Напівкровка - Король Тіней

Після повернення, Рейтан зібрав на розмову Ната та Ґальта, щоб вирішити, що ж робити. Виклав все як є, показав карту і вирішив хай буде що буде.

- Ми тут будемо десь два дні, до поки не прийде підмога, тому що ворожі лицарі все наступають, а наші воїни ще дуже слабкі. Втома та безсонні ночі дуже на них подіяли, хоча дехто вже рветься до бою. Я можу тимчасово замінити вас на керівничій посаді, а ви зможете знайти того загадкового лицаря. Якщо навіть величний бог говорить, що це дуже сильний воїн, то я не буду виступати проти нього.

- Але, як я можу залишити вас одних на фронті.

- Ти що забув. На полі бою ми усі рівні, тож довірся нам! - Підтримав Ґальта Натан.

Рейтан насупив брова. Шестерні в його голові швидко працювали намагаючись знайти найкращий вихід, але це він і був.

- Ну добре. - Здався він. Я спробую якомога швидше сходити до лісу Забуття, а після того, як знайду лицаря, то якнайшвидше повернуся назад.

- До речі, капітане, - звернувся до нього Нат. - А ви вже колись були в лісі Забуття? - Натан вдивився в обличчя вчителя і помітив, як той повів зніяковіло плечима.

- Був. - Коротко мовив Рейтан. - Але, краще б забув це, як страшний сон. Ліс Забуття - це велика пуща з кущів та дерев. Там мешкають дуже підступні та навіть небезпечні тварюки, одні з яких у минулий раз мене поцупили.

- Вас хтось зміг узяти у заручники!? Сміх та й тільки. - Зареготав Нат.

- Мені було дев’ятнадцять років і це було одне з перших складних завдань мого вчителя! Годі з мене глузувати, я тобі наставник, чи хто?

- Вибачте ваша Величність, Світлість, Сір!

- Ой, та йди ти. - Показово насупився Рейтан, але легку усмішку сховати не зміг.

- Так хто вас поцупив? - Втягнувся у розмову Ґальт.

- Феї.

- Феї?

- Саме вони. - Похитав головою Рейтан.

- Ці маленькі милесенькі істоти?

- Тільки в рази більші. Феї, що мешкають у лісі Забуття - це великі людиноподібні створіння, які ловлять або заманюють до себе людей, за для годування.

- В якому сенсі?

- Вони харчуються людськими спогадами, емоціями та почуттями. Виплутують з душі нитки та їдять їх як спагеті.

Від його слів у них по спині поповзли мурахи. Невже такі тварюки й справді існують?

- Як ви звідти вибрались живим!?

- Ну…Сутім того, що їхні пастки зі «смертю батьків» та нашкодженою близьким не спрацювали. Вони не змогли допхати мене до озера, яке випускає пари, через які люди більше ніколи не повернуться додому. Так сильно вони будуть прив’язані до цього місця. Вони пішли жалітися своїй королеві, якій я чогось дуже сподобався, але і її чари на мені не спрацювали. Так вийшло, що серце моє вже було зайняте. Сказати про те, що до моменту мого відбуття звідти, вони вже майже плакали - це нічого не сказати.

- Безсердечний, бідолашних фей до сліз довів. - Показово мовив Нат.

- А вони просто хотіли з’їсти вашу емоційну сутність. Білі-пухнасті. - Підтримав його слова Ґальт.

- Так годі про це - треба не гаяти час та вирушати, як найшвидше. - Зітхнув Рейтан та потягнувшись піднявся на ноги.

- Ми будемо тримати за вас кулачки, капітане! - Гукнув йому в спину Нат.

- Потримайте за себе! - Саркастично мовив Рейтан, але в душі потеплішало. У нього вірять.

Вже котрий раз він радів, що мав можливість телепортуватись куди заманеться, але навіть його сили не могли проходити крізь бар’єри, настільки могутніми вони були. В його пріоритеті була безпека, а не свій комфорт. Люди можуть проходити між містами тільки після блокпосту, а на територіях поза межами офіційних воріт, лазів немає. Він сам це перевірив.

Перед ним розтелився вже знайомий ліс, щільно стоячи дерева, що немов сплітались кронами. Широкі кущі та лікарські рослини, що сплелись так, що вже неможливо розрізнити де що знаходиться. Невеликі тропи, як він знав вели до тих, кому дуже хочеться зустрітися із мандрівниками, що заблукали у цій місцевості.

Рейтан роздивившись тропи, обрав ту по якій вже ходив багато років тому. Якщо обирати між знайомою дорогою і не знаною - він обирає знайому.

