Вигнанець. Протистояння.

Зло буцнув його головою в груди. Він не фиркав, а лише тихо стояв. Мамай обійняв товариша, погладив його.

- І я теж сумував.

Весь час, що його не було, Зло пасся на схилах. Кінь трішки змарнів, здичів. Але це все ще був Зло. А Мамай все ще був живий.

І голий. Його одягу не було, лише ковдри, що ними накривався на плоті. Зброї теж не було, пістолі він залишив у замковій кімнаті, а підхоплену шаблю він навіть не пам'ятав, коли випустив. Осінь підходила до кінця, тож нестача речей гостро відчувалась Мамаєм.

Від ще одного пориву вітру він затрясся. Пальці на ногах заніміли. Він тихо вилаявся, але деревам, що оточували їх, було все одно. Вони плавно похитувались в темряві, заколисані вітром. Листя вже не було, тож вони хитали гілками, що скидались на викручені руки.

Ніч стояла безхмарна, але й місяця теж не було. Мамай глянув на небо: скільки ж його не було у світі живих?

І аж тепер помітив на іншому боці озера вогнище. Багато вогнищ. В темряві здавалось, що то зорі спустились на землю. І аж тепер до Мамая дійшло, що то за день. Свято сонцестояння ще не завершилось...

‎***

Якийсь монах не дорахується штанів, один багатій помітить нестачу кількох золотих, а його охоронець довго шукатиме шаблю. Ще кілька торговців попрощались з одягом. Навколо озера було ціле наметове містечко з охочих возвеличити озерних красунь. Вони були розміщені абияк. Ніхто не потурбувався про вартових, чи про патруль на випадок таких, як Мамай. Всі пили та кликали мавок, що відчували себе наче богині серед смертних.

Інколи з води вистрибували русалки, викликаючи на березі хвилі захоплення та бризки води в озері Несамовитому. Мамай не звертав на них уваги. Він вже запасся одягом, зброєю та припасами на кілька днів. Однаково не помітять.

Одягнувши сірі мішковини штани монаха, сорочку, жупан та шапку, загорнувши шаблю в плащ він вже спокійно ходив серед п'яних в таборі. Інколи він потрапляв в обійми, вислуховував жарти, уникав запрошень поплавати в озері чи посидіти біля вогнища.

Кілька оголених дівчат з віночками на головах та писклявими криками вискочили з котрогось намету. За ними зі сміхом та глечиком, з котрого плескалось вино, вибіг старший пузатий та полисілий чоловік.

- І потягнуло мене з Всеволодом в замок, а не сюди! — промайнуло в голові.

Він повернув ліворуч, щоб не наближатись до великого вогнища, через котре інколи зі сміхом та криками перестрибували дівчата. З кількох наметів та з-за дерев доносились приглушені звуки млосної насолоди. Святкування йшло повним ходом.

***

Зло чекав його на виході з табору. Мамай швидко закріпив на нього припаси та шаблю. В такій темряві він не став сідати на нього. Замість цього взяв коня за вуздечку і повів униз по схилу. Козаки, коли йшли в морські походи, вчились читати небо по зірках. Оскільки морські походи Мамай любив, і нічне небо було безхмарне, козак швидко зрозумів, що йти потрібно на південь, а потім на захід. Ще до ранку він виїде на торговий тракт.

Зло фиркав і смикав головою, інколи зупиняючись. Якби кінь вмів говорити, він би лаявся. Або спитав би Мамая, що той збирається робити далі.

- Не знаю, — козак роздратувався, коли кінь вкотре став, як вкопаний. — Чого ти від мене хочеш?!

Замість відповіді кінь лише фиркнув.

- Я не повернусь в замок! — Мамай не був впевнений, що кінь його розуміє, але за кілька років він звик ось так розмовляти з чотирьох копитним товаришем. — Ти ж бачив на що перетворився Гнат!? Бісовий вовкулака. Я думав це лише байки дітям на ніч. А тут тримай. Присягаюсь, він був наче ведмідь!

Може він розповість Сірку, що сталось? Покаже рубці як доказ? Але доведеться відповісти на одне питання: а що ти, козаче, робив на таємному збіговиську шляхтичів? Він то повірить Мамаю, але от Василь Лютий і старшина...

