Напівкровка - Король Тіней

— Що значить… вмер? Ти ж стоїш переді мною! — Вигукнув Гель. В його очах жив тваринний жах. — Живий! З плоті та крові! З такими самими синіми очима й своїм попелястим волоссям! Ти не можеш бути мертвим!

Рейтан промовчав, але його мовчання було набагато вагомішим за будь-які слова. Він тільки підняв очі, дивлячись у його темно-зелені зіниці, вони відблискували на сонці. Відбивали промені, а очі Рейтана неначе не мали в глибині життя. Після смерті щось в ньому невблаганно змінилося. Щось вмерло разом з тілом в той день.

— Боже… — З Геля неначе спала уся бравада. Уся показова ненависть злетіла в одну мить. — Через що ж ти пройшов, рідний мій…? — Він обережно простягнув руки та взяв його обличчя у свої долоні, роздивляючись.

Вдивляючись у рідні та близькі колись риси.

Обличчя було бліде, сині, яскраві колись очі дивились з-під припущених повік. Поміж брів пролягла зморшка, яка видавала його постійні тяжкі думки. Риси загострилися, а на носі з’явилася горбинка, якої раніше не було.

В погляді не залишилося жодного тепла. Вільгельм відчував, що знищив усе.

— Що ж я накоїв? — Тихим шелестом спитав Вільгельм повітря біля них. Він і так знав відповідь на це запитання. Він зрадив їхню дружбу. Він зрадив їхнім мріям. У всьому цьому був винен він один. І він поклявся собі, і богам, в яких продовжував вірити, що цього разу він залишиться з ним до кінця. До самого кінця.

Зі сторони печери почулись голосні голоси та гучний гуркіт важких черевиків.

— Часу обмаль, вирішуй сам… — Рейтан не договорив, залишаючи на його розсуд. «Ти зі мною чи проти мене. Чи будемо ми ворогами?»

— Я піду за тобою хоч на край землі, — Сумно усміхнувся Вільгельм. Може хоч зараз він виконає свою дитячу мрію. Захищати свого кращого друга за будь-яку ціну…

Коли злочинці вибігли на вулицю, то нікого не побачили. Жодних зачіпок та розуміння, куди вони зникли. Залишалось тільки одне. Артефакт, що вони вживили Вільгельму, не повинен їх підвести. Вони знали, що цей слизький тип скоріш за все їх кине. Але користь він принесе… Дурень!

Посеред лісу рознісся гучний тріск, а трава під ногами прим’ялась. На галявині з’явилось двоє чоловіків та маленька дівчинка.

— Як ти це зробив?!

— Я багато чого ще вмію, — Рейтан хотів сказати ще щось, але завмер, тяжко подивившись на Геля.

— Від тебе тхне темрявою. Що з тобою зробили? — Холодні слова били по вухах.

— Якийсь артефакт, я точно не знаю, — Гель дивився, як обличчя навпроти змінюються зі злого на здивоване, а потім на порожнє. Неначе усі емоції стерли.

— Гидота! — Єдине слово, що злетіло з вуст Рейтана.

Він тихо попросив дівчинку постояти осторонь та роздивитись дивовижне дерево, що було сповнене квітучими квітами, а сам одним різким рухом смикнув сорочку Геля вгору, роздивляючись невеликий горб, від якого розбігалися чорні, як смола, капіляри.

— Ти б ще довше почекав.

— Що ти робиш?!

— Рятую життя, тобі та нам. Якщо я не встигну, то вже через пів години у них буде точна карта нашого маршруту!

— Як це?

— Ось так! Тож доведеться потерпіти.

— В якому сенсі? — Пискнув Гель. — Рейтан йому не відповів, а тільки зарився у свою сумку, щось шукаючи.

Дістав невелику склянку зеленого кольору та чисті пов’язки. Та швидким рухом вийняв кинджал та натиском руки змусив Геля опуститися на землю.

— Можуть ноги підкоситися, — Буденно відповів він на невисловлене питання. Не встиг Вільгельм спитати «від чого?» як відчув біль, що прострелив бік.

— Що ти робиш!? — Гель опустив очі.

