Всі вірші

Не питаю. Мовчу. Знаю —

Як болить твоя Душа.

У. сумних очах ще тіні,

Де один ти проти зла.

Ти не плачеш, але втома

На обличчі, немов шрам.

Кожен крок твій несе спомин,

Що сильніший по ночам.

Головне — ти повернувся,

Головне, що ти живий.

Я до тебе пригорнуся,

Прошепчу: ти мій, лиш мій.

Війна все зробила іншим,

Назад спалені мости,

Та для мене найцінніше,

Мій хороший, тільки ти.

Не питаю. Мовчу. Знаю —

Як болить твоя Душа.

У. сумних очах ще тіні,

Де один ти проти зла.

Не питаю. Мовчу. Знаю.

Не питаю.

Знаю.

🎧 У форматі пісні можна прослухати в розділі "Буктрейлер"

Там порожнеча заливалася дощем

І замерзала у суцільний льоду шмат

Я жив життя одним єдиним днем

Серед білих однакових кімнат

О море, зорі, сонце, буревії

Душевні рани бинтом не затягнуть

Горіть дотла нікчемні мої мрії

Наче ті квіти, що більше не цвітуть

Одноманітні і водночас різні ролі

Всі поза межами і в межах всіх світів

Розсіювались прахом чужі долі

Всі по шляхах мертвих небесних тіл

І я розгублено шукав й свою дорогу

Суцільний сніг і лід її згубив

Всередині і ззовні чую я тривогу

Сирени не замовкли

ні на мить

/ 29.01.24

Палало поле сновидінь

Зникаючи у сяйвах блиску

Зникала з ними й моя тінь

Що не витримувала тиску

В руках моїх тяжке каміння

Всіх моїх вражень від життя

Я не шукав собі спасіння

У прощеннях та каяттях

Я не проситиму нічого

Все, що хотілось — не збулось

Тут ні для мене, ні для когось

Гідної долі не знайшлось

Все обривається і далі…

А далі нікуди іти

Всі люди тут недосконалі

Самі собі ще ті кати

Палає світ людських надій

Топило морем їхні душі

А у новинах ряд подій

Та всі до них давно байдужі

Немає спокою у світі

Немає тиші в голові

І на далекій нам орбіті

Сигналить хтось у тій пітьмі

/ 31.07.2025

Що ти знаєш про дружбу?

Скажи мені, ну ж бо,

Я з нею знайом не з чуток,

Бо наше життя - перехрестя стежок.

Скажи мені, друже,

Коли так сутужно,

Хто поруч з тобою, готовий до бою,

Й різниться з юрбою.

Є справжність у слові,

До вчинків готові,

З тобою стіною, й так само і ти,

Ніколи не лишиш самими їх у темряві йти.

Це родом з дитинства,

Із ґартом на міцність,

Зв'язок цей безцінний,

По-справжньому вірний.

Є те що назавжди, що щире і справжнє,

За покликом серця, інакше ніяк,

Я дякую Богу, за спільну дорогу,

За те що колись звів зі справжніми друзями шлях!

Зайшла Мавка в телеграм

І питає всіх клубчан:

«Чи всі живі, чи здорові

Літератор(к)и чудові?».

Відповіла враз їй Лана -

«Матір» Арчі й Тамерлана:

«Дме вітерець, Сонечко сяє

Літечко всіх новим ранком вітає🌹».

Що сказати на це Мавці,

Яка вчилась в Могилянці,

Коли вітер не такий,

Він – міський, не степовий:

«Вчора промка палала до неба,

І куди подме звідти вітер,

Там вже дихати неможливо:

То відчиниш вікно, то зачиниш,

І радієш повітрю чистому,

Поки інша частина району

Зачиняє вікна ізнову».

Та не все ж в мінорних нотах,

Та не все у телеграмі,

Мавка відкриває рота

Та питається шамана.

Потім пише в клубний чат,

Щоб порадувать дівчат:

«Телефоном наш шаман –

То такий поважний пан, –

Відповів, що все гаразд.

Ось такі розмови ґазд.

Проведе нас між світами,

З мене – з кабачків сніданок».