Може варто знайти Сізію? Ні, Мамай викинув це з голови. Вона дасть собі раду і сама знайдеться, якщо захоче. Їй би було безпечніше святкувати сонцестояння в тому таборі. Може вона там і була, може то її млосні вигуки доносились з котрогось шатра? Зараз Мамаю було все одно.

Зло знову зупинився. Мамай смикнув за вуздечку, але кінь не піддався.

- Та що в біса з тобою таке?! — закричав козак. — Що ти хочеш?

Зло знову фиркнув, махнувши головою вліво. Так, як вони спускались під покровом ночі серед дерев, чиє гілля застилало небо, Мамай не міг зрозуміти, що саме кінь хотів показати.

- Ти бачив, що він зі мною зробив?! Присягаюсь, я думав з мене кишки повивалюються! Жодна шабля не нанесе таких ран! Мені жаль Криштофа і я вдячний за те, що він затримав Гната, але я нічого з цим не вдію. А вести до нього загін козаків це приректи людей на смерть. Хіба що...

Він замовк. Дивно, але він вже розумів, що знаходиться в тому напрямку, куди махнув головою Зло

***

Світанок застав його вже в дорозі. Мамай скакав на південь. Він обганяв каравани та чумаків, що везли товари на схід. Бійня в замку Самійла вже була у всіх на устах.

- То, мабуть шляхта не поділила щось між собою, — сказав йому один з чумаків, в котрого Мамай купив припаси. — І так мають замки, збирають з людей податки, а їм все мало.

Мамай попрощався і поїхав далі.

Всього раз його зупинив кінний козацький роз'їзд. Вони не впізнали його, вбивцю характерників, а прийняли за відставного козака. Відставними називали тих, хто добровільно покинув січ та гетьманське військо. Реєстровці гетьманські їх не любили, але не чіпали.

- Говорять в підвалах замку спало чудовисько, — говорили вони. — А бенкет, кажуть, стільки шуму наробив, що розбудив монстра, от шляхта і поплатилась.

- ‎Говорять, то зробив козак вигнанець. — сказав інший. — Зовсім здурів...

- ‎А ще, кажуть, він на вовка перетворився і загриз хазяїна замку. Перегриз надвоє.

Мамай промовчав. Він зціпив зуби, щоб не бовкнути зайвого. Занадто довго його не були на січі, от його і забули.

Він вже не злився. Його лице змарніло, щоранку він нагадував мерця. Обличчя схуднуло, щоки запали. Його шкіра вкрилась новими рубцями. Страшними, неприхованими нічим. Погляд вже не палав тим вогнем, що горів у грудях. Тепер вогонь був іншим. Холодним, прагматичним — Мамай хотів помсти.

Ще вночі він не хотів повертатись в замок, не хотів повторити попередні помилки. Наступного разу нікому буде його врятувати, залишись він з Гнатом віч-на-віч.

Тому він буде не сам.

***

До Герасимівки було зовсім близько. Мамай вже бачив дим, що підіймався з димарів. Ще зовсім недавно тут трапились страшні події. А тепер місцеві жителі спали, наче нічого й не сталось. Люди забувають та переживають все, що лише можна.

Ось і зараз Мамай зупинився перед маленьким (тепер вже) містечком, не наважуючись заїхати всередину. Там Ольга, Денис, може й Всеволод. Але там же і люди, котрі запам'ятали Мамая далеко не з кращого боку. Вони не знали правди. Не знали, що Мамай насправді врятував їх від гіршого зла ніж вони його бачили.

- Пусте, — сказав вголос Мамай. — Я не для слави все це робив.

Він повернув вниз, направивши коня вузькою стежкою прямо в кар'єр, де працювала більшість місцевих. На щастя вночі їх вже не було.

Він розклав вогнище біля дороги, приєднавшись до чумаків. Вони зробили мури з возів, загнавши волів та коней всередину, щоб не стати легкою здобиччю для харцизів. Мамай зрадів, що не доведеться проводити вечір на самоті. Ті були раді компанії козака. Він ввічливо поцікавився куди ті прямують.

