Напівкровка - Король Тіней

Вони йшли густим лісом, крізь який майже не було видно сонця. Довгі лози, що проростали до самих крон, огортали стовбури дерев. А магічні квіти стелилися килимом вздовж дороги, якою вони йшли.

Вільгельм усю дорогу не відривав погляду від колись найкращого друга. Рейтан здавався спокійним та навіть щасливим. Він йшов з легкою усмішкою та розпитував дівчинку про її життя та минуле. Його очі питливо роздивлялися по сторонах, але напруга, неначе, покинула його тіло. Здавалося, він зовсім забув про те, що Вільгельм все ще йде поруч з ними.

Гель вдивлявся у знайомі риси, і все ніяк не міг зіставити його образ з тим сонячним хлопчиком, якого пам’ятав. Завжди сяйнистим попри будь-які перешкоди та поразки. Але безмежно сильного та вольового. Поруч з ним усі проблеми втрачали свою критичність, а горе більше не віддавало гіркотою.

***

Велика темна кімната завжди лякала його. Мати заборонила в будь-якому разі наближатися до неї, але цікавість була надто сильною, щоб не підкоритися їй.

Великі дубові двері із залізними віконницями, що височіли немов до самої стелі, та тихий шурхіт за ними змушував прислуховуватися.

— Є тут хто? — тихо спитав Вільгельм.

— Якщо і є, яке тобі до цього діло? — почулись тихі слова у відповідь.

— Як ти там опинився?

— Дядько закрив мене тут, — тихі, приречені слова були йому відповіддю.

— Тобі напевно самотньо! Почекай, я зараз щось вигадаю! — Вільгельм вирішив будь-що побачитися із загадковим хлопчиком, що був схованим за важкими дверима.

Він тихо вибрався з маєтку через службові ходи та побіг у сторону, де знаходилися вікна та решітки, що виходили на ліс. Він точно знав, де знаходиться та кімната, і дуже швидко знайшов невелике вікно з віконницями. Насилу відчинивши їх, він проліз у середину. Вільгельм не переживав, що не зможе вибратися. Природа нагородила його спритністю.

Світло з напіввідкритої віконниці осяяло напівтемну кімнату.

Першою впала в очі велетенська шафа з різноманітними книгами, але майже всі вони були про етикет, право та поведінку, а потім очі його натрапили на власника кімнати.

Перед ним був янгол, якого зіткали з ниток небесної гладі. Невисокий хлопчик років десяти стояв та насуплено дивився на нього. В його очах жив страх та рішучість.

Гарне обличчя з правильними рисами, обрамлювало біле, немов сніг, волосся. На нього впритул дивилися ясні очі. Сонце торкалося його рис і робило їх майже магічними. Темно-сині очі мали кришталеві вкраплення, які сяяли на сонці, роблячи їх чарівними. Вільгельм завмер, а потім тихо промовив:

— Привіт.

Хлопчик залишався похмурим, але привітав його.

— Чого тобі треба? Дядько вирішив за допомогою тебе за мною слідкувати?

— Ні, зовсім ні! Він не знає про це! Твій дядько, він же герцог? То ти спадкоємець герцогства!

— Це так, — тихо, але впевнено, мовив він.

— Мене звати Вільгельм!

— Аристократичне в тебе ім’я все ж таки, — зітхнув хлопчик, але промовив: — Мене звати Рейтан.

— Гарне ім’я! Ніколи не знав, що в мене буде друг із владної сім’ї!

Рейтан не відповів, а тільки зітхнув через надто емоційну реакцію «друга».

Дні минали, а Рейтана все ще не випускали, тому Вільгельм навідувався до нього щодня. Розповідав історії, приносив квіти та різні дрібниці. Рейтан проти волі за цей час почав ставати м’якшим. На губах все частіше з’являлася усмішка. Він втрачав вбиту аристократичну жилу, але повертав собі жагу до життя.

В один день, що випав на середину літа, Вільгельм прийшов радісніше, ніж будь-коли.

— Ернер поїхав з маєтку на два дні, — відповів він на питання в очах навпроти. — Тому мені прийшла ідея! Ходімо погуляти!

— Але я не можу вийти, — Рейтан незрозуміло дивився на Геля.

