Вигнанець. Протистояння.

Сердюки врешті не витримали першими. Їх ряди розсипались під навалою орди. Хтось з них тікав, не знаючи куди, хтось бився до останнього, а хтось благав тих змилуватись. Дикуни вбили їх усіх.

Карл зі жменькою воїнів поволі відступали до внутрішніх мурів. Семен активно вів оборону правої башти. Люди під його командуванням жорстко давали відсіч ворогу. Козаки Владислава поливали ворогів свинцем та смолою. Карл вже звик до криків та брязкання заліза. Він наказав зайняти вежу та тримати вхід, щоб якомога більше змогло врятуватись. У вузькому проході дикуни не могли скористатись кількісною перевагою. Передні ряди козаків схопили щити, завбачливо виставлені на мурах. Задні ж стали трійками і вели безперервний вогонь. Перші стріляли, другі передавали зброю, треті заряджали. У вузькому проході дикуни падали наче скошена трава, роблячи стіну своїми тілами.

- Два кроки назад! — заволав шляхтич.

Стріляли козаки, не чекаючи наказу. Нарешті вони зайшли всередину внутрішньої вежі. Карл востаннє виглянув, сподіваючись знайти поглядом Семена, проте ворогів було стільки, що крім них нічого й не видно. Йому не вдасться, Карл розумів це та не хотів вірити. Останній козак забіг всередину.

- Зачиняй!

Козаки навалились на оббиті залізом двері. Дикуни все ще перебирались через завали своїх же тіл. Двері ледь піддавались, мабуть, пошкоджені завіси.

Кілька стрільців виглянуло в прохід, виставивши мушкети. Знову пролунали постріли. Врешті двері зачинились.

- Тягніть все, що є! — гаркнув Карл. — Завалити вхід, аби не прорвались!

Тяжкі бочки покотились по кам'яній підлозі. Частину козаків, Карл відправив нагору, аби не дозволяли дикунам брати двері на таран. Сам шляхтич підійшов до стіни, виглянувши у вікно.

Між стінами все ще точився бій. Дикуни взяли першу стіну та двір між двома воротами. Архітектор зробив розумно, обмеживши кількість входів та виходів. Дикуни ж тепер зазнавали значних втрат, оскільки ні куль, ні каміння Владислав на них не жалів. Але чи на довго вистачить в них сил. Скоро дикуни прорвуться до Семена чи Марка. Вони заволоділи першим муром. Лишень дві вежі стримують їх від нападу на внутрішній бастіон, де залишились останні захисники.

- Потрібно закрити прохід, — вирішив Карл, дивлячись на ворота через які прибували нові хвилі гірського народу.

Але дістатись туди було зась. Гуркіт у двері не припинявся. Дикуни не залишали спроб пробитись всередину. Наказавши кільком козакам глядіти за дверима, Карл піднявся нагору, до стрільців.

- Чому не стріляєте? — гримнув він.

- Так немає чим, — знизали плечами ті.

У Карла ще залишилось трішки пороху з кулями, тож він без вагань передав його стрільцям.

Підійшов до краю, огледівся довкола. Останні захисники передньої стіни, скупчились навколо кошового Семена. На відміну від вежі, куди дійшов Карл, в Семена бійниці були відкриті. Не було ніяких сходів, дверей, чи підвищень. Тож затиснуті з усіх боків вони нещадно відбивались від прибуваючого натовпу. Сторона Марка давно пала і тепер крізь неї неслись дикуни.

- А якщо вони переберуться через мури? — спитав його один з козаків.

Карл схопив його за барки та потягнув униз. Кілька стріл дзенькнуло об камінь.

- А ми тут для чого?!

Його охопила злість. Невже вони вперше не справляться? Невже полковник Сірко, котрий розв'язав цю бійню, вперше програє? Його кіннота безсила у вузьких провулках. Йому доведеться виманювати дикунів. А якщо ті засядуть в бастіоні, то вони матимуть надійний захист своїх кордонів і плацдарм для подальших нападів...

З внутрішніх мурів продовжували поливати ворогів смолою. Карл помітив кількох козаків з луками. Вони по черзі підпалили стріли, націлились...

Знизу запахло смаленим волоссям. Карл думав, що звик вже до вересків, але то він так думав. Від криків десятків підпалених дикунів його пересмикнуло. Вони кричали, катались по землі, бігали, проте все було марно. Напад поки захлиснувся. Карл знову виглянув в пошуках Семена...

Його вежа теж не вистояла.