Напівкровка - Король Тіней

Від ночівлі не залишилось нічого. Обуглена деревина та розкидані речі, що не забрали, тікаючи. Поле було вкрито кров'ю та тілами, але серед них він не бачив знайомі герби. Навколо Рейтана пульсувала первісна магія. Повітря електризувалось, охоплюючи все навкруги та перетворюючи на спалахи.

Емоції перетворювались на магію.

З кожним кроком його черевики ув'язали в крові, що немов сповнювала кожну клітину світу навкруги. В голові запульсувало, а очі немов застелила кривава пелена. Світ немов повністю сповнився кров'ю. Єдина думка, що залишилась в голові — що сталось із загоном Натана?

За весь цей час він не побачив жодної живої людини на своєму шляху. Очі бігали полем, ще один крок і він зірвався на біг. Кожний крок, новий рух, неначе затягав його глибше в трясовину.

Перед собою, наближаючись до селища, він бачив криваву бійню. Люди бились не на життя — на смерть. Мечник завмер в лічених метрах від поля бою, і швидко зашепотів на невідомій мові. Навколо нього, неначе плющ, розростались лози, що з неможливою швидкістю ринулись у бій. Вони обплітали ноги та руки ворога, пронизували тіло гострими шипами. Знищували одного за іншим. Хрускіт кісток та хлюпіт крові сповнювали поле, доки не залишилось нікого.

От тоді король зірвався з місця. Немов хвиля цунамі, він нещадно наближувався до своїх підлеглих, що вже зараз розуміли — щадити їх ніхто не буде. Очі знайшли Ґальта, що стояв, чекаючи на нього. Він нікуди не йшов, тому що вже знав: відповідати йому.

Рейтан в лічені секунди з'явився поруч і, не кажучі й слова, вдарив із силою під ребра. Ґальт зігнувся, втрачаючи повітря, а потім зробив різкий вдих, вирівнюючись. Він розумів, що це найменша догана за такий прокол.

— Тобі треба було просто тримати позиції та не лізти далі, ніж треба. Як ти міг не встежити за бійцями? Що сталось, доповідай! — сухо промовив мечник, окидаючи поле бою поглядом.

— Після вашого відбуття все протікало добре, ми тримали позиції та навіть відганяли ворога подалі. Після одного бою ми отримали страшенні вістки, через які були вимушені розділитися. Все було спокійно доки Галіо… — Ґальт скрипнув зубами. — Доки Галіо не пішов доповідати ворогові про те, що короля немає на місці, а на додачу виказав усі наші місця! — Ґальт ледве стримував голос, щоб не кричати.

Рейтан закрив обличчя руками та з силою провів по ньому, розтираючи.

— Привести сюди Галіо. Швидко, — сухий наказ розрізав простір.

Бійці, бачачи настрій командора, кивнули та швидко побігли за названим. Вже за хвилину перед королем стояв Галіо. Високий, підтягнутий чоловік, на вигляд йому було за тридцять. Він дивився з невеликою долею шкоди, але провини в його очах не було.

— Я слухаю твою версію?

— Я вчинив правильно! Вони обіцяли, що якщо я розповім цю інформацію, вони відступлять!

Рейтан засміявся, невіряче вдивляючись в обличчя підлеглого. Він обернувся навколо і вказав руками на все довкола.

— Ось результат твоїх слів! Це диво, що я встиг завчасно і ніхто не вмер!

— Але… але, — незв'язно бубонів Галіо, вдивляючись в похмуре обличчя короля. Той глибоко замислився.

В голові роїлися десятки думок, а нові переривали та змішувались з минулими. Такий вчинок не прощається, не вистачить простої догани. А в кодексі на такий випадок тільки один вихід. Іншого не було. Пальці міцніше стиснулись на руків'ї меча, що відблискував у світлі обіднього сонця.

— Ваша Величносте…

Рейтан не звернув уваги на слова підлеглого і, задумавшись лише на секунду, наніс вирішальний удар, встромляючи меч рівно в серце. Тіло воїна опало на землю, окропляючи траву і все навкруги у червоний колір.