Рейтан сидів збоку від нього з пробкою, затиснутою в зубах. Його руки трохи світилися, а тремтячими пальцями, на диво, дуже точно виконував свою роботу. На його правому боці з’явився обережний рівний надріз, з якого потоком полилася багряна кров, що була настільки темна, що складалося враження, що вона чорна.

Рейтан пошукав щось ще у своїй сумці, а потім протягнув йому невелику дерев’яну пластину.

— Стисни її в зубах, зараз буде дуже неприємно, — Він був повністю впевнений у своїх діях та рішеннях, так неначе робив це вже не перший раз. Вільгельм підкорився та одразу зрозумів, навіщо була потрібна пластина.

Пальці з натиском проходилися по краях порізу, виганяючи темну кров, а коли Гелю почало здаватися, що це ніколи не скінчиться, він відчув набагато сильніший біль, такий, що хотілося вдарити по руках, що з такою обережністю проводять свою операцію в польових умовах. Артефакт чіплявся невеликими гаками за його плоть, щоб намертво затриматися в тілі, але Рейтан був невблаганний і вже через хвилину в його руках лежав гладкий чорний камінь, що на далекі метри фонив гниллю.

— Сонечко, — М’яко гукнув Рейтан дівчинку, змушуючи її обернутися. — Я тебе попрошу принести трохи води, у мене в сумці є додаткова порожня фляга. В неї й набери. На тобі досі моє закляття, тож все буде добре, — Він вказав на невеликий струмок в десяти метрах від них. — Ти будеш не далеко, я в разі небезпеки встигну до тебе.

— Добре, — Просто відповіла дівчинка і, знайшовши флягу, побігла до струмка.

Рейтан у цей час сильно притискав рану руками, щоб кровотеча не посилилася. Ця потвора гарно так попрацювала з його тілом.

— Тепер стовідсотково залишиться шрам, — Зітхнув Гель.

— Ну для твого тіла це вважай образа, — В’їдливо мовив Рейтан. У Геля за вже доволі довге життя ніколи не було серйозних поранень. Тому його засмагла шкіра була рівна та м’яка як в аристократа. — Ну якщо для тебе це так страшно, то я можу забрати твій шрам, — Знизав плечима Рейтан.

— Як? — Він вигукнув до того, як подумав, і Рейтан, хитро усміхнувшись, подивився йому в очі та сильніше натиснув на рану.

— Ось так, — Тихо мовив Рейтан, не розриваючи погляди. Його долоні засяяли яскравим сріблом, а через секунду все згасло. Біль зник. Гель здивовано подивився на свій живіт. Там не лишилося рани, тільки кров на боці та руках нагадували про те, що щось було. Але він все життя знав, що нічого не зникає без сліду. Так воно і виявилося.

Рейтан сидів так само, як і раніше, не показуючи жодним поглядом, що щось не так. Його видала кров, що виступила на білій тканині сорочки.

— Якого біса ти зробив!

— Тебе мені справді жаль, — Спокійно та тихо відповів Рейтан. — А себе вже ні, від ще одного шраму нічого не зміниться, — Розвів він руками. Вільгельм нічого не розумів.

Дівчинка повернулась та протягнула йому флягу.

— Дякую, — Щиро мовив Рейтан, м’яко усміхаючись їй.

— Можеш повертатися до своїх справ, — Вона, послухавшись, з ентузіазмом повернулась до чарівного дерева.

Рейтан, тяжко зітхнувши, піднявся:

— Не треба було її просити, якби так сталося з самого початку, я б і сам пішов.

— Сядь! Тобі не можна стояти, кровотеча посилиться! — «Хто б його слухав».

Рейтан поклав сумку на траву. А чорний камінь, що досі тримав у руках, сильно стиснув та телепортував у темні хащі далеких земель півночі.

Кинджал повернувся на своє місце, а пальці, вкриті багряною кров’ю, взялися за поділ сорочки: її все одно вже не врятувати. Сорочка полетіла убік сумки, а пальці майстерно діставали з сумки ще якісь флакончики. Раніше він ними знезаражував рану Гелю.

Вільгельм завмер на місці. Його погляд був прикутий до тіла, що відкрилося його очам.

