Вигнанець. Протистояння.

З луків козаки стріляли не гірше, ніж з мушкетів. Тож ні для кого крім дикунів не стало несподіванкою, що стріли били точно в ціль, навіть в темряві. Ніхто навіть не встигнув скрикнути.

Залишивши кілька козаків дорізати вцілілих, Карл з рештою побігли по стіні.

Жорстокий спротив їх чекав аж на підході до артилерії. Дикунів тут було більше і підкрастись до них було неможливо.

Але козаки справились. Дзвін шабель ехом розносився вночі, крики швидко затихали. Від наляканого шляхтича, що лише чекав навалу дикунів залишалось все менше з кожним днем, з кожним ударом. Козаки все ще не прийняли його повністю, але накази його виконували, хоч і не повинні були б.

Тіла дикунів скидали вниз в туман. Вже не було сумніву, що це жива істота, котра куштує людятину.

- Головне не впасти, — зайвий раз гаркнув Карл.

Гармати дикуни не чіпали. Видно не додумались розвернути їх, або не хотіли. Зате з задоволенням використали козаки. Перший постріл збудив усіх дикунів на скелях, котрі ще не прокинулись. Вони відповіли залпом стріл. Карл зі своїми людьми сховались за мурами. Стріли зачепили лише одного в плече, решта дзвеніли об камінь.

- Продовжувати вогонь! — закричав він.

Гармата з протилежної вежі теж вистрілила. Від могутніх скель відкололось кілька брил. Треба ще.

Знову постріли. Ядра неохоче кололи ущелини.

Потрібно якомога більше звузити прохід, щоб легше зносити навали дикунів. Але скелі не піддавались. Гарматні ядра їм, наче мухи коню. Зате дикуни додумались тримати їх під стінами, відрізаючи будь-який шлях до капітуляції. Скелі на котрих ті спали, були вищі за мури бастіону. Але відстань між ними й вежами була занадто велика для стрибка. Тож все, що залишалось горцям — протримати козаків під стрілами до ранку, поки туман не зійде. А потім...

Ще одне ядро не зробило дива. У Василя з іншого боку видимих успіхів теж було. Мало того, він втратив двох козаків.

- Які будуть накази? — один з воїнів спитав у Карла.

Один з його воїнів не став чекати відповіді, і кинувся назад. Біг він швидко, але недовго. Кілька стріл влучило йому в спину і він упав долілиць.

- Будемо битись до останнього! — гаркнув Карл. — Наступного сцикуна пристрелю сам.

Ніхто не заперечував.

- Завтра вони кинуться всією ватагою, перелякані нашими спробами завалити прохід. Потрібно буде вистріляти всі ядра, що маємо. Тоді спробуємо відступити до веж.

Козаки схвально загуділи.

Ніч вони провели під постійними обстрілами. Дикуни не шкодували стріл. До світанку їх було стільки, що можна було збудувати будинок.

Кошовий Василь Пухкало з легкістю погодився на план Карла. Він не вагався ані миті, розуміючи, що завтра вони поляжуть.

- Я лише радий повирізати їх всіх до дідьчої мами, — так він відреагував на план Карла.

Кошовий подобався шляхтичу. Своєю легкістю він вселяв свою впевненість у всіх. Він чимось нагадував йому Семена, хоч мав обидва ока і не мав сивини. Карл вже змирився, що не переживе ще один день. Він не жалів. Така смерть була кращою, ніж приготована йому батьком: старим, немічним в замку з купою спадкоємців, що лише чекають останній стук його серця...