Напівкровка - Король Тіней

Хуртовина магії клубочилася і на величезній швидкості неслася у бік замку Евердену. Люди, які бачили ці дива, з усіх ніг бігли за кулею, щоб дізнатись – що то таке! Швидше за всіх бігли Еллі й Річард, намагаючись дістатись того, хто виніс тіло їхнього друга! На місці поховання залишився величезний кратер, а тіло, що останні місяці спочивало в землі, захопила хуртовина магії, яка вела в тронний зал, вибуховими потоками випромінюючи магію.

Коли двері відчинились, їхнім очам постав 33-й король. Він лежав на троні, склавши голову на підлокітник, та виглядав сплячим, якби люди не знали правди...

Еллі, пересиливши біль у серці, ринулась уперед, смикаючи за собою Річарда. Важкі кроки відбивались від стін, залишаючись дзвоном у голові. Еллі вже почала сумніватись у ясності своєї свідомості, тому що могла поклястись, що його грудна клітина підіймається у спокійних подихах!

— Я одна бачу, що він дихає? — Прошепотіла Еллі йому на вухо.

— Я вже почав думати, що в мене галюцинації, — пробурмотів у відповідь Річард. — Зробімо так! Перенесемо його в маєток Аберфорт, подалі від чужих поглядів. Тим паче, там ми зможемо дізнатись: він це, чи якийсь самозванець, — пошепки мовив він.

— Домовилися, — сказала Еллі та, взявши Рейтана за зап’ястя, стиснула в руках телепортуючий камінь, що переніс їх у далекі простори Фросту, до кімнати, що завжди займав він.

Через дуже малий час у маєтку, як у старі дні, зібрались усі та, як зачаровані, дивились на чоловіка, що лежав на ліжку, а на його грудях лежала дитина – така маленька, що Еллі не побачила її до тих пір, доки не опинилась уже в маєтку.

Клаус, узявши себе в руки, мовив: — Таке вже було, його намагались підмінити ще за часів життя. — Тихо пробурчав той. — Та магія перетворення працює тільки з тим, що бачила своїми очима. Якщо об’єкт був у синьому светрі та рожевих панчохах, то такою людина і перетвориться. Але що знаходиться під тим светром – шрами чи родимі плями, магії не відомо. Так завжди викривали перевертня. Ніхто поза колом, — він обвів усіх присутніх, — не має уявлення, як виглядає його тіло.

Еллі перекинулась поглядами з Клаусом та, закотивши манжети, підійшла до ліжка, обережно забираючи дитину, що спокійно спала на його грудях, які тихо підіймалися.

Клаус у цей час, відкинувши ковдру, розв’язав пояс сорочки, що була особисто ним пов’язана. Відкинувши тканину, його погляд одразу стикнувся зі свіжим шрамом, що ще до кінця не загоївся – у центрі грудей, біля самого серця. Там, де був клинок…

Це, без сумніву, був саме Рейтан, але як так сталось? Ніхто нічого не розумів.

Вони розділились на декілька команд: хтось наглядав за дитиною, яка виявилась малесенькою дівчинкою, що дивилась на світ своїми неможливими очима, що наче небозвід іскрились у сонячний день. Це були точно його очі! Але коли тільки він встиг?

Еллі була зла на нього: за те, що не повернувся, за те, що так безтурботно ставився до свого життя, за те, що дав надію, і, напевно, був одруженим! Звісно, такого чоловіка, як він, давно вже хтось забрав собі, тим паче… Він нічого їй не обіцяв, не клявся у вічному коханні, але на серці все одно було погано.

Вона разом із матір’ю Рейтана весь час приділяла дитині, а Картен, Йонас та Річард – Рейтану. Клаус бігав поміж будинком із вагітною дружиною, яку м’яко готували до цієї новини, та маєтком у Фрості, де непритомним лежав його начебто померлий друг.

На світанку третього дня Рейтан відкрив очі. Йому здавалось, що тіло тягнуло його до землі, голова, налившись свинцем, відчувалася непідйомною! Знову стати живим не так просто, як здавалось. Відкривши очі, він побачив темну маківку, що належала його дядькові. Той спав, тримаючи його руку, а коли відчув тремтіння, що повернулось до рук, різко прокинувся.

