Блукаючі Вогні: Ділогія

- Алане! - голос кликав його з темряви вже не вперше. - Алане! Ну ж бо! Прокинься! - тривожний, тонкий і високий. Більше схожий на звірячий писк, ніж на людську мову. Ледь вловимий, він насилу пробивався крізь шум, що оселився у голові.

"Відповісти. Потрібно дати відповідь", - думав Алан, але слова втрачали силу, долаючи свій нелегкий шлях від змученого розуму до пересохлого горла, перетворюючись наприкінці не більше ніж на охриплі видихи.

Після кількох марних спроб сказати що-небудь він вирішив діяти інакше. Але одразу зрозумів, що спроба ворухнутися була поганою ідеєю. Усі його почуття, плутані думки, і навіть голос, що так наполегливо кликав, в одну мить звузилися до розмірів вістря голки, пронизуючи усе тіло болем. З горла вирвався приглушений стогін.

- Живий! - новий дзвін вирвав його готову згаснути свідомість із пазурів темряви. - Я що-небудь придумаю. Тільки тримайся. Я... Почекай, будь ласка. Я незабаром повернуся.

Не одразу усвідомивши сенс почутого, його розум заметушився у панічних спробах кинутися слідом за джерелом голосу, що віддалявся.

"Не йди. Не залишай. Будь тут. Говори зі мною", - свідомість Алана билася у паніці, немов загнаний у пастку звір. - "Будь ласка", - подумки благав він. Алан спробував кричати, але лише хриплий здавлений стогін тисячею голок впився у пересохле горло.

"Ні! Не залишай..." - остання панічна думка потонула в темряві. А з нею і ненависний біль.

Здавалося, промайнула вічність, протягом якої він то приходив до тями, де біль з новою силою впивався у свою жертву, прагнучи урвати собі якомога більший шматочок. То знову вислизав у темряву, що колисала, даруючи відпочинок.