Широкі, м’язисті плечі. Яскраво окреслені ключиці та доволі об’ємна грудна клітина. Рельєфний живіт та срібне волосся, що виділялося на передпліччях та грудях. Але більше дивувало не це. Хоча зараз, Геля дуже дивувало те, як змінився його аристократ.

Дивували шрами. Вони були всюди! На грудях зяяв величезний шрам, в якому знаходився ще один, а може й не один. Потім ще і ще. Перехрестям через ключиці, на боці, на животі й далі. Колоті та різані. Будь-які.

На руки було боляче дивитися. Були ті, що огортали руку нерівним колом, а також ті, що сповнювали руки маленькими нагадуваннями. На фоні цього рана губилася. Рейтан не збрехав, говорячи, що ще один нічого не змінить.

Під його вмілими руками рана швидко була промита та оброблена, а потім і перев’язана. Через живіт йшла невелика перев'язка.

Рейтан знайшов в сумці змінну сорочку, перевдягнувшись в неї, він сховав історію свого життя під білою тканиною. Сховав її від світу. Від самого себе.

— Ходімо, нам вже час.

— А куди ми тримаємо шлях?

— До незвіданого! — Весело вигукнув Рейтан і ніщо не видавало його внутрішнього стану.

Серце стискалося від радості та одночасно суму, але на цей раз нехай Вільгельм сам вибудовує їхню дружбу. Та нарешті зрозуміє її ціну…

Ніч була темною, як смола. Натан, підібравши трьох досвідчених розвідників, швидко готувався до відходу. Його обличчя було зосередженим, він відчував вагу наказу Ґальта.

Ґальт підійшов до нього, передаючи невеликий, запечатаний віск печаткою Короля.

— Нат, ти знаєш, що там. Скажи, що загроза йде не ззовні. Це знак Гергера, що він може дістатися до самої основи роду. Ти мусиш бути швидким, як вітер, і непомітним, як тінь.

— Я доставлю, Генерале. Я повернуся, — Натан подивився на Ґальта не як на командира, а як на батька.

— Бережи себе. Ти мені потрібен живим. Ти — це наша надія, — Ґальт поклав руку на його плече.

Вони йшли Східними Болотами. Це була жорстока місцевість: мінливі трясовини, їдкий туман і магічна вогкість, що проникала в кості. Завдяки своїй маневреності та досвіду Натан керував загоном, оминаючи небезпечні ділянки.

Через три години шляху, коли вони вийшли на сухіший шлях, Натан різко зупинився.

— Засідка! — прошипів він, піднявши руку.

Попереду, замасковані в лісі, стояли п'ять фігур. Це були не солдати Ворна. Це були тіні Гергера — висококласні асасини, вкриті чорною магією. Вони чекали.

Один із асасинів, тонкий, як лезо ножа, вийшов уперед.

— Натан, учень короля. Ми знаємо, що ти несеш. Здайся, і ми залишимо твоїх людей живими.

— Або? — тихо запитав Натан, витягуючи свій клинок. Його серце калатало, але руки були твердими.

— Або помри тут. Гергер не терпить перешкод. І королівських псів теж.

Натан подивився на своїх трьох воїнів. Вони були готові битися до кінця. Він знав, що в прямому бою вони програють.

— Я відволікаю. Ви біжіть на північ. Там є старе болото. Загубитеся у воді. Я дожену.

— Нат, ні! — вигукнув один із розвідників.

— Це наказ! — гаркнув Натан, використовуючи тон, якому навчив його Ґальт.

Він кинувся вперед, не дочекавшись, поки ворог розпочне атаку. Натан рухався, як Рейтан: блискавично і непередбачувано. Він використав свою швидкість, щоб уникнути першого удару і врізатися в самого тонкого асасина.

Бій був коротким і жорстоким. Натан діяв відчайдушно, розуміючи, що його мета — не перемогти, а виграти час. Він отримав глибокий поріз на руці, але встиг відкинути асасина. Його товариші, хоча й з болем, кинулися виконувати наказ.

Натан, залишившись один, вирішив не слідувати за ними, а навпаки — повернутися до основної стежки, щоб заманити асасинів за собою.