Перед ним сидів його племінник, якого він уже й не мріяв побачити. Знайомі риси обличчя стали більш чіткими, очі більш дорослими, а з його обличчя зник будь-який натяк на юність, що невід’ємно переслідувала його.

— Дядьку, що з тобою?! Ти так змарнів та постаршав, — Рейтан, простягнувши пальці, узяв його обличчя в долоні. — Ну не можна ж так себе мучити! — Він пригладив волосся, що розкуйовдилось.

— Рейтане… — Ім’я, просте, те, що він носив усе життя, було сказано так болісно, що у нього защеміло в серці. — Це правда ти?

— Так, це я. Мене вирішили повернути назад…

— Як… так вийшло?

— Мій час ще не настав. У мене ще багато справ, які потрібно зробити.

— І тебе заберуть назад?! — Страх, що з’явився в очах навпроти, був неможливо болісним. Рейтан стиснув трохи тремтячі губи та спробував зморгнути сльози, що вже застелили очі.

— Мене ніхто не забере, що ти таке кажеш! — Він міцно обійняв Картена, щоб довести, що він поруч, він тут і нікуди не зникне. — Я вже повернувся назавжди, настільки, наскільки мені приписано! — Рейтан поклав голову на плече, що трохи тремтіло, як і він увесь. Картен занімілими пальцями міцно стиснув його, наче не вірив, що він справді тут. Рейтан почув схлип, а на плечі відчувались гарячі сльози. Це перший раз за багато років, коли Картен дав волю своїм емоціям.

— Не можна так себе зводити, я не вартий твого здоров’я, — Рейтан м’яко торкався волосся, погладжуючи, щоб заспокоїти.

— Не кажи дурниць! — в ніс мовив Картен, шмигнувши носом.

— Ну добре – добре! — Капітулював той.

Картен заспокоївся тільки через п’ятнадцять хвилин і зараз сидів, шмигаючи носом, який остаточно програв сльозам.

— Я піду до інших та скажу, що ти прийшов до тями. Та тобі прийдеться багато чого пояснювати Еллі.

— В сенсі?

— У тому, звідки в тебе з’явилась дитина, — мовив Картен, закриваючи за собою двері.

— Дитина?...

Так от сталось, що Рейтан не міг мати дітей: стан здоров’я після пережитого та тіло не дозволяло навіть замислитись над цим, а тут дитина…

Різко перед очима постала розмова з Матір’ю Природою. «Коли ти повернешся, тебе чекатиме невеличкий подарунок». — Нічого собі «подаруночки»…

Він навіть боявся уявити, що Еллі могла подумати, побачивши дитину, що він був впевнений, була схожа на нього. Казати треба правду, от тільки повірить вона йому?...

Додумати йому не дали, двері з гуркотом відчинились, і на великій швидкості його ледь не зніс Річард, що одразу міцно обійняв його. Він виглядав пом’ятим та заспаним, але безмежне щастя на його обличчі неможливо було стерти нічим.

— Ну що ти! — Рейтан по-доброму посміхнувся, обхопивши його спину долонями. — Вже все добре.

— Ти знаєш, що ти ідіот? — шмигнув носом Річард.

— Знаю, — просто відповів Рейтан. — Я все знаю.

Рейтану здавалось, що його ще трошки й позбавлять рівноваги. Він, сміючись, ледь тримався під напором друзів та сім’ї, що обіймала та запитувала сто і одне питання: «Це справді ти?», «Що сталось?!», «Як ти?». Він відповідав на питання як міг, сміючись та радіючи, що з ними все добре.

Його серце обливалось кров’ю, коли він бачив сльози на очах близьких друзів. Він сам тримався з останніх сил, коли обіймав Клауса та Ната, що обіймали його, раз у раз перевіряючи, як він.

А коли дізнався про скоре весілля Ніка, який ще не знав новин, взагалі ледь не танцював. Тим паче, можна буде зробити сюрприз!

Клаус обережно розповів про Жозетту та те, що вони очікують дитину. Рейтан, засміявшись, обійняв Клауса, вітаючи його та підіймаючи над підлогою.

— Я безмежно щасливий за вас! Чекаю не дочекаюсь побачитись із нею, — по-доброму сміявся Рейтан.

За цей день він не бачив тільки одну людину… Рейтан так і не зустрівся з Еллі, але задався ціллю, не дивлячись ні на що, поговорити з нею!