Напівкровка - Король Тіней

Ліс здавався нескінченним. Величезні дерева та непрохідні зарослі приховували від очей перехожих усі таємниці Лісу Забуття. Його безкраї долини перетворились на потаємні цвинтарі, в надрах яких залишалися люди, що необачно зайшли до лісу, і більше звідти не повернулися…

Але дуже скоро Рейтан вивів їх на широкий лан, що вкривався високою травою та лозою, а в далечіні виднілася велетенська статуя в обладунках. Високий чоловік був закутий в частково іржаві обладунки. Його руки опиралися на руків’я дворучної бойової сокири, а голова схилена в поклоні. Здавалося, що їхнім очам постав монумент. Пам'ятник скореному герою.

Він залишив їх стояти у самої окрайки лану, там, де дерева ще ховали від очей. Бо якщо довго вдивлятися в глибини лісу, то ліс почне слідкувати за тобою.

Рейтан м'яким та обережним кроком підійшов до лицаря. Його очі зупинилися на гладкому камені. На ньому нерівними літерами стародавньої мови був напис.

«Його життя — страждання і покора.

В часи буття скорився він землі.

За право жити люду, в мирі й ладі.

Віддав він долю свою, в лапи темряві густій.

За славні вчинки, у віддачу:

Отримав тільки зраду й біль.

А люди, за життя яких він серце на свавілля долі зводив.

Першими ж йому жбурнули ніж у спину.

І серце світле, щире та палке.

Що зігрівало світлом все навкруги…

Закам'яніло, льодом окропилось і заховалось десь у глибині.

І лицар той, закований у ґрати.

Позбавлений повіки віри у людей.

Отримав в подарунок від народу.

Ув'язнення навіки, в забутті.

На довгі роки, на віки…

Доки не прийде той лицар.

Що духом славиться таким.

Що підніме з могили словом.

Що серцем вірить у людей.

У люд, у світ та добрі справи.

Хто зможе вислухати всіх.

Віддати шану, покарати та вибачитися за всіх…

Він зрозуміє серце його.

Він зможе правду відновити.

І серце лицаря, завмерле.

Він зможе знову оживити…»

Очі швидко пробігались по словах, складались в риму. Рейтан підняв погляд на лицаря, що стояв непохитною стіною. Він простягнув руку та обережно торкнувся обладунків, а під його пальцями заворушилась сталь. Його руку охопила рука лицаря, йому здавалось, що метал вплавився в шкіру, але це було не так.

Рейтан насупив брови і з силою смикнув руку, змінюючи тактику. Погляд бігав, а потім зупинився. Пальці швидко зняли шолом з голови лицаря, що поводився дуже повільно, майже заморожено. Він не відчував загрози, не міг зачепитися за злобу, щоб напасти першим.

Перед очима постав чоловік з довгим каштановим волоссям, на сонці воно переливалось та ставало яскравіше. Карі очі дивились на Рейтана недовірливо, пронизуючи кожну його дію. Аж поки широкі долоні не опустились на його голову. Лицар різко смикнувся, завдаючи удар, але не намагаючись вбити.

На плечі від сокири залишається глибока рана, але Рейтан не звертає на це жодної уваги. Його погляд зосереджений та непохитний. Тихий, вольовий, але м’який голос зірвався з його губ і склався в одне єдине речення.

— Я слухаю тебе…

Рейтан бачив перед собою величезне військо. За спиною ще більше лицарів та військових. Він знав, що це за війна. Це війна між ельфами та людьми, що минула багато сторіч тому.

Рейтан міг бачити, але рухатися не мав змоги. Був безвольним спостерігачем, не маючи змоги виправити будь-що. Він бачив лють в очах ворога, бачив блискіт клинків та чув здавлений голос лицаря.

— Вперед!

Він бачив кров. Бачив ненависть. Бачив саму смерть.

Вона спостерігала згори, роздаючи листи в останню дорогу. В бою полягло багато людей, майже все військо відплатило за перемогу в бою своїм життям. Найвідданіші лицарі віддали своє життя, щоб перемогти ельфів. Але Рейтан знав, що це було марним…

Перед очима попливло, а потім світ заволокла темрява, яка перемінилась новим спогадом.