Зараз, коли мозок не сповнений страхом та адреналіном він зміг роздивитись природу. Чарівну та яскраву. Навкруги росли дивовижні трави та квіти, у глибокому лісі їм було дуже комфортно цілий рік, через що ліс Забуття дуже популярний у лікарів та цілителів. Саме тут можна знайти дуже рідкісні рослини, що потребуються для просунених настоїв.

Рейтан поки йшов обережно збирав недостатні рослини, що будуть йому в пригоді, на всяк випадок.

Скрізь крони дерев проходило сонячне світло, що робило ліс ще дивовижнішим ніж він був будь-коли. Зараз, Рейтан міг роздивитися елегантні вітки лози, що обплела свої пагони о високий віковий дуб, який стоїть тут вже не одне сторіччя. Зміг побачити квіти, які ще ніколи в житті не бачив. Та трави, які так потрібні за для лікування будь-яких ушкоджень.

Поки йшов, то почув шурхіт за спиною у траві, а за ним ще один, але вже ближче. Коли хрускіт пролунав за його спиною, він обернувся з широкою усмішкою на вустах. Перед ним завмерла представниця фей. У неї було довге прибране волосся кольору листви та травистих рослин, широко розплющені, яскраві очі, що мали блакитний відлив. Вона незрозуміла кліпала очима роздивляючись його. Не зводячи з нього погляду вона обережно підправила свій одяг в районі декольте.

- Вибачте якщо налякала вас! Я загубилась і не можу знайти дорогу. - Схлипнула вона. - Не могли б ви як джентльмен провести мене додому?

- Ні. - Спокійно відрізав Рейтан продовжуючи свій шлях.

Вона від такої різкості та впевненості розгубилась, але узявши себе в руки почала наздоганяти.

- Ви ж лицар! Як ви можете залишати бідолашну, слабку дівчину в такому страшному місці! - Вона обурено сплеснула руками. - Якщо ви хочете, щоб я вам відплатила, то я залюбки це зроблю. - Вона багато обіцяючи окинула поглядом його фігуру.

Рейтан закотив очі та цикнувши пішов далі.

- Не цікавить. - Буркнув він не обертаючись до неї.

- Але ви не можете! Це не гідно кодексу лицарів!

- А хто сказав, що я лицар. І хто сказав, що при першій зустрічі вам повинні кланятися у ноги? - Холодні слова обпалили її гордість, але наступні змусили мурахи піти по її спині. - На жаль вам треба буде шукати інший обід, тому що у мене сьогодні не входило у плани ставати чиїмось обідом.

- Що ви таке кажете!

- Я вже один раз тут був, більше у ваше лігво потрапляти не хочу. Після повернення скажіть своїй королеві, що намагалися схопити Фроста. Вона буде дуже «щаслива» це почути. - Усміхнувся він і вже за кілька кроків зник у найближчих кущах.

Він йшов тропою та роздивлявся неможливі краєвиди, коли вийшов на невеликий лан. Там, трохи далі виднівся будиночок. З нього вибігла маленька дівчинка, але від неї він не відчував жодної магічної аури.

Дивно.

- Дядечку! Дядечку допоможіть! Врятуйте мого братика!

- Що сталося? - Професійна звичка була швидша за мозок, що неначе кричав про те, що щось не так. Якщо так і буде він просто перенесеться в іншу частину лісу. Все буде добре. А на всяк випадок у нього був камінь, що перенесе його у безпечне місце, якщо хтось і справді спробує забрати його магію.

- Він працював у печері, коли вона обвалилася і його засипало! Він досі кричить від болю та просить допомоги! А я ну ні чим не можу допомогти. - Вона розтирала по обличчю сльози.

- Добре. Я спробую допомогти йому. - Усе з середини молило розвертатись та бігти назад, та хоч у лігво тих триклятих фей!

Кожен крок давався йому з превеликою напругою, а пальці до побіління стискали під плащем руків’я меча. Дівчинка взявши його за руку тягла у печеру. Її рукав задрався і він побачив сліди від кайданів. Тепер йому ще більше треба дізнатись що там до біса коїться. Дівчинка всього-на-всього приманка, але кому це треба?

В печері було дуже темно, а зі звуків тільки глухий стукіт крапель о гладкий камінь. Чим глибше вони заходили, тим більше напружувалася дівчинка і не витримавши Рейтан присів навколішки навпроти неї та пошепки, ледве чутно мовив.

- Я знаю, що це пастка.

Вона смикнулась в паніці.

