Вигнанець. Протистояння.

Гнат пустив коня в галоп, лише покинувши стіни монастирю. Нарешті! Геть з цього бісового місця. Він грав дурника перед Василем, намагаючись вторгувати якомога більше. А дурний писарчук повівся, як дівка. І просили його ченці не: випускати Гната. І інші характерники не просто так уникали його. А писарчуку це все боком мовляв, головне того триклятого козака на той світ спровадь.

Ох, Гнат спровадить. Ще й як спровадить. Та не його одного.

На найближчій горі Гнат розвернув коня. Він радів вітру, що хитав дерева внизу, розтріпував гриву коня та його оселедець. Гнат показав монастирю грубий козацький жест і голосно вилаявся, згадуючи ченців та інших характерників, роблячи акцент на їх матерів. Тоді зареготав і поскакав якомога далі від місця свого ув'язнення.

***

- Гей, ти, покидьку! Ану виходь!

Гнат прокинувся в кімнаті на постоялому дворі. Село мало якусь незрозумілу назву, що її Гнат і не пам'ятав. Як не пам'ятав він і вчорашнього вечора. Йому було весело, він багато пив, співав і танцював. Вечір першого дня на волі пройшов весело, так що ранком другого дня по нього вже прийшли.

У двері постукали. Гнат встав, одягнув штани, відчинив двері.

- Там ведмежі голови, пане! — швидко прошепотів наляканий шинкар. — Ви вчора грозили повідривати їм голови, ось хтось їм і передав...

- Щось таке пригадую, — Гнат одягнув сорочку, оперезався шаблями й пістолями.

Шинкар заступив йому дорогу.

- Вони вас вб'ють, пане!

Гнат мовчки відсунув того з дороги. Вб'ють, аякже. Гнат, не поспішаючи пішов вниз, потягуючись і позіхаючи по дорозі.

- Їх там шестеро! — голосив шинкар, тупаючи позаду. — Всі озброєні! Я покажу чорний хід, щоб ви втекли...

Гнат зареготав. Перед дверима він зупинився, почав розминатись. Давно він не забирав нічиє життя. В шинку крім нього не було інших відвідувачів, лише прислуга.

- Дай но мені молока, сонце! — звелів Гнат. — І хліба.

Дівчинка в сірому платті з білим фартухом попереду глянула на хазяїна корчми та, отримавши ствердний кивок голови, злякано кудись подріботіла. Гнат тим часом вийшов на вулицю. Перед ним було шестеро вершників. Тримались гордо, мабуть, заїхали сюди поволі, не боячись видати своєї присутності. Хотіли довести, що ніхто не сміє говорити про них без їхнього відома.

- Ти вчора розповідав, що постинаєш нам голови!

Кричав, мабуть, головний. Кремезний, закутий в кольчугу. на голові шолом у вигляді голови ведмедя. На плечах бура накидка зі шкури клишоногого. Решта не були такими кремезними, але виглядали так само. Аж тепер Гнат згадав розповіді про банду ведмежих голів, за чию голову була нагорода. Невелика, але грошенят Гнату не завадило б. Навіть місцеве ополчення їх боялось.

- Є хороша ідея, — Гнат ще раз позіхнув. — Я повертаюсь в шинок, а ви здаєтесь старості. Якраз часу в вас, доки я поснідаю.

Ведмежі голови переглянулись від хвилі обурення. Такого нахабства, щодо себе вони не чули.

- Ти за кого себе маєш?! — розлютився головний. — Я твій труп особисто повішаю на дерево!

Гнат оглянувся довкола. Їхня ранкова суперечка почала збирати натовп зівак. Люди були налякані, але хотіли видовища.

- Не повісиш, — спокійно відповів Гнат. — Сонце не дійде до полудня, а я вже нестиму ваші голови в мішку старості. Тому попередив останній раз: здавайтесь самі та збережете життя, а ні, то позбавитесь голів. Думайте, а я піду поснідаю.

І доки ведмежі голови не могли прийти до тями, Гнат спокійно розвернувся до них спиною і покрокував в шинок.

- За ним! — заволав головний.

Вся банда спішилась і навалою кинулась у двері.

***

Люди, що зібрались довкола, не поспішали заходити в шинок. Але цього і не було потрібно. Спершу пролунало два постріли. Далі крики ведмежих голів. Чувся тріск посуди, гупало так наче хтось бив столами по підлозі.

Один з розбійників вилетів через вікно і більше не вставав. Інший якось невпевнено вийшов через двері тримаючись за живіт. А тоді впав прямо посеред двору. З під нього витекла калюжа крові. Шум та крики всередині припинились.

Натовп аж подихи затамував. З дверей виповзав ватажок. Він стогнав, але повз, залишаючи за собою криваві сліди. Ніг нижче коліна не було. Позаду поволі йшов Гнат. В одній руці він тримав голову одного з розбійників, в іншій кухоль з якого пив. По вусах потекло молоко.

- Я ж попереджав! — відкинув голову набік. — Ти мене послухав?! Ні, ти мене не послухав, тому твої люди лежать там мертві!

Ватажок не відповів. З голосним стогоном, що пробирав до кісток, він вперто продовжував повзти далі. Гнат наздогнав його. Копняком під ребра (що аж хруснули) перевернув того на спину.

Підняв кухоль над його лицем і перевернув. Залишки молока полились на закривавлене обличчя.