— Я навчу тебе вилазити, як роблю це я. А до вечора ми повернемось, і служниця, що принесе вечерю, нічого не помітить.

— Якось я не дуже впевнений у цій авантюрі…

— Ми живемо один раз! Чого б не зробити щось настільки цікаве!

— Можливо… — тихо погодився він.

Вільгельм допоміг Рейтану вилізти з вікна, і той вперше за довгий час вдихнув повітря свободи. Вона наповнювала його зсередини. Щаслива усмішка не спадала з його обличчя.

Вони гуляли полем, а потім вирішили прогулятися містом. Вільгельм пов’язав на його голову тканину, ховаючи білі локони від чужих очей. Вони гуляли, забуваючи про час, роздивляючись місто та вглядаючись у різноманітні споруди.

З одного боку міста був величезний порт, з нього кораблі відправлялися в подорож усім світом, а в іншій частині височів велетенський замок. За легендами він вже давно був покинутим, але іноді звідти чулися голоси.

Поверталися додому вони, коли сонце вже почало сідати за горизонт. Вони проходили близько замку і побачили, як по дорозі бігли чоловік та дівчина. Вона чіплялася за його руку, щоб встигати. А за ними по вулиці бігли люди зі смолоскипами та вилами з криками:

— «Вампір!» «Хапай його!» «Треба повернути нашу милу Міну!», а дівчина кричала у відповідь, що справді покохала і життя не бачить без нього. Вони не вірили, а тільки відпльовувалися і божилися.

Більшість люду просто стояли, але були винятки.

Рейтан сильно насупив брови і, не кажучи нічого, тінню промайнув за парою. Він кружляв вуличками. Коли люди вже майже наздогнали їх, він встиг.

Магія спрацювала ідеально. Перед людьми вишикувалася стіна полум’я. Воно більше лякало, ніж шкодило, але люди цього не розуміли. Вампір помітив хлопчика, на якого почали наступати люди зі сторін, де не було полум’я, і, ледве чутно видихнувши, схопив того на руки перед тим, як знову помчатися. Магія після ритуалів людей працювала погано, і кохану він залишити не міг.

Величезні ворота відчинилися волею його магії, а коли вони забігли, зачинилися зі страшним гуркотом. Простір освітило світло канделябрів та смолоскипів. Тепла атмосфера наповнювала, на перший погляд, страшну залу.

— Навіщо ти допоміг нам, хлопчику? — Запитуючи, спитав граф.

— Ну… я вважаю, що утримувати людину проти її волі — аморально. Немає різниці, якої раси ця людина, вона має право бути щасливою! Добра вона чи погана в очах більшості — вона має право на свій шанс! — у хлопчика були зовсім не дитячі очі, він виглядав так, наче сам знав, про що казав.

— Рейтане! — почувся голосний окрик і, штовхнувши двері, всередину ввалився Гель. Він був блідим та тяжко дихав, але усміхнувся, побачивши здорового та неушкодженого друга.

— То ви герцог цих земель? — поважно спитав граф. Йому вже зараз подобався цей хлопець, якщо він зможе вирватись до правління, то світ зможе відновитися.

— Мій рід і моя кров буде завжди служити вам, герцогу. Спадкоємець, якого викували з полум'я найпекельнішої землі, об'єднали та перекроїли з частками вітру та магії, що даруватиме спокій. Людина з палким серцем та вибуховим характером. Якщо ви зможете підкорити своє полум'я, то сильніше людини більше не побачить світ, — м'яко мовив граф, схиляючись перед хлопчиком.

— Що ви! Встаньте, це я повинен шанувати вас!

Вампір м’яко посміхнувся, його очі палали м’яким червоним світлом. З таким правителем і море по коліно…

— Мій маєток повернув мені сили, тож я швидко поверну вас додому. Але пане герцогу, я попрохаю вас про невелику допомогу. Якщо колись зустрінете людину з прізвищем Ворон , що захоче стати вашим союзником. Прийміть її до себе без питань.

— Добре, — серйозно, зовсім по-дорослому відповів він.

— А зараз я поверну вас додому, — промовив вампір, і світ перед їхніми очима змінився. Вони знову були на задньому дворі маєтку сім’ї Нордерс…