- Але я не складаю провину на тебе, якщо в мене вийде, то я заберу тебе звідси. Ті люди більше ніколи тебе не знайдуть.

- Знайдуть. - Схлипнула дівчинка. - І вб’ють тебе! Ти такий добрий, я не хочу, щоб вони щось зробили тобі.

- Я впораюсь і захищу тебе. Невже ти не віриш королю своєї держави?

- Королю? Ви обсидіановий меч королівства!? - Ледве не підстрибнула вона. - Мама дуже часто розповідала мені про вас, про нового короля, що обов’язково захистить нас!

- От бачиш, все буде добре, а тепер тримай мене за руку і веди куди треба. - Він м’яко розтягнув губи в усмішці підтримуючи її.

Коли вони ступили у вужчій прохід з усіх сторін почувся шурхіт і ляскіт. Їх оточити.

- Я вже думав ми ніколи не зможемо виманити нашого шляхетного короля. - Хтось з-за його спини мовив це таким голосом, неначе роз’ясняв дитині, що вона не зможе літати якщо стрибне з дзвіниці.

- Королю Гергеру вже давно потрібна твоя душа. Такої світлої як в тебе, ще пошукати треба. Не зламався попри все. Подивіться на нього, зараз ще освітить нам печеру!

- Король буде у захваті. - Пролунав голос дуже близько до його спини. Саме він змусив мурахи пробігтись спиною. Очі широко розплющились, а тіло різко смикнулось розвертаючись. Цей голос, хоч і нижчий, він не забуде ніколи.

***

В цей час у Королівстві Тіней розгортається повстання з глибин. Нещодавно стало відомо, що люди, які стоять проти влади завдали удар по серцю бар'єрів. Ядро Бар'єру — місце, де сконцентрована сутність Рейтана. Усі знали, що Валекс завдав удару, але не знали, наскільки сильного.

Ратана, зблідла, підійшла до центрального кристала.

— Повстанець...Валекс не просто втік, — прошепотіла вона, торкаючись льодяної поверхні. — Він відтягнув енергетичні нитки від зовнішніх кіл захисту і сплів їх у пастку. Бар'єр працює, але він... сліпий.

Раптом кімната затремтіла, і з темного кута, де перехрещувалися магічні лінії, почувся скрегіт. Крихкий повітряний Бар’єр, створений для захисту ядра, тріснув, як скло. Крізь розрив хлинув потік чорної магії.

— Що це?! — вигукнула Еллі, відступаючи. Вона не відчувала магії, але відчувала холод і смердючий страх.

З розриву вилізли дві сірі, покручені постаті, схожі на воїнів, але зібрані з пилу та сухої землі. Вони несли лише одну мету: дістатися до ядра.

Ратана, забувши про королівську гордість, негайно кинулася в бій, атакуючи чистою магією. Вона була могутньою, але виснаженою. Жінка знищила одну конструкцію, але друга проскочила повз, спрямовуючись до кристала.

— Ні! — крикнула Еллі і кинулася напереріз. Вона не могла викликати магію, але була швидкою і відчайдушною. Еллі схопила важкий свічник і з усієї сили вдарила конструкцію по «голові». Конструкція захиталася, але не зупинилася, схопивши Еллі за руку.

Саме в цей момент в її свідомості пролунав але чіткий шепіт.

«Тримайся, Еллі. Твоя енергія стороння. Вона не підпорядковується моїм правилам. Торкнися розриву. Вилий свій біль і любов. Швидше!»

Еллі, стискаючи зуби від болю в руці, кинулася до тріщини Бар'єру. Вона притиснула долоню до краю розриву, відчуваючи, як магічний лід обпікає шкіру. Вона подумала про Рейтана, про його обіцянку повернутися, про їхню любов, яку вона так відчайдушно намагалася захистити.

І тут не-магічна сила вирвалася з неї. Це була не холодна сила Ерха, а гаряче, живе полум'я її емоцій. Вона втиснула свою сутність у тріщину, і чорний розрив почав зцілюватися, випромінюючи сліпучо-біле світло. Конструкція, яка її тримала, закричала і розсипалася на порох.

Еллі відступила, її рука тремтіла, але Бар’єр затягнувся. Ратана, задихаючись, підбігла до неї.

— Ти... ти врятувала нас. Твоя сила... Вона була іншою, — Ратана вперше подивилася на Еллі з чистим, непідробним захопленням і повагою.

«Дякую, кохана. Але це лише на деякий час. Моя сліпота... скоро ворог знайде спосіб повністю прорватися. Ви мусите бути готовими», — голос Рейтана лунав уже тихо, але назавжди залишився у свідомості Еллі.