На таку рекламу враз

Привітала Лана нас:

«Кабачків смачних поїсти

У приємнім товаристві

Вирішила з Вами Лана

(Я прийду без Тамерлана)».

Мавка кличе в гості всіх,

Тож, римує на поспіх:

«Я чекатиму на Лану

Та на нашого шамана.

Кличу інших не встидатись

І до Лани приєднатись».

Ти пірнаєш в мене глибоко,

Ти розкриваєш, читаєш

та покидаєш несподівано.

Ти шмагаєш і обпікаєш

мене болісно,

Потім сідаєш, обмякаєш

і відкидаєш недоконано.

Я знемагаю, чекаю,

поринаю і розчиняюся.

Потім співаю, літаю,

курю сигари і відкриваюся.

Тримаю зорі, бажаю чуда,

хочу віддатися,

щоб в ейфорії з тобою

в екстаз з'єднатися.

Мене немає. Зникаю...

Торкаю гаряче.

Зриваю спокій, дарую подих,

цілую бажане.

І я літаю, все відчуваю,

життя не згаєне.

Ти все скидаєш і роздираєш....

Мені не соромно.

Вдихаєш шкірою,

а потім пестиш мене розорану.

Я не забута!!!

Дарую ласку, живу у казці.

Ховаюсь в спогади,

тремчу від холоду,

конаю в голоді,

горю як в полум'ї.

Зриває голову, трясе у стогоні.

Тобі віддалася - я закохалася.

І я не здалася - я воскрешаюся!!!

І не спинитися - можу розбитися.

Останнє зникнення - твоє проникнення.

Розкуто й солодко...

не знаю, в чому сенс

жити знов звичайний день.

краще б я в 13 десь убився,

бо в 17 став невдахою, що втомився.

піду десь у ліс, повішусь тихо

усіх дістало, що завжди зітхаю.

можна десь летіти в мріях далі,

щоб не чути тієї печалі,

що кипить з усіх боків.

знаю, що гублю себе без тями,

але ж там така забава,

що дає надію й радість.

В моїй душі ростуть троянди —

Любов, надія, справедливість.

На них немає пишних бантів,

Та є у пелюстках тримтливість.

Їх омиває океан —

Вир думок, надій, помилок.

Моє життя тече по венах,

У кожній думці, кожен крок.

Гойдалки, ривки, каруселі —

Усе — мій власний, щирий урок.

Моя домівка — світла пристань,

Де люблять ніжно і без турбот.

Де посмішка така ласкава,

Де світло — як душі ковток.

Моє життя — в усіх рядках,

У рисах, досвіді, віршах...

Я йду дорогою своєю

Повз будинки, трави запашні.

Я йду з любов’ю і надією —

Дійти до мрії, себе зберігши.

Так, я пишу про свою душу,

Що кроки рахує у думках.

І любить щиро, не байдужо —

У вирії, у мріях та у снах.

У небі збираються хмари,

І сонце твоє поглинає тінь,

Життя готує удари,

Та десь у горі тебе бачать - вір.

Навкруг звідусіль дме війною,

Хвороб ніхто не скасовував - ні,

Та є ті хто поряд з тобою,

Вони пліч о пліч у найтемніші дні.

Їх вже не лякають кулі,

І волю їх не зламати - ні,

У небі блакиті, й в часи похмурі,

Вони завжди поруч в твоїй бородьбі.

Ти час від часу зустрічаєш їх в снах,

І усмішки, й сльози у твоїх очах,

Невидима варта на всі часи,

У променях світла, й краплинах роси.

Не видимі оку, втім поруч стежки,

І їх не лякає старість,

Лише за близькими тривожні думки,

Бачать наші шляхи - знають всі помилки.

Частіше запалюй свічку,

Надовго не забувай,

Завжди у часи негоди,

З тобою вони - пам'ятай.

Не забивай мені більше голову

Своїми словами, які пусті,

Бо змінити нічого не можеш ти

У своєму такому житті.

Будеш плакати, бо тобі сумно,

Будеш писати про це вірші,

Будеш страждати тихо й безмірно,

Ховаючи сльози в вині.

І якщо ти такий порядний,

Такий люблячий чоловік,

То даруй тільки тим, хто поряд

Ти увагу свою навік.

