Розділ 4. Запрошення.

На ранок (хоча небо і не змінилось) Мамай почувався краще. Вже не було тієї слабкості, але підійматися він все одно не поспішав. Навколо нього кружляли русалки раз у раз поливаючи його бризками води. Одна з мавок (та, що молодша) сиділа на плоті, звісивши ноги в озеро.

- Як ти почуваєшся, козаче?

- Добре. Чому тут стільки русалок?

Мавка замовкла. Видно вона вагалась, але врешті відповіла.

- Ти житель Яву, світу живих. Ти можеш перебувати там де життя. Ти і є вогонь життя, єдиний на озері Несамовитому.

- Вони чекають, доки я згасну?

- Швидше... Доки ти не розгоришся, щоб загасити тебе.

- То я для вас корм?

Мавка промовчала.

***

Десь над ним літав сокіл. Птах плавно летів по сірому небі видивляючись все під собою. Гнат намагався з всіх сил не видати себе, доки він перебував в тілі сокола. Душа характерника особливо вразлива в такі моменти. Але йому нічого не загрожувало. Сокіл літав високо над ним, вишукуючи самотню ціль на дорозі. Гнат відчував, що його ціль десь близько.

- Знайшов! — він стрепенувся і різко випрямився.

Агнес, Гієна та Аспірант прокинулись від його крику.

- Я знайшов козака, — повторив Гнат. — Збирайтесь, вам потрібно вирушати.

***

Ранок Мамай зустрів при дорозі. Вогнище вже згасало, коли він розплющив очі. Небо з самого ранку було сірим, проте безхмарним. Що було добре, бо мокнути під дощем Мамаю не хотілось. Збирався він повільно. Поспішати нікуди, раз вночі ніхто нічого не вкрав, то поряд, мабуть і немає нікого.

Від коли він дізнався про Гната Голого, він почав більше подорожувати. Він не залишався ніде, знаючи, що характерник його знайде. Але чи довго він зможе так прожити? Може варто зустрітись з Гнатом на дуелі? З кожним таким осіннім ранком Мамай запитував себе все частіше. І все частіше він схилявся до того, щоб завершити справу до кінця. Все частіше козак схилявся до думки, що він не повернеться в козацькі ряди. Гнат знайде його раніше.

Зло навмисне не поспішав. Кінь відчував настрій хазяїна, але страху не розділяв. Тож згодом Мамай заспокоївся. Дорогу вони топтали в самотності. Ніяких возів, ніяких подорожніх. Навіть паломники не хотіли ходити в цю пору. Все готувалось до зими.

Ближче до обіду Мамай натрапив на постоялий двір. Він втомився від ночівлі під відкритим холодним небом, тож вирішив просадити решту грошей, щоб відпочити перед майбутньою зустріччю з характерником.

Власника постоялого двору Мамай знав давно. Великий, трьох поверховий будинок з дерева та каменю, з великими дверима, маленькими круглими вікнами, оточений огорожею з частоколу. Найбезпечніше місце на півночі гетьманщини.

Він знав, що тут його чекатиме кімната та їжа. Грошей в Мамая було небагато, але що користі йому з грошей, коли жити йому залишились лічені дні. На тому світі гроші непотрібні.

Перше, що впало в око, коли він під'їхав — в стайнях не було місця. Перед дверима сиділи два охоронці в кірасах та червоних плащах. На грудях вирізьблений герб: сокіл кидається на вовка. Мамай знав, хто в шинку. Всеволод Косинський — батько Карла. Того самого Карла, котрого Мамай передав на науку своєму товаришу Сірку.

- Мамаю, це ви? — спитав один з охоронців.

- Я, — привітався козак. — Впустиш всередину?

- Зараз дізнаюсь.

Охоронець підхопився, і брякаючи шаблею об закуті в броню ноги, поспішив всередину. Мамая обдало хвилею тепла, коли двері відчинились. На постоялому дворі "Чортів Млин" завжди було тепло в такі дні.

- Заходьте, пане Мамаю, — відповів той. — Барон Всеволод Косинський радо вас прийме.

***

Аспірант міг збільшувати свій окуляр, докладаючи скельця, цим самим збільшуючи відстань на яку він був спроможний бачити.

Їхня трійця розмістилась на високому пагорбі далеко від постоялого двору, в котрий тільки що заїхав Мамай.

- Зник! — Гієна плюнув на землю.

- Ти сам не давав мені вистрілити, — тихо сказав Аспірант.

- З такої відстані й з таким вітром?! — Крізь закритий шолом голос Агнес звучав грубіше, ніж був насправді. — Якби ти промахнувся, він би знав про нашу присутність і був би до неї готовим.