- На, напийся перед смертю.

Опустився на одне коліно і ударив дерев'яним кубком в лице. Тоді ще раз. І ще. Він бив, доки остання жива ведмежа голова не тріснула.

***

Войцек, місцевий староста і заодно дворянин, прокинувся від крику служниці. Вже немолодий, він швидко підхопився, одягнув халат і спустився на перший поверх. Коли він відкрив передпокій, то мав відскочити, щоб його не збила з ніг стара служниця. Такою її він ще не бачив.

- Я не хотів її налякати, — почув веселі нотки в голосі.

В передпокоях сидів козак. Немолодий вже, нічого особливого, звичайний сіромаха. А тоді Войцек зрозумів, що так налякало служницю: Козак розклав навколо себе шість відрубаних голів.

- По іменах я їх не знаю, — сказав той. — Але вони називали себе ведмежими головами. Я, власне, за нагородою...

***

Вечір другого дня застав його в дорозі. Гнат нікуди не поспішав. Гетьманщиною панувала осінь. Снігу ще не було, але холод вже відчувався. Кінь слухняно ніс його вперед. В селі ще довго говоритимуть про його звірства, тому потрібно було вшиватись звідти якомога швидко. Але перед тим він розіслав птахів з повідомленнями. Інформація, отримана від Василя Лютого виявилась корисною.

Йому назустріч виїхала трійця вершників. Виглядали вони як дорогі найманці чи то харцизи. Гнат знав їх: вони були і тими, і тими.

- Раді бачити вас на волі! — привітався кремезний лисий чоловік.

Справжнього імені Гнат не пам'ятав, лише прізвисько: Гієна. За плечами дворучний меч. Ренегат зі сходу, тепер він радо вирізав натовпи дикунів. Другого кликали Аспірантом через окуляр на оці. Худий, чорноволосий, за плечами арбалет, на поясі пістолі. Лице було жовтуватого відтінку. Один з кращих стрільців на всій Гетьманщині. Розшукувався в Чигирині, Каневі та Кам'янці за вбивства. Сам гетьман хотів його голову, та видно гетьманів писарчук мав на Аспіранта інші плани...

Третім була жінка Агнес. Закута в кольчугу та латні пластини на грудях та спині з двома кривими шаблями по боках. Лице закривав шолом, лише руді пасма спадали на її плечі.

- Радий вас бачити, — стримано привітався Гнат. — Є робота.

- Так давайте до нашого табору, — всміхнувся Гієна. — Ви ж голодні, мабуть.

***

Табір нагадував собою поле бою. Якщо звернути з тракту та проїхати трішки лісом, то можна було побачити спалені вози, що тепер стояли півколом. Посередині горіло вогнище. Коли Гнат наблизився, то побачив, що трійця ще й тримала полонених. Кілька чоловіків та жінок тулились до возів, зв'язані разом.

- Навіщо? — запитав Гнат, дивлячись на наляканих людей.

Четвірка посідала навколо вогнища.

- Хотіли розжитись грішми, — Аспірант одразу ж почав чистити арбалетні болти, наче він був не тут, а десь в теплій кімнаті на постоялому дворі.

- Робота, котру я пропоную, зробить вас багатими! — гримнув Гнат.

Аспірант зупинив своє заняття. Тепер він слухав з цікавістю.

- Вам потрібно знищити козака, котрого звуть Мамай. Не знаю, кому він перейшов дорогу, але платять гарно.

- Ти знаєш, кому він насолив! — Агнес скинула шолом.

Полум'я освітило її лице. Її можна було б назвати красивою, якби не рубець на щоці та перекривлений вираз лиця. Полон в бусурман дався взнаки. Під очима були синяки, спати Агнес не любила. Її катували жахіття.

- Так, знаю, — зізнався Гнат. — Але однаково не скажу. Та хіба це змінює суть? Ось все, що зміг зібрати на нього.

Агнес і Аспірант спритно зловили кинуті їм стоси паперів. Лише Гієна навіть бровою не повів. Читати він так і не навчився.

- Я чув про нього, — Аспірант поправив окуляр. — Перший, хто вбив характерника на дуелі. А чому ти сам за нього не візьмешся?

- Злякався? — презирливо всміхнулась Агнес.

Гнат всміхнувся кутиками губ. Тоді просто поглянув на неї так, що Агнес аж побіліла.

- Я нікого не боюсь, — сказав Гнат. — Просто в мене є важливіші справи ніж ганятись за вигнанцем. Зробите роботу, заберете гроші.

- А що ти будеш робити?

- Зведу старі рахунки. А якщо раптом ви не встигнете до того часу, тоді вже я візьмусь за діло.

- Встигнемо! — запевнив його Гієна.

Гнат поволі піднявся. Полонені злякано втискались у вози. Світло вогнища додавало яскравості їхнім гримасам. Хтось тихенько голосив, хтось гордо мовчав.

- Вони не повинні мене бачити, — сказав Гнат. — Ніхто не має знати!

- Ми хотіли їх продати яничарам, — винувато сказав здоровань.

Гнат відчепив від поясу мішечок і кинув Гієні. Той спритно впіймав його.

- Купую всіх. А тепер позбавтесь від свідків.

Гнат не став дивитись, як саме та трійця виконує наказ, але благання помилувати, крики про допомогу та дзвін сталі лунали недовго. Тепер вони точно залишились вчотирьох.