Головна площа Евердену була сповнена людьми, а перед очима застигла фігура короля Ґолдена. Він крутив у руках золоту тростину, оздоблену діамантами та сапфірами.

— Нещодавно, між королівством Тіней та королівством ельфів був підписаний мирний договір. Мир запанував на наших землях, але я дізнаюся, що люди віддані скорботі більше, ніж радості. І в перших рядах я бачу тебе, бачу твоє ім’я! Альфред Елдіон, священний лицар королівства Тіней, чи зізнаєшся ти у своїх гріхах, та чи приймеш з гідністю покару?

— В гріхах, які я скоїв заради порядку на землі!? За ті, що вбили все живе в мені!? — Альфред в розпачі смикнув руками, що були закуті в залізні кайдани. — Моєї провини у війні немає, та буде правда вам така! — виплюнув він з ненавистю, дивлячись в очі короля Ґолдена, що з нудьгою дивився на спроби підлеглого.

Ще хвилину король дивився, а потім, розвернувшись, стрімкою ходою пішов до палацу, на останок кинувши: — Віддайте його на розправу люду. Хай самі вирішують, що з ним робити.

Як тільки останні слова злетіли з губ короля, у спину лицаря полетіло каміння та прокляття. З одною простою метою. Знищити його…

Рейтан не прибирав руки, а тільки обережно, з ніжністю вплів в його довгі пасма пальці. Неначе обіцяючи: не завдам болю. Руки мої ти бачиш та чуєш, а силует не поворушиться, доки ця історія не набуде кінця.

Погляд впав на той самий камінь, але напис змінився.

«В моменти жалості та болю,

Всі люди обирають бій,

За правду, волю за свободу!

Або, за воєводи заповіт.

Немає сил. Немає віри.

Не залишилось ні-чо-го,

А тільки влади договори.

Стоять в главі правління усього.

Глибока ніч, навкруги тиша.

По темних вулицях йде чоловік.

В спині його ножі. Так дивно.

Я бачив, їх було аж шість.

За ним, мов тінь, йшов лицар сірий.

Він виглядав могутнім, вірним.

Він бачив все, і зрозуміє…

Лиш він повірить на слово йому…

Той лицар зброю склав уже давно.

В руках його була держава.

Велика, славна, вольова.

Вона змінилась за століття.

Незмінним залишався тільки він.

За всі роки не заслужив прощення.

Він гнив в росі, оброслий павутинням.

Його оточував лиш ліс.

Роки минали, сторіччя змінювали хід,

Та залишалося незмінним, його заточення в кайдани...

Він підкорився, став покірним,

Але продовжував чекати...

І він чекав. Чекав прощення,

Від лицаря, що чари зніме.

І зможе заспокоїти його,

Та й зцілить душу й серце…»

Перед очима він бачив всі сторіччя, що Альфред провів, закутий в кайдани в далеких Лісах Забуття. Зазвичай всі, хто приходив, були вже мертві. Вони йшли з війною на воєводу. Вони програвали з самого початку.

Спочатку він чекав та сподівався, а потім і це зникло.

І зараз Альфред дивився на людину, що стояла перед ним, і не міг повірити, що він той самий лицар, що зможе пробачити йому. Це здавалось нереальною перемогою.

— Навіщо… ти прийшов… сюди? — проскрипів Альфред. Він і забув, коли востаннє говорив.

— Бог жорстокої війни прийшов до мене і сказав, що багато років шукає гідного лицаря, щоб визволити тебе. І обрав мене.

— Ти просто дурень, що прийшов за силою.

— Сили я не шукаю, вона в мене є, — тихо, але з натиском мовив Рейтан. — Мені потрібен саме ти. Я прийшов відпустити твою душу й тіло, щоб ти міг воювати й надалі.

— З ким? Роки тому вже настав мир. Король Ґолден надто боїться за свою шкуру, щоб розв’язати війну!

— Мені сумно це казати, але пройшли сторіччя. Король Ґолден вмер понад триста років тому. На зміну йому прийшли Герли.

Рейтан бачив, як обличчя лицаря скривилось, але проти волі той завмер, прислуховуючись до незвичних рухів. Руки, що Рейтан тримав в його волоссі, з м’яким натиском пройшлись нігтями по шкірі. — Менш як рік минуло з того дня, коли я скинув з влади останнього нащадка Герла, а сина його разом з його порожньою тушею відіслали у заслання. З того часу і до нині 33-м королем Тіней був і залишаюсь я.

