Розділ 18. Суд.

За будову суду вони влаштували печеру де Мамай колись переміг древню істоту. Сюди притягли дерев'яні лавки, на котрих розмістились люди. Більшість з них Мамай бачив вперше. Лавки поставили квадратом, з усіх сторін. Мамай сидів у першому ряді, оточений характерниками по боках. В його правий бік впиралось дуло мушкета. Марко Нечай стояв посередині імпровізованого судового майданчика.

Козаку доводилось бувати на судах. Зазвичай все було просто. На січі винного прив'язували до стовпа. Курінний отаман, або сам кошовий оголошував злочин обвинуваченого. Далі говорив обвинувачений, тоді опитували свідків. Далі отаман оголошував вирок, а місцеве товариство підтримувало або освистувало вирок. Останнє траплялось рідко — з вироком старшого погоджувались всі.

Присутність козацтва частіше за все й забезпечувала справедливість вироку. Кумівство, братерство чи інші родинні зв'язки в таких випадках не допомагали.

Бували й інші козацькі суди, окрім січових. Як ось, наприклад, в Чигирині, коли Мамая судили за дуель з характерником. Тоді збиралась рада козацьких старшин на чолі з писарем, або гетьманом. І після обговорень та доказів від обвинувачення чи підсудного, оголошувався вирок.

- Хто, крім мене, ще буде представляти раду? — голосно спитав Марко.

- ‎Я! — викликався молодий козак.

Стрункий, наче та тополя, з довгим оселедцем та пушком замість справжніх козацьких вусів. Він легко перескочив лаву та плавно пішов до Нечая. На руках Мамай помітив браслети з вирізьбленими дерев'яними фігурками тварин. Характерники рідко носили такі, щоб ніхто не знав в кого вони можуть вселятись, але цей до їх числа не відносився. Хоч характерники старіють повільніше, цей був зовсім молодим.

- Гаразд, Лавріне, — погодився Нечай. — товариство знає твою мужність та чесність, тож ласкаво просимо.

- ‎А чи справедливо це, запрошувати в судову раду сина Кіндрата злісного? — обережно поцікавився Ярема — Тоді я теж представлятиму раду старшин.

І не чекаючи відповіді, він встав і попростував до Марка. На диво, ніхто з людей не освистав його.

Мамай тим часом зустрівся поглядом з Лавріном. Молодий характерник не показував ніяких емоцій. Лише очі інколи загорались тихим гнівом, але Лаврін швидко брав себе в руки. Для своїх років він прекрасно приховував емоції.

- Хто ще?

- ‎Я! — озвалась Агнес. — А ще я звинувачую його у вбивстві шістьох монахів та двох своїх супутників!

Мамай сидів з кам'яним лицем. Правильно його попереджав Ярема: не лізь ти в лапи характерників. Дарма він не слухав...

- ‎Не думаю, що найману вбивцю можна взяти, з суддю. — Марко, здивувавши Мамая, відмовився. — За свої гріхи ти відповіси потім. Але ось що мене цікавить...

Він поволі підійшов до Мамая. Козак відчув, як в печінку сильніше натиснуло дуло пістоля. Нечай схилився, заглянувши йому в очі.

- Вона говорить правду? Ти дійсно вбив шістьох монахів?

Мамай зазирнув йому в вічі. І заперечно похитав головою.

- Лише двох її супутників, таких самих стерв'ятників, як і вона.

- ‎Я йому вірю! — Марко випростався й оголосив, щоб чули всі присутні. — Я йому вірю!

Далі все пішло звичним ходом. Ярема розповів про їхнє знайомство в сиротинці. Описав Мамая, як зляканого блудного раба Всевишнього. Тоді вступив Лаврін, розповівши про подвиги батька. Присутні кожний раз освистували Мамая, коли Лаврін згадував про смерть того. Говорити характерник вмів гарно. Голос ще не зовсім затвердів, а від так проскакували інколи юнацькі нотки. Але тримався він впевнено.

- Як щодо Сави Лютого? — з одного з рядів долинув голос Ольги.

