Напівкровка - Король Тіней

Захід. Палац герцога Афтена Рота. Початок зими.

Стукіт підборів по паркету відбивався від кам’яних стін луною, розносячись на далекі метри. Жінка легко ступала швидким кроком, наближаючись до кабінету. Її пальці були сильно стиснуті, а в очах плекалась впевненість, яку не скорить ніщо. Двері відчинились від магічного імпульсу, пропускаючи її усередину.

Посеред кімнати стояв стіл, над яким, схилившись ледве не до дерева, знаходились генерали на чолі з герцогом та королями Крові.

— Ваша Світлість, ми зараз обговорюємо стратегію війни, тому не могли б ви прийти пізніше? — Оріен вирівнявся та злегка прихилився перед герцогинею.

— Я, як герцогиня, маю право нарівні з чоловіком володарювати військом, і я не хочу, щоб без мене вирішувались долі воїнів, що довгі роки були вірні нашому герцогству! Я хочу поговорити з чоловіком наодинці, та це стосується і вас, Ваша Величносте. Я прошу вас залишити нас, пане Гайстене, і звісно ж, я з усією повагою прошу того ж і від вас, Ваша Величносте, королю Гергере, та вас, Ваша Величносте, королю Рафте. Це не триватиме довго.

Тиша опустилась на кімнату, а потім тихий, але не менш вольовий голос Гайстена пролунав, немов грім:

— Король Тіней вже дуже близько, тому у нас немає часу базікати! У вас є не більше десяти хвилин, герцогине Пролайно, а потім ми повернемось до обговорювання планів, якщо ви будете не проти. Король виявився не таким бовдуром, але це нічого не змінює: він ще пошкодує, що ув’язався в війну з нами, — виплюнув Гайстен і, підхопивши короля під лікоть, допоміг піднятися.

За весь цей час король Гергер не промовив і слова. Він дивився перед собою порожнім поглядом, але Гайстен стверджував, що король говорить із ним і найголовнішою його ціллю є повернути королю душу. І краще за душу короля Тіней жодна підходити не буде... З того часу, як Нордерс скинув короля, щось в ньому невблаганно змінилося, немов від нього залишилася лише порожня обкладинка. Не живий та ще не мертвий, він лякав.

За ними, немов тінь, пішов Морен, а за ним швидко зникли інші, залишаючи після себе тишу.

Пролайна видихнула повітря з легеней, немов ще хвилину тому на ній висів нестерпний вантаж. Вона підняла погляд на чоловіка, в її голосі пролунала невпевненість.

— Ваша Світлість, ви справді думаєте, що плани його Величності короля Гергера та Гайстена дієві? Ви справді сподіваєтесь, що король Тіней скориться під зброєю наших військ? Ми втратили вже багатьох вірних воїнів. Якщо генерали падуть у наступному бою, ми будемо беззахисні. Війська короля вже на кордонах наших земель, вже дуже скоро вони будуть у столиці! Я не впевнена, що королі підтримають нас.

— Ну що ви таке кажете, герцогине! В нас є незламний план, а якщо він не спрацює, є запасний. Ми знайшли спосіб, яким можна здолати короля. Розлом, з якого могли б дістати його душу. Якщо ми отримаємо її, то зможемо повернути його Величність короля Гергера до нас у стрій! Ще більш могутнього, ніж раніше, і тоді наше життя покращиться! Ми станемо жити як раніше.

— Я не розумію, — прошепотіла Пролайна.

— Нічого страшного, Ваша Світлість, я все зроблю сам. А ви головне думайте про свої дорогоцінності.

Пролайна хотіла ще щось сказати. Але в секунду риси її стали жорсткіші, вона різко розвернулась та пішла геть. Двері за її спиною волею магії з гуркотом зачинились. Її серце обливалось кров’ю від того, що вірні лицарі, які були поруч з часів, коли трон посідав її батько, гинули просто так. Вірні люди, які були з нею з часів далекого дитинства. Герцогиня не могла зрозуміти, який сенс у війні, яка не несе під собою ґрунту. Якщо нічого не зміниться, вони просто падуть у далекі глибини потойбіччя, поклавши життя на вівтар долі чужих людей.

