе дорога до світлого майбутнього така?

Альтаїр промовчав. Він лише зітхнув.

- Ми більше не побачимось, Мамаю. — врешті сказав він. — Ти так нічого й не зрозумів.

- ‎Помиляєшся. Ми побачимось і наступний раз, стане для тебе останнім.

Але він не встиг договорити, як все зникло і Мамай почав падати вниз.

Кінець частини 4.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.