Виявляється вона з Денисом теж прийшли. Нечай не зміг заборонити їй бути присутньою, адже після смерті батька і Криштофа, вона з Денисом успадкували Герасимівку та замок.

- Так! — підхопив отець Ігнацій. — Мамаю, сину мій, розповіси нам, за Саву Лютого?! І чи дійсно ти забрав його життя?

Характерник штрикнув його пістолем, тож Мамаю довелось піднятись.

- Сава Лютий продавав жителів Древляників в рабство. — сказав він. — Я дізнався про це від нього самого перед...

Він замовк, розповідати про відьму та спалене село не хотілось.

Марко не зводив погляд з нього. Він невдоволено оголосив, що Мамай говорив правду.

- Що ж, — підсумував він. — з Савою розібрались, а як щодо смерті Кіндрата Злісного?

Мамай хотів розповісти, але слова застрягли в його горлі. Він дійсно був винним, він знав це. Знав це і тоді, але вдіяти не міг нічого.

Багато місяців потому він зрозумів, що спонукало Кіндрата підпалити корабель на котрому крім бусурман, були й козаки. Товариші та браття по зброї Мамая, котрі заживо згоріли, безсилі зробити що-небудь. Кіндрат переслідував чарівника, одного з тих на чий слід намагався натрапити й Мамай.

Тепер козак вже не міг його звинувачувати: він сам бачив, як догорало село, щоб зупинити кожну єдину істоту. Іронія долі – Кіндрат спалив цілий корабель з козаками, а Мамай ціле село.

- Чи визнаєш ти, що винен в смерті Кіндрата Злісного? — поцікавився Лаврін.

- ‎Визнаю.

Брат Кирило закотив очі.

- Але ж його вже судили за це!

Люди позаду тихо гомоніли. Хтось погоджувався, хтось засуджував Мамая. Козак не зважав. Все, що йому залишалось це чекати. Марко між тим почав розпитувати, що сталось в замку Самійла. Мамай відмовчувався. Ні, він міг би розповісти, але це грозило б сильнішими наслідками, ніж вбивство характерника. Хто повірить, що він не знав про змову шляхти?

- Знаєш, що я не розумію, — Марко звертався до нього, але так, щоб жодне слово не пропустили люди. — Звинувачень вистачить, щоб кілька разів стратити тебе. Так чому ж ти сам прийшов?

Запанувала тиша. Мамай поволі встав. Оглянув усіх присутніх.

- Я робив різні речі за своє життя, — почав козак. — Я не горджусь ними. За деякі мої вчинки, я картатиму себе до кінця життя. Але це все не матиме значення, якщо ви мені не повірите. Я не прикриватимусь потуранням гетьмана, бо інколи я щиро жалкував, що він дарував мені життя. Та мене б тут не було, якби не різня в замку шляхтича Самійла. Ви вправі винести мені будь-який вирок, але дозвольте мені розповісти свою історію.

Його ніхто не перебивав.

- Коли я йшов до Кіндрата, я думав про помсту. Думав про вбитих товаришів, думав про їх сім'ї, що не дочекаються батька, чоловіка, брата або ж сина. Він намагався поговорити зі мною та я не слухав.

Мамай підійшов до Лавріна. Глянув характернику в вічі.

- Я не знав, що в нього є діти. Сам того не відаючи, я забрав батька у сина. Але я не можу змінити минулого!

Знову повернувся до оточуючих людей.

- В замку Самійла я опинився, рятуючись від Гната Голого. Я боявся за своє життя, тож змушений був тікати, оскільки він послав найманців за моєю головою. Правда Агнес?

- ‎Брехун! — випалила та, проте досить непереконливо.

- ‎Гнат знайшов мене і там. Ба, я навіть зустрівся з ним на дуелі та програв. Проте програв я не козаку з шаблею чи пістолем, а чудовиську. Знаю, звучить неймовірно, але Гнат Голий перетворився на перевертня. Те, що він зробив у замку не передати словами. Тож, зализавши рани...