Вона йшла швидко, майже переходячи на біг. Вона повинна перехопити Полея та Сая. Їхньої смерті вона не переживе, навіть якщо це буде ціна свободи. Двері до їхніх кімнат ледве не злетіли із завіс, настільки сильним був викид її магії. Вони складали речі, перевіряли зброю, але одразу повернулись, коли почули магію.

— Герцогине? — Полей м’яко усміхнувся їй. — Не очікував побачити вас сьогодні.

— Ви повинні залишитися у герцогстві, це наказ герцогині.

— Але, Ваша Світлість, ви впевнені, що герцог буде задоволений такими справами? — запитав Сай.

— Я досі герцогиня цих земель і не збираюсь поступатись своєю волею задля дій якихось… — герцогиня стиснула пальці, очі її іскрили зсередини. — Мої люди будуть поруч зі мною, щоб то не стало. Не дивлячись на слова правителів!

Полей помовчав, він зустрівся поглядом з Саєм, а потім знову усміхнувся, вклонившись герцогині.

— Ваш наказ для нас закон, герцогине. Ми будемо поруч, навіть якщо треба буде стояти проти усього світу.

— Будемо битися на смерть за вашу честь, за вашу гордість і за ваше життя, — продовжив за братом Сай.

— Хай живе Політ. Хай живе герцогиня, — хором оголосили.

Пролайна вперше за довгий час усміхнулась. Вона змінила обличчя жінки. Зазвичай похмуре та беземоційне воно доповнювало потворність образу герцогині. Її обличчя було спотворене величезною плямою, що скрашувало її обличчя від самого народження. Багато хто говорив, що воно зламає її життя, але як на спротив словам вона дуже рано одружилася. Їхнє весілля було вже давно спланованим, та незмінним.

Але першими знайомими її були не сватанні чоловіки, а лицарі, що працювали у палаці. Полей та Сай були її вірними охоронцями та друзями з давнішніх років. З ними їй було весело, вони навчали її фехтуванню та верховій їзді. Бойовим мистецтвам та хитрощам бою, і жодного разу не обмовились про її обличчя.

Для них вона була звичайною людиною. Близьким другом, за якого готовий покласти життя. Вони були близнюками, дивними, як і вона, так вони й жили, захищаючи один одного та продовжуючи хід у напрямку долі.

Різко, немов грім, палацом пронісся дзвін дзвіниці. Настільки сильний та панічний, немов від нього залежить чиєсь життя. Полей та Сай одразу напружились, їхнє обличчя набуло жорстких рис, а очі, немов глибокі озера, дивились тільки вперед.

— Це… тривога?

— Війська вже у межах міста, — сухо відповів Сай.

— Вам треба терміново забиратися звідси! — оголосив Полей і, вхопивши її за рукав, повів коридорами.

Дзвін не зупинявся, а тільки посилювався, коли по палацу пролетіла хвиля, від якої тремтіла підлога та хиталися стіни. Щось посипалось на голову, коли Сай з Полеєм зреагували, темрява насунулась навкруги. Останнє, що вона пам’ятала — це як генерали накрили її собою, коли на них осипались кам’янисті грудки.

Таер, немов вітер, стрімко біг полем. За спиною короля п’ять тисяч військових. За рік клопітливої праці когорта об’їхала увесь фронт, і для всіх пролунав один беззаперечний наказ: на початку зими осада Політа. Зараз усі лицарі та воїни, що довгі місяці билися за кожен клапоть землі, йшли на останню територію рідної землі — столицю герцогства заходу, Політ.