Тиша опустилась на них. Альфред вдивлявся в очі Рейтана і не бачив там брехні. Сині очі дивились проникливо, цей погляд він не забуде ніколи.

— Полегшіть мої думки. Прошу вас, скажіть, ви нащадок Райта Нордерса, засновника герцогства Півночі? Чи існує герцогство до нині?... — в його очах була надія.

Рейтан замислився і подумки молився до предків: Благаю вас, допоможіть йому від мого імені…

Він почув шурхіт, а потім порив вітру. На його плече лягла важка рука Райта, що стояв за спиною, вдивляючись в риси лицаря. Його обличчя посвітлішало, а сумна усмішка розтягнула губи.

— Альфреде, я так радий тебе бачити! — Райт зробив ще крок, торкаючись рукою його щоки.

— Я дуже жалію, що облишив тебе сам на сам з цим… — Райт скрипнув зубами, не маючи сил знайти слів. — Я не зміг, тож хоч мій нащадок зможе бути гідним полководцем, вибач мені за все, мій дорогий друже… — зазвичай гордий Райт схилив голову перед звичайним лицарем.

— Райте. Ваша Величносте, не схиляйте голову, — він ринувся на крок вперед, більшого не дозволили кайдани на ногах.

Від одного погляду на них обличчя Райта скривилось, а Рейтан не звертаючи на них уваги підійшов до серцевини дерева. Там тримаються кайдани, і пробачивши всі гріхи Альфреду можна зняти…

Але Рейтан знав те, на що люди, які приходили до нього, закривали очі. Він торкнувся дерева і під його пальцями воно перетворювалось на попіл. Розсипалось та летіло вітром, немов обриваючи крила.

— Я знімаю з тебе прокляття, — тихо вимовив Рейтан, розтираючи по пальцях попіл.

Альфред впав на коліна, схиляючи голову.

— Я молю вас про прощення, за свою грубість. Я нашкодив королю. Моїй поведінці немає виправдовування.

— Прокляття затуманило твій розум. На цей раз я тебе пробачу, але більше милосердним я не буду. Других шансів я не даю, — повільно промовив Рейтан.

Його руки швидким рухом вихопили меч. — Я можу звільнити тебе і зробити звичайною людиною, а можу посвятити в лицарі. Що обереш ти?

Альфред не задумувався й на хвилину.

— Я обіцяв захищати королівство Тіней до кінця віків. Для мене честь бути гідним звання лицаря!

Рейтан приклав меч спочатку до його правого плеча, а потім до лівого, промовляючи слова молитви та присягання, а його слова підхопив Альфред.

— Я Альфред Волтер Елдіон присягаюся 33-му королю і всім королям роду королівської сім’ї в вірності та чесності. Присягаюся бути вірним лицарем та підданим. Присягаюся служити вам і захищати. Присягаюся підтримувати справедливість у світі та захищати королівство від усіх ворогів та незгод! Присягаюсь бути хоробрим та доблесним в усіх боях. Ніколи не повертатись спиною до ворога і битись до останньої краплі крові за ім’я та честь короля і всього королівства!

Рейтан на хвилину завмер, а потім, склавши зброю, обійняв Альфреда, таким чином за старовинними традиціями скріплюючи присягу. Його пальці лягли на його шию. Під ними зароджувалася магія, що заспокоювала неспокійне серце лицаря. Альфред невпевнено усміхнувся.

Його обладунки після зняття прокляття виглядали як нові. Яскраві та блискучі, вони зображали його серце. Палке та щире, яке гідне обійняти увесь світ. От тільки люди завжди знищують все гарне…

Тиша була приємною, спокійною та майже сонливою. Рейтан вже збирався оголосити про скоріше відбуття, коли почув нерівні кроки. На галявину вибіг один з воїнів, що був в його загоні.

— Ваша Величносте! Там… там фронт прорвали, наші війська відганяють за місто! Це все Галіо винен! Ваша Величносте, прошу вас, допоможіть! — голос воїна згас в голосному ляскоті магії, що перенесла всіх до їхньої ночівлі. Йому терміново треба поговорити з Ґальтом. Він точно знає правду…