- То що ми робитимемо? — спитав Гієна. — Візьмемо двір силою? Переб'ємо людей якогось барона, що там засів? Чи вночі підпалимо все по тихому?

- Почекаємо до завтра, — тихо сказала Агнес.

***

Всеволод сидів в голові великого довгого столу. Десять його людей сиділи обабіч нього. Всі були зайняті їжею. У дворі крім них, за іншими столами знаходились ще якісь люди.

Мамай мовчки йшов в пошуках якогось тихого закутка....

- Козаче, сідай но до нас! — пролунав голос барона Всеволода.

Мамаю не залишилось нічого іншого, як приєднатись. Йому поступились місцем якраз навпроти самого барона.

- Вітаю! — витиснув з себе Мамай.

- Як мій син? — перебив барон.

- Думаю, він живий і здоровий, — подумавши, відповів козак. — Але от чи щасливий, сказати тяжко.

- Кому ти його передав? Як звати сотника?

Мамай промовчав. Видавати Сірка він не буде навіть під страхом смерті. Рука поволі потягнулась до пістоля. Він не вирветься звідси, але з пустими руками на той світ не піде.

- Мовчиш, вигнанцю? — здивувався барон. — Переді мною не мовчать, коли я вимагаю.

- Я не в вас на службі, — крізь зуби процідив Мамай.

- Я витягнув тебе з в'язниці! — нагадав той.

- Я врятував вашу рідню і зробив вашого сина рятівником Герасимівки. Люди його люблять.

- Простолюдини його люблять! — фиркнув Всеволод. — Мій старший син, спадкоємець, тепер бозна-де. На січі з козаками, такими як ти. Я грозився відлучити його від спадку, а йому все одно. Що ви там на січі з людьми робите? Чим ви йому там промиваєте мізки?

- Свободою, — спокійно відповів Мамай. — Свободою від грошей, влади батька, традицій, страху, занудних родичів. Що йому залишалось в замку після смерті Леона Одружитись з партією, котру покажете ви? Чекати до вашої смерті, щоб нарешті заволодіти замком, не покидаючи його на довго, щоб хто з молодших не перехопив те, що його за правом народження. Січ дасть йому значно більше.

- Він помре в бідності, або від оковитої!

- Він помре на полі бою, або від старості в колі друзів, що не піднімуть на нього руки через майно.

Тепер замовк Всеволод. Його люди боялись видати хоча б звук, щоб не привернути увагу до себе. Ніхто не їв, а інколи навіть не дихав. Барон мовчав. Видно він обдумував слова Мамая. Або обдумував чи не скарати нахабного козака.

Врешті він видав.

- Я запрошую тебе у свій замок, — сказав він. — А через сім днів в замку графа Самійла планується щорічний бенкет. Будуть титуловані гості з всієї гетьманщини. Вся шляхта збереться в моєму залі.

- І з ними повинен бути і я? — перепитав Мамай.

- Карл написав мені лист, де прохав допомогти тобі знайти Лісовика. Леон колись переконував, що це хтось зі шляхти. А де тобі ще шукати шляхту, як не на бенкеті? Будуть Криштоф та Денис з дружинами.

Мамай промовчав. Самійло допоміг якось розгромити горців поблизу прикордонного бастіону Біла Риба.

Там же він і знайшов собі молоду красиву дружину.

Гарна можливість звісно, але чи виїде він з замку, коли бенкет закінчиться?

***

Агнес спала днем. Це була єдина пора, коли вона могла заплющити очі. Вночі приходили жахіття. Вночі вона прокидалась з криками та сльозами на очах. Тому зараз вона знайшла спокій. І нехай погода з кожним днем псувалась, а небо вперто не хотіло показувати сонце, таке бажане в цю пору року, її це не турбувало. Крихта денного сну піде їй на користь.

- Гетьман врятував його від страти, — Аспірант читав документи, залишені Гнатом Голим.

- Як благородно! — спросоння Агнес не могла приховати зневаги. — Мене залишили на поталу Вергілію та його яничарам, а йому зійшла з рук смерть героя гетьманщини.

- Ти не одна постраждала. — нагадав Аспірант.

Йому теж не пощастило. Випадкове вбивство на дуелі сина сотника — і ось Аспірант вже на втіках. В нього не залишилось нічого, навіть імені. В містах його лице висіло на всіх площах і нагорода з кожним днем росла.

- Ми можемо перерізати всіх там! — в Гієни загорілись очі. — Навіть, якщо Гнат не заплатить, ми розживемось з пожитків барона.