— Кожен, хто захоче повторити його вчинок, отримає таку саму розправу. Це не просто зрада королівству — це зрада своїх побратимів. Він своїми необачними словами прирік увесь загін на вірну смерть! А далі тільки мирний люд, що проживає за кордонами. Такого я терпіти не буду, — зітхнув король і, не звертаючи уваги ні на що, пішов до будинку, в якому сховали мирних жителів.

Ґальт провів поглядом спину короля, а потім перевів погляд на велетенського лицаря, що йшов немов тінь за ним. Величезна постать Альфреда здавалась мочутньою скелею та щитом короля Тіней. Тепер, щоб дістатись до короля - треба буде вбити цього вольового лицаря, який присягнувся на крові та честі, що буде служити королю до останнього подиху. Поки зірки не вибухнуть мільярдами крихт, знищуючи усе живе.

Трохи віддалік йшов якийсь чоловік і дівчинка. Про них він ще спитає, але повірити не міг, що лицар справжній. У його Величності все ж таки вийшло… Ґальт і подумати не міг, що легенда, яку йому розповідала матінка в дитинстві, може бути правдивою!

Мечник намагався не дивитись на поле бою, тому що воно підганяло приступ нудоти. Останнє, на що він подивився, було тіло Галіо. Він знав його вже не перший рік, але жалю той не викликав. Тільки внутрішню ненависть. Він завмер на секунду, внутрішньо відпускаючи лють, а потім попрямував до будинку, у якому зник король…

***

Військовий суд був швидким та холодним. Жодних сумнівів бути просто не може. Натан біг не зупиняючись, тіло кричало від болю, та молило про милосердя, але Натан йшов до кінця. Він відірвався від основних асасинів, але один - той самий перший, наздоганяв його.

Натан зачепився поглядом за скелястий уступ, що поріс мохом - це був найкоротший шлях до столиці.

— Кінець шляху, хлопчику, — пролунав голос асасина. Він був усього за десять метрів, його клинок блищав.

Натан, з останніх сил тримався, він розумів, що сили закінчуються, бульше не вагався. Він витягнув клинок і встромив в уступ, щоб мати опору.

— Нехай буде так! — крикнув він.

Він не міг дозволити листу потрапити до рук ворога. Але й не міг дозволити собі вмерти, поки не передасть його. Натан зробив неможливе: він використав залишок своєї магії, щоб швидко, недбало викарбувати на своїй срібній печаті — що висіла на шиї — перші ключові слова з послання: «Гергер. Бар’єр. Основа Роду.»

Коли асасин кинувся вперед, Натан, тримаючи лист у пораненій руці, кинувся вниз з уступу. Він летів до Східних Боліт. Падіння було жорстоким. Удар об крижану воду вибив із нього повітря і він відчув, як тріщить нога. Він занурився, намагаючись сховатися в густій багнюці та темній воді.

Асасин, завмер та вдивився у темну багнюку, гнів піднімався з нетр. Він не став стрибати, а вирішив почекати, тому що розумів - поранений Нат довго не протримається в болоті. Він витягнув зброю і почав чекати, повільно наближаючись до місця падіння.

Але раптом…

Натан, борючись з шоком і болем, намагався виповзти на острівець. Він побачив світло смолоскипів і почув крики солдатів. Це були його люди, загін розвідників, яких він відправив у обхід. Вони, почувши шум, повернулися назад.

— Нат! Тримайся! — крикнув один із них, кидаючи мотузку.

Асасин, зрозумівши, що його оточують, швидко розчинився у лісі. Ніхто не став бігти за ним, розуміючи, що це марне зайняття. Натан був врятований. Його витягли на суху землю, але лист був зім’ятий і намоклий. Зате срібна печать із викарбуваними словами була цілою.

— Я… я маю… до міста, — прохрипів Натан.

— Місто витримає, Король повернувся, щось та й вигадає, щоб потягнути час! Ми чули, він погнав їх! — сказав розвідник. — А тепер ти лікуєшся.