Перед ними відкривалось поле бою. Лицарі та воїни, лучники та мечники стояли на смерть на кордоні міста, щоб захистити правителів за будь-яку ціну. Генерали відрізнялись від усіх інших, вони висилися вершниками, даючи накази. Король зупинився за десять метрів до кордону, даючи наказ іншим. Військо вишикувалося, зайнявши свої позиції. Його очі пробіглися натовпом, і там серед людей він побачив знайомі риси.

— Марімо, відклич свої війська, інакше ми всі тут помремо, але я даю тобі слово, що продовжу свій шлях, не дивлячись ні на що! — звернувся він до одного з генералів. — Я не хочу воювати зі своїм народом. Вже зараз герцогство зазнало величезних втрат, і якщо ви не зупинитеся, то всі покладете життя на полі війни.

— Ваша Величносте… — почав генерал. Його погляд бігав по обличчях людей, яких своїми руками, за наказом герцога, відправляє на смерть. — Ми не маємо права та волі йти проти правителя. Наші серця завжди будуть битися разом із вашим, за ваше життя, але я не маю вибору. Це наказ герцога…

— Я можу зробити інакше, — оголосив король, високо піднімаючи голову. — Я наказую вам відступати від імені королівства Тіней, від імені 33 королів, що посідали трон. Цей наказ добровільний. Якщо ваше серце каже вам відступати — йдіть. Якщо хтось хоче піти проти мене, то йдіть вперед, я відповім вам боєм. Але все одно не зупинюся. Що оберете ви? Я даю вам право.

Час немов зупинився, люди переглядалися, дивились на генерала та говорили. Це здавалось нереальним, жартом, що пролунав з вуст короля.

— Рід Стоунів не забуде вашу милість, — тихо промовив Марімо та, розвернувшись, вигукнув: — Ми повертаємось у місто! Треба терміново оповістити герцогиню!

— Так, сер! — одноголосно пролунала відповідь.

Лицарі виглядали щасливими, немов діти. Вони обіймали один одного, та якомога швидше бігли від кордону, додому, до палацу. До рідних стін.

— Думаю, герцогиня буде рада поговорити з вами, Ваша Величносте. Якщо вас цікавить перемир’я з герцогством, звісно.

— Давно вже час, — м’яко відповів Рейтан, опускаючись на землю. З собою він узяв тільки двох людей: Ґальта та Альфреда. Вони в дуеті являли собою мініатюру війська, що виднілося за спиною. — Зробіть привал, відпочиньте, вже дуже скоро на нас чекає дорога.

— Так, Ваша Величносте, — відізвались генерали, одразу даючи накази підлеглим. А король пішов, ведений Марімо, далі.

— Як тобі тільки пощастило потрапити зі спокійного півдня до військового заходу. Твій брат точно хвилюється через це. Ночі не досипає.

— В перервах між купівлею прикрас та костюмів, — засміявся Марімо. — Моя дружина, баронеса Вілійська, вроджена політика, тому я не міг не захистити родину.

— Це заслуговує поваги, — відізвався король, і далі вони вже йшли у тиші.

В цей час у палаці розгорялася паніка. Люди бігали, ховаючись від уламків стелі, що руйнувалася все сильніше. Нові імпульси змушували стіни тріскатися, а картини та декорації важкими вантажами сипатися на голови.

Герцог разом з королями збирали найважливіші речі, мапи та старовинні магічні книги, щоб не залишити жодних доказів та підказок Рейтану.

— Де моя дружина! — спитав герцог одного з слуг.

Не встиг той відповісти, як двері відчинились і герцогиня увійшла до кабінету. Її волосся було розкуйовдженим, а плаття перетворилось на сіре лахміття. За нею величався Сай, що підтримував під руку брата. Рукав колись білосніжної сорочки зараз був пронизаний багряною кров’ю. Пролайна взяла чоловіка за руку, шукаючи підтримку у такі важкі часи.