Мамай скинув верхній одяг, продемонструвавши рубці та викликавши жах серед кількох жителів Герасимівки.

- Ось, що мені залишив Гнат! Ось тому я тут! Я не справився. Ніхто не справився і всі полягли. Ось чому потрібно його спинити. Людина з такою силою це загроза всім нам! Всій гетьманщині. Тож мені потрібна допомога. Я б радий сидіти на суді та виправдовуватись, але це все не буде мати значення, якщо його не зупинити. Я виходив цілим після зустрічі з такими речами, що ви й не уявляєте. Але цього разу без допомоги мисливців на потвор мені не обійтись. Тому я тут, перед вами. Готовий зустріти ваш вирок. Проте, в разі моєї смерті, потрудіться вислати загін в замок Самійла. Вам знадобляться всі сили.

- ‎Ми почули тебе, козаче, — зневажливо сказав Марко. — Твій вирок...

- ‎Чи не могли б ми поговорити наодинці? — поцікавився отець Ігнацій.

Нечай спалахнув від роздратування. Але не сказав нічого. Його посада в Чигирині, проти впливу отця Ігнація на характерників, що він їм допомагає тримати свої здібності під контролем — ніщо.

- Звісно, отець Ігнацій, — з насилу натягнутою посмішкою сказав він. — Рішення суду може зачекати.

***

Намет Ігнація був якраз під навісом скелі. Сонце туди потрапляло лише на світанку. Решту часу там панувала тінь.

В наметі їх було троє: Мамай, Ігнацій та Марко Нечай. Більше нікого не впустили.

В середині намету тліли залишки вогнища. Отець Ігнацій жив скромно, що в походах, що в бастіоні-монастирі. Всього лише солома, що була подобою ліжка та невеличкий письмовий стіл на котрому акуратно були розставлені дві гори аркушів, а між ними чорнильниця та пера.

- Я б запропонував вам щось, але зараз піст, тож можу попросити принести хіба води, — сором'язливо сказав Ігнацій.

Характерник і козак чемно відмовились. З останньої їх зустрічі отець постарів. Він більше згорбився, шкіра стала якоюсь жовтуватою, залишки сивого волосся блищали, коли на них потрапляло світло.

- Мамаю, ти розумієш, що сказане не для чужих вух?

- ‎Розумію.

- ‎Тому ця розмова залишиться між нами.

Ігнацій обвів їх поглядом. Марко та Мамай перезирнулись, але не сказали нічого.

- Запитаю ще раз. У кого саме перетворився Гнат?

Мамай завагався, не знаючи чи повірять йому, але згадав, що був у компанії характерника та вченого, що займається вивченням істот гірших за Гната.

- Він дійсно перетворився на вовкулаку. Серед білого дня.

- ‎Неможливо! — фиркнув Нечай.

- ‎Значить в нього все ж вийшло, — сумно сказав отець.

- ‎Вийшло? Ви знали, що він це вміє.

- ‎Не знав, — спокійно сказав той. — Але тепер це пояснює, чому Гнат постійно бував в бібліотеці. Він збирав знання древніх.

Мамай і Нечай здивовано переглянулись.

- Бачиш, Мамаю? — продовжив той. — Гнат живе довго. В нього було достатньо часу, щоб знайти те, що потрібно. В кожному характернику закладено більше ніж має людина. Ось тому багато хто спокутує свої гріхи в молитвах. Перетворення чи можливість вселитись у звіра не проходить просто так. Людський розум з'єднується з тваринним.

- Хіба, якщо провести в тілі звіра багато часу, — вставив Нечай.

- ‎Багато, для кожного різна норма. — Ігнацій не ліз за словами в кишеню. — Гнат же зацікавився хворобою, що була більш поширеною в древніх та східних племен: лікантропія, або...

- ‎Перетворення на перевертня, людину-вовка. — перебив Мамай. — Я знаю, що це таке.