- На заході зараз мирно, — відповіли ті. — Проте там зараз мисливці. Ціле село в темному лісі.

- ‎На що ж вони полюють?

- ‎А хтозна? Але бусурмани туди не лізуть, дикуни туди не дістануться. Схід зараз наче той жар, що чекає спалаху. Атаки на білу рибу продовжуються.

- ‎І давно?

- ‎Так шляхтичів же повирізали в замку пана Самійла — сказав один з чумаків. — А до того вони возили товари для козаків в обмін на можливість торгівлі.

- ‎А що ж ви не возите? — Мамай сам здивувався від того, наскільки спокійно він це спитав.

- ‎Тому що голодні козаки гірше яничарів! — обурився найстарший чумак. — Мисливці платять. Небагато, зате чесно.

- ‎А хто вони такі, ці мисливці?

Чумаки переглянулись. Мамай чекав, що його питання залишаться без відповіді, але йому все ж відповіли.

- Там козаки. Вигнанці зазвичай. Або характерники, що від них відмовились навіть свої.

- ‎Вигнанці?

Ось, що гетьман хотів від нього, коли вигнав на сім років. Ще й відправив в Древляники перед тим. Хотів, щоб Мамай зник в лісах на сім років. Ось чому він ще не амністований. Мамай відчув себе обдуреним.

- Тут недалеко люди з бастіону Печені Раки отаборилися. Говорять, там бачили мисливців. Характерників здебільшого.

- ‎Я поїду з вами, якщо ви не проти? — Мамай ані миті не задумувався.

Він пам'ятав про листа від Яреми, або брата Кирила, як того тепер величали, в котрому той сказав, що вчені з цього ж замку їдуть на місце розкопок. Замок слугував оселею (а інколи й темницею) для характерників. Там вони в мирі на одинці з собою. Замолювали гріхи перед Всевишнім.

Під Герасимівкою знаходився старий курган, де поховали древнього, істоту, що жила за сотні років до появи на цій землі козаків. Тоді Мамаю дивом вдалось перемогти істоту, тож він не забарився розповісти про це отцю Ігнацію через (звісно ж) брата Кирила. Той, своєю чергою радісно повідомив Мамаю, що характерники супроводжуватимуть вчених до кургану, тож Мамаю довелось швидко робити ноги з Герасимівки...

Чумаки переглянулись і ствердно закивали.

- А чого ж не взяти з собою такого славного воїна? — погодились вони. — Тим більше часи такі настали...

Договорити вони не встигли. З одного з возів почувся жіночий стогін. Мамай би не здивувався, дізнавшись, що котрийсь з чумаків забавляється там з котроюсь панянкою, але жінок чумаки з собою не брали.

- Підібрали поранену по дорозі, — пояснили ті. — кольчуга врятувала її від вогню, а рану вже обробили ми. Трішки нижче і вже б не врятували.

- ‎В неї гарячка і жар. Тепер їй вже краще, але з воза ми її не зносимо, щоб не відкрилась рана. Вона днем спить і прокидається лише вночі. І починаються концерти.

Хтось з чумаків підійшов до воза і напоїв її водою. Стогін змінився кашлем.

- ‎Ми знайшли її біля таверни "Порваний харциз". Ну як, біля таверни, бо та згоріла вся, а всередині не розібрати нічого. Лише видно, що тіла там купками лежать, але обвуглені, що не розбереш вже нічого. А вона поруч лежала, вся в крові та сажі.

- ‎Її просто залишивши там помирати! — гнівно сказав інший чумак — Це, мабуть зовсім потрібно не мати совісті, щоб з жінкою ось так. Виродки якісь то, а не люди...

Решта ствердно закивали.

Мамай слухав усе з кам'яним лицем, та й чумаки не дуже дивились на нього. Вони то не знають, що то Мамай відправив дівицю на той світ (точніше, думав, що відправив). І дівиця то непроста виявилась. Агнес таки вижила...

Але краще їй не знати, що Мамай тут. Чи може вона вже знає? Почула його голос? Хоч би що там було, а вночі спати не буде не лише Агнес.