Я бажаю тобі навчитися

Цінувати її тепло

І коли ти з нею у спальні

Дарувати свою любов.

І можливо я така ж сама,

І можливо я теж брудна,

Але бути тобою використана

Не може більше душа.

І так я з тобою прощаюся

Й дякую, що ти був,

І з тобою знову навчаюся

Знайти спокій в моєму "тут".

Кошлатий пейзаж, пошматований камінь,

іржаві струмки, щойно вириті котловани.

На передньому плані в касці будівельній

чоловік на стільчику, кругом повно цегли.

Його щось питають і він починає:

"Наша будова, - показує, - як ворота до раю".

Гигикає і ховається в зморшках,

шкіра груба, вітром спечена аж червона,

черевики вкритi пилом цементним.

"Ми байдиків не били - чекали моменту.

А тут раз! І є! В нас своя клієнту́ра,

то ж взялися, розвиваємо інфраструктуру.

"Лікарня готова, - тицяє вбік, - кінчаємо школу.

Кількох хлопців найняли з околиць -

більше не треба. Як працюємо так швидко?

Дуже просто - ро́боти, технології, своє виробництво,

з сестрою спільні розробки - сторонні не лізуть,

ми, діти, племінники - сімейний бізнес.

Це в нас в крові: будуємо, будуємо, будуємо…

Колись воювали, але те минуло.

Ми - нація будівельників, волю дай, будемо ліпити,

стелити, штукатурити, класти черепицю.

А скільки, практично з нуля, відбудували!

Це вам не длу́бати якісь мінерали…

Подивіться на ті кар'єри, - показує, - як з фільму жахів.

Не годиться таке дітям лишати."

П'є воду з пляшки - надворі спеко́тно,

витирає чоло, розстібає комір сорочки.

“Прийшли американці, тут шось копали,

начебто якісь папери підписали

з нашими. Чи шо?" - вору́шить бровами.

"Але їх розвели якісь кидали.

Коротше, хтось когось розвів - так казали.

А хто? Кого?” - знизує плечима, - “ a тоді повтікали,

a папери в архів заховали.

Той був при владі, як його? Їйбо, не згадаю…

Ще батько наш дитиною був.

Тут на лавці колись бабки́ засідали,

то вони б вам сказали,

aле ті бабки́ і дідки́ давно повмирали,

а кар'єри? - Bрослo бур’яна́ми!”

Пауза.

" Щось про сім'ю? Та шо ж вам сказати?

Почну з діда - він будував літальні апарати,

всякі дрони, безпілотники.

Не кінчилось добре - попав під обстріл…

Батько, зоставшись сиротою, сягнув ще далі,

хотів запустити шатл, виготовляв деталі.

Його амбіції теж скінчились на фронті,

бабка наша казала, ніби був полоні.

Що і як, не дуже то й знаю.

Ми малі були... це зараз серце крається…”

Пауза.

"Хвилинку...подайте серветку, будь ласка,

Я вибачаюся... зараз..." - витирає сльози, знімає каску.

“Мама зникла, пам'ятаю якісь підриви,

ми зосталися з бабкою, і та довго не жила.

Забрала нас тітка на виховання,

а там в дядька верстат і хист до будування.

Так судилося. Ми з сестрою - близнята,

тримаємось вкупі, в обох онучата.

Хочемо тут зробити по-лю́дськи,

не сидіти ж отак, склавши руки?

Будемо потихенько сей простір латати.

Доробимо школу - візьмемось за шатли.

Вибачаюся, а ще довго?

Бо кличуть обідати.

Ага, вже закі́нчили? Зрозумів. Ну тоді на все добре!”

Шлях материнства — звивистий,

Наповнений любов’ю, що болить.

Навіки діти у життя вплелися —

Немов зернята в серці проросли,

Неначе перші квіти розцвіли весною.

У молитвах за них стоїш, мов скеля.

Ця ноша — на плечах усіх матерів,

Зцілила душу безумовною любов’ю.

І вкотре літо замінило зиму —

Всі ці роки — як дар Творця.

Та час — мов човен, у далечінь пливе,

А ти стоїш на березі — рахуєш зорі...