- ‎Чудово! — всміхнувся отець Ігнацій. — Лише люди, котрих називають вовкулаками перетворюються, не маючи змоги контролювати сам процес. Та й частіше за все, вони не пам'ятають, що робили в ночі. Гнат же пішов далі. Він відкрив силу звіра і може перетворюватись та діяти за власним бажанням. Але він не врахував, що чим сильніший звір, тим тяжче йому протистояти.

- ‎Гнат сам себе загнав у пастку, — Марко не став приховувати своє задоволення. — Він не може більше займати своє місце в раді характерників.

- ‎Думаю він не погодиться, — хмикнув Мамай. — Ще й розірве кількох ваших при спробі його повідомити.

- ‎Тому туди й відправишся ти та Лаврін. — Марко Нечай не розгубився.

Отець Ігнацій не приховував своєї цікавості. Вербальне протистояння завжди його цікавили. А тут така вистава: вигнанець та головний серед характерників.

- І це все, чим відомий Марко Нечай може допомогти? Послати мене і юного шмаркача? А ти вмієш вирішувати справи. Гетьманщина у твоїх руках не пропаде.

- ‎Я так і не виніс тобі вирок.

- ‎За тебе це давно зробив гетьман!

- ‎Слідкуй за язиком, Мамаю!

- ‎Або що? Нацькуєш на мене неповнолітнього Лавріна? Чи в тебе ще є якісь діти?

- ‎Ви завершили? — Ігнацій вирішив втрутитись, доки не стало пізно. — Не забувайте що може наробити Гнат в шкурі вовкулаки, коли потрапить в Чигирин, чи будь-яке інше місто! Мамаю, ти шукав мисливця? От Лаврін і є той самий мисливець. Марко, ти розіграв цей суд, задля показу, тож здивуй тепер натовп своїм благородством та щедрістю. Виправдай Мамая і діло з кінцем.

- ‎І Агнес, — раптом додав Мамай.

Отець Ігнацій і Марко Нечай одночасно глянули на нього очима повними здивування.

- А хіба не вона намагалась відправити тебе на той світ? — перепитав Нечай.

Характерників обдурити тяжче ніж простих людей. Вони чомусь інстинктивно відчувають правду.

- Ні, я, мабуть обізнався, — Мамай навіть не намагався приховати свою брехню.

Нечай промовчав. Ігнацій лише мовчки кивнув.

- Я оголошу про твоє помилування, хоч Лаврін і не зрадіє. — сказав Марко і пішов геть з намету.

Мамай з отцем Ігнацієм залишились вдвох.

- Страшних подій ти вісник, Мамаю, — отець сів на ліжко. — Древляники, Герасимівка, замок пана Самійла. І це лише те, що ми знаємо.

- ‎Не все від мене залежить, отче, — спокійно відповів козак.

- ‎На все воля Господня, — погодився той. — Але є те, що ти в силах змінити.

- ‎І що ж це?

- ‎Гнат. Привези його живим.

Мамай подумав, що йому причулось. Він потряс головою і перепитав.

- Так, — повторив отець. — Живим. Я не прошу тебе дотримуватись чи ставити своє або чиєсь життя на поталу моєму проханню. Але якби раптом в тебе дійсно був вибір. Зроби його мудро. А я вже точно переконаюсь, що він залишиться в бастіоні. Який би він не був, проте він все ж характерник, в ньому все ще живе козацький дух. Він заблудився в цьому світі.

- ‎Він жорстокий вбивця і садист.

- ‎І все ж він такий самий слуга Господа, як і ми з тобою. Нехай він збився з дороги та я люблю його наче сина. В бастіоні ми допомагаємо всім знайти мир, а Гнат просто не хотів його шукати. Дамо йому ще один шанс. Тому пообіцяй: ти залишиш йому життя, якщо буде вибір.

- ‎Ви ж розумієте, що я не можу цього пообіцяти? — Мамая пройняла промова та погляд старого Ігнація, але він волів би не показувати цього. — Проте, якщо він здасться, я помилую його.

- ‎На більше я б не смів і сподіватись. — радісно всміхнувся Ігнацій.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.