— Ваша Світлість, нам треба поспішати! — гримнув Гайстен, притримуючи двері.

— Я вже зараз йду, тільки но заберу речі дружини.

— Ваша дружина залишиться тут, вона буде тільки зайвим баластом під час втечі. Та, можливо, вона навіть зможе затримати короля.

— Але… як це?

— Вирішуйте, герцогу: ви з нами чи з нею. Якщо з нею, то залишайтесь та приймайте багатотисячне військо у себе. Залишайтесь віч-на-віч зі своїми проблемами!

Герцог завмер, його погляд зупинився на дружині, а потім перейшов на Гайсена. Ще секунду тривала тиша, коли герцог зробив крок, його пальці насилу відчепили руку дружини та відштовхнули, немов залишаючи всі роки позаду. — Вибач, але я не можу обрати тебе, — він навіть не подивився на неї, а тільки вийшов з кабінету, коли новий струс вдарив по палацу.

Герцогиня проводжала його спину поглядом, не промовивши й слова, а її очі, немов закам’яніли.

Марімо та Рейтан помітили, що щось не так, одразу як побачили палац. Його носило зі сторони у сторону, а люди втікали звідти, немов кожні декілька хвилин по будівлі прилітали магічні вибухи. Їхній крок перетворився на біг у лічені секунди.

— Я не розумію! Якого біса!

— Це не мої люди, це щось глибше у самому єстві палацу! — король, відштовхнувши ворота, вбіг до палацу.

Його очі швидко пробігались будівлею. Довгі та міцні дерев’яні лози обплітали будівлю, зупиняючи рух та стабілізуючи хиткі кам’янисті споруди. Він проходився поверхами в той час, як Ґальт та Альфред обходили кімнати та коридори. Їхня магія допомагала розбирати завали.

І от перед очима останні двері. Величезні, дерев'яні та величні колись, зараз були покошеними та розваленими. Легке торкання дерева розвалило його. Очам постав кабінет герцога, він здавався порожнім, але у глибині виявились люди. Двоє чоловіків ховали жінку, що стислася, немов намагаючись зникнути взагалі. Стеля тут досі сипалася, і він швидко пустив лози, щоб стабілізувати будівлю цілком. Тільки тоді вони звернули увагу на неочікуваного глядача.

Полей різко підвівся на слабких ногах і вихопив меч лівою рукою.

— Це все ти! Вирішив забрати дорогоцінності після того, як погубив цілий маєток людей! Не бачити тобі нашої герцогині, доки не спустимо дух!

— Це вчинив не я і не мої люди! — гаркнув король, підходячи ближче. Але зброя його залишалася облишеною. — Я прийшов на перемови про перемир’я і вже підходячи помітив становище палацу. Ваші війська, що боронили кордони, цілі та неушкоджені. Ви можете спитати генерала Стоуна, і він підтвердить кожне моє слово, а зараз я хотів би побачити герцогиню, якщо, звісно, можу розраховувати на це.

Полей довго свердлив поглядом короля, переглянувся з Саєм і тільки тоді хитнув головою, відходячи убік. Його ноги зовсім ослабли, якби король не підхопив його за плечі, то вже зараз на тілі лицаря було б на десяток більше ран, ніж було. Король магією скинув камені з клініки, на яку опустив Полея. Той тримався тривожно, але вже не засуджуючи.

Рейтан підійшов до герцогині та другого чоловіка, його руки були простягнуті на зустріч. Загрубілі пальці, що пройшли не один бій та тренування, все одно здавались чистішими та м’якішими за їхні руки, що були вкриті кров’ю та пилом. Але його це не турбувало. Він підняв їх на ноги, підтримав, даючи змогу відчути землю під ногами.

— Ми почали не з того. Я Рейтан Тейнес Нордерс прибув до вас з пропозицією перемир’я між нашими землями. Зі своєї сторони я зобов'язуюсь підтримувати герцогство, доки ви не зможете впевнено встати на ноги. Я, звісно, не можу стверджувати щось, але точно можу сказати, що ваш чоловік оголосив війну, але зараз я його не бачу. Де ж він дівся?