Очима проводжаєш у путь далеку

Своє — колись малесеньке — дитя,

І віра в краще в грудях запалала.

У ніч недоспану з малятком на руках

Вже вороття травою заросло.

А так хотілося б бодай на мить —

Знайомий запах глибоко вдихнути,

Що розтопив в тобі замерзлу кригу.

Бувало, думкою вела у перший клас

Рідну кровинку, яку ночами колисала.

Без сну — здавалося, життя згасало...

Аж тут стежина під ногами простяглася —

Вчорашній день снігами замело.

Ти знаєш точно лише тепер:

Хоч сотня днів похмурих і ночей —

Вартують посмішки однієї

І слів тихеньких — про любов до тебе,

Що тягнеться аж від землі до неба.

Зв’язок, народжений любов’ю, —

Мов вічний якір у душі твоїй.

Незримо по життю цю мить несеш —

Вкарбовану долонями дитяти

У душу й серце — на усе життя.

Так легко прощаєшся, легко знаходиш іншого.

З провінції в центр, від парку в гірський похід,

Від весни до весни, ти вбираєш вологу ніжності,

Мов забуті тобою в провінції білі сади.

Я бачу тебе за вікном. Так минає століттями.

Ти проходиш заквітчана щастям і пружна хода

Вбирає у себе всі погляди теплого міста

В якому минає розхристана юність твоя.

А ти роздивися — коріння будинків у вулицях

Де навстіж прочинені вікна і кожен фасад,

Пустими очницями сумно на тебе дивиться,

А десь у провінції геть пропадає сад.

28.03.2024

Я мав би стати твоїм продовженням

Знаходити відповідь на усі запитання,

Відбиті в долонях твого запрошення

Де стільки надії, любові й прощання

В посічених лініях долі й шрамах.

Я мав би скласти для тебе рамку,

Кадр із пальців, вказавши на межі

Чогось надважливого, стати знаком

Тягнути по сходах міської вежі

Де хмари на небі покриті лаком.

Я мав би, можливо, відкрити більше,

Як те що відкрилось для тебе зрештою,

Та це не можливо. У тих лабіринтах,

Кожен із долею власною вештається

Шукаючи вихід без нитки чи з ниткою.

27.03.2024

Приходиш як завжди ввечері,

Ти пахнеш дощем та відчаєм,

Тривога у кожнім реченні.

Не стукай, я мовчки відчиню.

Не слухай розстрільні перечні,

Ніколи пітьма не винищить

Світи, де ми не приречені,

Слова, що із небом вінчані.

Утомлена втрачати

людей, що межували з особливим.

Що йдуть з душі моєї

і ноги витирають, як об килим.

Утомлена любити

«не тих» та з болем в серці прокидатись.

Щоб йокало у грудях

і вірилось у те, чому не статись.

Утомлена від зради –

від власної та вашої, рідненькі.

Душі не знаю ради,

а серце віддаю єдиній ненькі.

Утомлена від того,

що очі вже не бачать сенсу жити.

І я благаю Бога

гріхи мої нарешті відпустити.

Не дивуйся, що я не питаю,

Не чекаю, не плачу, не прошу.

Я тобі — не святий, не пророк.

Я себе ще тримаю в ходу.

Ти для мене — не біль, не провина,

Просто штрих у малюнку щодня.

Я навчився іти крізь руїни,

Через тих, хто зникає — навмання.

Ти не любиш — лиш тінь пам’ятаєш,

У мені бачиш когось і здавна.

Я — живий, не уламок твого всесвіту,

І не мушу бути твоїм.

Так, я сміюсь, наче вже не болить,

Не з тебе — із себе сміюсь.

Бо я знову шукаю той шлях,

Що веде через сотні жінок.

Може, ти насправді добра,

Може, серце в тебе ще болить.

Та у грі, де мовчання — це правда,

Твоя правда — лиш вміла брехати.

І тому, як підеш — то без сцени,

Я не стану тягнути сюжет.

Не герой я твого роману,

Я — фінал. А не твій «хепі-енд».

З минулого життя тривога не дає покою.

Я пам'ятаю теплий вечір, обійми із тобою.