- Ми будемо чекати. — Агнес було не переконати. — А тоді вб'ємо козака.

Гієна хотів було щось відповісти, але не встиг він і рота розкрити, як Аспірант заговорив:

- Барон та його люди виїжджають геть. Козака з ними немає.

***

Мамай провів Всеволода та його людей поглядом.

- В тебе ще є час подумати, — кинув на прощання барон. — Маєш змогу приєднатись в дорозі.

Тепер Мамай сидів сам за великим столом. Навіть попри голод, їсти не хотілось. Не хотілось нічого.

Відчуття дивного спустошення все не покидало його. Він почувався зрадженим, кинутим напризволяще. Ти ж знав, що так буде — прошепотів пустоті. Знав, що мене чекає. Знав, що страх гірше смерті.

Він не знав, скільки от так просидів, поклавши руки на стіл, а зверху на руки й голову.

Чиїсь швидкі кроки в його бік привернули увагу Мамая.

***

Воїни барона Всеволода з недовірою глянули на них, коли зустріли їх на дорозі. Кремезний чоловік в хутрі з дворучником за плечами. Другий, на вигляд вчений, в окулярі на правому оці з арбалетом за плечима. І худий лицар в чорній броні та в шоломі з опущеним забралом. Всеволод оглянув їх, але знизавши плечима, проїхав повз: кого лише не носить на землі гетьманщини. Так трійця проїхала далі.

- Вони ледь не понакладали в штани, коли побачили нас. — реготнув Гієна.

- А що ти хотів? — знизала плечима Агнес. — Поглянь на своє лице. Сумнівна радість на нього дивитись.

Аспірант легенько всміхнувся кутиками губ. Гієна голосно зареготав. Троє вершників вже не поспішали. Головне — зійти за подорожніх, а тоді закінчити все швидко.

Легкі гроші.

***

Мамай підняв голову і тихо видихнув. До нього йшов худий високий чоловік в мішковині, підперезаній мотузкою. Ісаака, бродячого монаха знав кожний. Худе лице, ніс гачком, розумні та проникливі чорні очі. Його шкіра сіріла, мабуть щоб злитись з його робою. Не було більшого зануди, ніж Ісаак.

- Чому, в ім'я Всевишнього, ти зажурився? — монах, не питаючи дозволу сів навпроти нього.

Голос в нього повільний, гучний та скрипучий наче ті старі двері. Каторга для Мамаєвих вух. Монах люб'язно йому всміхнувся, і від цього стало ще паскудніше.

- Стомився просто. — збрехав Мамай. — Тяжкий день.

- В житті все буває. — безжурно сказав Ісаак. — Творець шле нам випробування, що падають тягарем на наше тіло і дух. Та ми не маємо опускати рук, а маємо пройти ці випробування гідно, не посоромивши слави його...

- Ти сам хоч віриш в те, про що говориш? — роздратувався Мамай.

На сірому лиці монаха загорівся вогонь в вигляді рум'янцю. Він нервово поправив робу. Мабуть, це допомагало йому взяти себе в руки.

- Ти б теж повірив, якби хотів! — з докором в голосі відповів Ісаак. — Приєднуйся до мене і побратимів в поході до Кирпатої гори. Ми знову будемо святити озеро Несамовите.

Він показав на шістьох монахів, що сиділи за сусіднім столом. Шість сірих ряс було тяжко помітити в напівтемному приміщені, от Мамай і не звернув на них увагу, коли зайшов.

- Там багато різної нечисті й легко заблудитись, — відповів козак.

- Нас вестиме Всевишній.

- Він хоч раз довів вас туди?

Монах знову покрився рум'янцем. Чутки про озеро Несамовите давно ходили гетьманщиною. Мовляв, вода в озері була живильна, зцілювала від ран. Лише от знайти його (як казав самий Ісаак) було майже неможливо. А ті хто знаходив, казали, що їм показував дорогу птах сирін. Мамая завжди це веселило. Птах — символ смерті, показує дорогу до живильної води. Іронія долі.

- Ми віримо, — Ісаак нахилився ближче до нього, цим самим змусивши козака забрати голову. — Що цього разу Творець посприяє нам, бо ми готові. Нічого нас не...

Мабуть, він хотів додати: не зупинить, але не встиг.

Арбалетний болт пробив його голову і монах, забризкавши Мамая кров'ю та уламками черепа. Монах впав спочатку на стіл, а тоді плавно з'їхав вниз, гепнувшись об підлогу та остаточно роздробивши залишки черепа.

Кінець першої частини...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.