— Втік, — прохолодно відповіла герцогиня. — Разом зі своїми співучасниками, вони відходили до королівства Крові. У складі чотирьох людей.

— Ваша Світлість, ви розумієте, що зараз ваш чоловік — одна з моїх цілей? І скоріш за все, після зустрічі за мною він не повернеться додому. Тож ви впевнені у своїх словах?

— У кожному своєму слові. Можете вважати мене удовицею. Мій чоловік вмер тоді, коли облишив мене на свавілля долі, щоб втекти разом зі своїми друзями. Якби на вашому місті був король Крові, я навіть уявити не можу, що б зі мною було… — її очі заблищали від сліз. Вона не боялась смерті, вона боялась того, що могло статися, якби її залишили живою… Тільки богу відомо, через які тортури вона пройшла б…

Рейтан завмер, не знаючи, що робити. Зараз вона виглядала не як вольова герцогиня, а як дитина, що вперше потрапила у вирій болю, який дарує світ. У ній він побачив себе. Тоді, коли у 16 років потрапив на чужину. Не маючи при собі нічого: статусу, грошей, домівки та підтримки.

Його рука м’яко опустилася на її плече; так зазвичай він підтримував своїх бійців, як підтримувати незнайому жінку він гадки не мав. Герцогиня, немов помітивши його зніченість, м’яко посміхнулась і утерла очі. Погляд її став впевненим та вольовим. Голос герцогині линув немов сильна повінь, яку не зупинить ніщо.

— Я хочу приєднатися до вашого війська, Ваша Величносте! Боронити кордони королівства Тіней разом із вами, якщо, звісно, ви зможете прийняти до свого когорту жінку.

Король насупив брову, його погляд став чіпким та оцінковим. Пальці однієї руки зарилися у довгі пасма. Він мовчав хвилину перш ніж промовити.

— Я можу довірити вам свою спину тільки після підписання контракту між нашими володіннями. Я зможу захистити захід та поставлю тут своїх людей, які наглянуть та повернуть усе до ладу. Ваші лицарі будуть із вами, герцогине?

— Ні, — впевнено відповіла вона. — Вони залишаться у герцогстві, наглядаючи та допомагаючи у справах. Для вас це не буде зайвим рішенням?

— Я згоден, — просто відповів мечник. Пальці несвідомо торкалися чогось під сорочкою, там де билося серце. — Як тільки магія закріпить наш договір, ми станемо рівними союзниками, але поки ви моя підлегла у складі когорти.

В руках короля, немов з нічого, з’являлась залізна кольчуга. Вона спліталась, перетворюючись на сорочку, що може врятувати життя у найважливіший момент. Він м’яким злитим рухом одягнув її на жінку.

— Вона зроблена з найміцнішого заліза, яке тільки можна знайти на просторах земель. У найвідчайдушніших битвах вона врятує ваше тіло та душу.

Губи короля розтягнулись в ледве помітну усмішку, що не торкнулась очей. Він розвернувся та підійшов до столу, скидаючи з нього уламки. Там у центрі з’явився папір та ніж. На папері вимальовувалися літери, залишалось тільки підписати контракт. Гострий ніж поранив палець, кривавий відбиток ліг на місце підпису, а король, порізавши долоню по периметру, накрапав дев’ять крапель крові, шепочучи щось.

Навіть попри контракт, він не збирався вірити беззаперечно герцогині, але якщо у його рядах з’явився вірний союзник, поганим це точно не буде. Король ледь помітно роздивлявся жінку, яку у народі кликали потворною через родиму пляму, але зараз на її обличчі її було майже не видно. Вона посвітлішала і майже зникла, немов чоловік вирвав її разом з паперами, що забирав із собою…