Свист, вибух, гуркіт, кров... шаленство бою.

...Тепер моє життя - суцільна параноя.

Приймаю…

(відповідь на вірш «Подаруй…»)

Приймаю тишу — пелюстком на серце,

Де кожен звук — мов дотик твого «будь».

І серед слів, що з вітром шепче верба,

Я чую: ти… мов світ — живий, незбутній.

Приймаю погляд — лагідний, прозорий,

Де вишні цвіт — немов твоя душа.

І в кожнім дні, де біль лишив узори,

Твоя любов — як істина одна.

Приймаю сни — барвисті й неозорі,

Що ти мені з весняних зір знісла.

У них — весна. І світла так багато,

Немов твоя душа мені цвіла.

Я іноді дивлюсь назад —

Багато прожито… Та не так.

Багато зроблено — наосліп,

І у пам’яті — кожен шрам.

Не туди звернув, та не з тією,

Не стримався — зірвався, злий.

І здавалося — все по плечу,

Та розсипалось на вітру.

Я дивлюсь назад — наосліп

І питаю: «Сам ти радий?»

А у відповідь — тиша в грудях,

Ніби порожня дорога в очах.

Пожовкли слова, як листи —

Ті, що з болем колись — неслись.

І смішний запал зізнань

Я б викреслив, якби знав.

Я не каюсь — навіщо тепер?

Просто міцно закрив ті двері.

Та іноді протяг крізь сни

Подих тіні забутих мрій.

Маленька не впевнена мрія,

Як озеро серед пустелі.

Дорогу вперед завжди стелить,

Із думки утворює дію.

Мрія зробить роки веселі.

Утвердить всю, що є надію.

Як озеро серед пустелі,

Маленька не впевнена мрія...

І зросте, що сьогодні сієм.

Пожинатимем свої плоди.

Вчасний крок робити зумієм.

Ніжно в серці працює завжди

Маленька не впевнена мрія.

На розі двох вулиць

Двоє знайомих-незнайомих

зустрілися і перезирнулися,

сподіваючись на нове рандеву.

Відтоді вона ходила там часто,

об свої думки спотикаючись.

Вона знала його ще з минулих життів,

надіялась і в мріях своїх

не один раз з ним бачилася.

І коли минув цілий рік —

він уже їй майже не снився.

А того березня на вулицях

випало так багато снігу —

і разом із тим снігопадом

він з’явився.

Їхні серця давно так не билися.

У повітрі такому холодному

зависло кохання палке.

Запахли знайомі парфуми —

як спогад забутої ночі,

схожі на сад стиглих яблук.

І думки стали, на диво, серпневі.

Коротке прощання — та довга журба.

Фінал лиш один:

вона є в ньому, а він — в ній.

Ця жінка, що істину

завжди знала одну:

душі, навіки поєднані,

більше одного разу не розминаються.

Її волосся — схоже на гриву пегаса.

І якби ти побачив її справжню,

Ти б зрозумів, наскільки вона

насправді чарівна.

І якби ти доторкнувся своїми губами

До її звабливих вуст,

Ти б зрозумів, що в її жилах тече кров —

Гаряча й шалена.

Про неї не пишуть ні казок, ні романів.

Вона — як балада про чорнобриву,

Яка тополею посеред поля стала.

Вона — як мавка,

Що блукає по лісу ночами,

Шукаючи відповіді на свої запитання.

І врешті-решт, находившись удосталь,

Вона згадає свою сутність справжню,

Після чого згорнеться калачиком та заплаче.

І цей плач, немов грім,

Лунатиме і не спинятиметься до ранку.

Той гуркіт буде чутно повсюди!

А тоді вже, сама зігрівшись,

Немов сонце, встане й засяє.

Лиш жінки мають ту силу —

Після грому творити прекрасне.

Фасоля, стейк, а ще вино

Нарешті усміхнулась доля,

І знову ці моменти милі.

Спаржева вариться фасоля,

Червона риба вже не грилі.

Фасоля різана на смужки,

Немов спагеті виглядає.

Не буду їсти самотужки,

На тебе порція чекає.

До цього, сиру та салату,

Вино повільно відкриваю.

Крізь усмішку ледацювату,

Його в бокали наливаю.

Не має нас відволікати,

Ніщо, бо наче егоїсти.

Ми будемо відпочивати,

І разом дуже смачно їсти.

Зірочка, зірвавшись,

Розсікає небеса.

Вона була така маленька,

Але жадана усіма.

Зірвалися погляди й руки —

Та потягнулась в небеса.

О, зірочко моя, — бажаю я, —

Ти виконай моє бажання.

Молила вся о та жага людська…

Та, обійнята полум’ям, одна

Могла обрати те єдине —

Чисте, світле і без зла.

І вже згасаючи, почула,

Відчула, як рученька мала

Її вела, повторюючи однині

Ті прості й святі слова:

Для мами, тата, для усіх бажаю…

Миру я.

Нова весна в моєму місті,

нові надії, сподівання…

Знов ранок в росянім намисті

дарує всім тюльпани ранні,

рожевих сакур піну пишну,

магнолій екзотичну звабу.

Та дні весняні не затишні:

летять на місто вбивчі КАБи.

Вночі шахеди виють жаско,

сирен постійних звук зловісний…

Ти тільки витримай, будь ласка,

ти не здавайся, рідне місто!

03-04 квітня 2025

скажи мені, скажи мені, скажи мені...

що демони не існують...

скажи мені, скажи мені, скажи мені...

що там у тінях нікого...

я хочу вірити, я б хотіла забути,

тому що в цьому світі не мало б бути такого...

але голоси в голові знов нагадують

і сміх, що дряпає зсередини по перетинках,

і серце дужче і дужче калатає,

ніби щось вибухне і знесе мене

скажи мені, скажи мені, скажи мені..

що люди не демони

будь ласка, повтори ще раз, а може і тисячу

тому що якщо так, тоді де всі вони,

чому обличчя їх вкриті червоним місяцем?

я знаю, що те, що бачу, лиш в голові моїй,

я знаю, але от тіло відчуває по-справжньому,

нагадую собі про це кожен день,

але захлинаюся іншою правдою

скажи мені, скажи мені, скажи мені..

що демонів не існує

скажи мені, скажи мені, скажи мені..

що люди не демони

скажи мені, благаю, скажи мені..

що я нарешті забуду все

і може я навіть повірю... коли-небудь

але до того часу і далі ховатимусь

і навіть випадково не дам доторкнутися,

тому що серце каже, що ти брехав мені —

демони існують... демони існують...

вони справді існують... у людях

Він кухар смачних обіцянок,

В яких мов в пір'їні жила.

О, скільки повелось панянок!

І я в тій когорті була.

Була, до грудей притулялась,

Цілунком вкривала вуста.

По тілу у грішне спускалась,

Аж лоно вкривала роса.

Роса на чолі проступала

Від жару поєднаних тіл.

І було кайфово і мало,

Як зараз не вистачить слів.

Щось ніби справді по мені косою тою, 

яку сама колись в руках тримала,

зрізаючу траву з земного видноколу,

тепер врізає ноги, ріже стопи,

і жодної опори більш немає,

лише падіння вниз долонями додолу. 

Мене хтось скошує, як я колись дитям

траву косила для худоби, 

і так подобались мені і звук свисткий, і рух по колу, 

цей крок вперед по м'якості зеленій, 

так по мені хтось нині вправно ходить, 

згребе мене граблями та й по всьому.

Згодує звіру, вистеле підлогу, 

закине на горище висихати, 

немає більше ні мене, ні хати, 

ані худоби, ні дитинства, ні такої праці,

ні споминів про важкість, але й радість, 

коли лежиш сама у тій траві,

утомлена вбираєш силу із землі. 

Коси мене, як хочеться, коси, 

а чи ж бо перша я, чи я остання, 

загублена в минулому, примарна в майбутті,

жнива ідуть, жнива ідуть, але мені

немає ні землі, ні людям що оддати.

Мені б ще тільки раз дитям захекано забігти в хату,

лишивши палку проти індиків 

попід дверей,

де пес мій вірний Джек 

чорнявий весь і струнколапий 

чекає поряд, поки вЕрнуся гуляти 

із ним та пасти качок і гусей.

2025