Напівкровка - Король Тіней

Рейтан задавив тяжкий подих у горлі, схиляючись над Колірою. Його пальці майже дотягнулись до мішечка та кинджалу. Але щойно його рука торкнулася леза, кинджал розсіявся у повітрі, повертаючись до кріплення на стегнах. А коли мішечок ліг у долоню, він клацнув пальцями лівої руки, і на місці, де ще хвилину тому був чоловік, розсіялась хмара золотистого світла.

Ноги ступили на траву, за кілька метрів сидів Альфред, що одразу підірвався, як тільки побачив короля.

— Ваша Величносте! Щось пішло не так?

— Ми потрапили у лігво Колірів. Я забрав їхні зачаровані тіла. Душі самі повернуться до носіїв, як тільки я відкрию цей мішечок.

Рейтан окинув похмурим поглядом галявину, замахуючи сорочку та зав’язуючи її поясом.

— Не все було так просто, як ви кажете, Ваша Величносте.

— Вона хотіла, щоб я був її чоловіком.

— Це не найгірша розплата, що може чекати на їхню жертву. Але була б моя воля... Від їхнього прихистку не залишилось навіть каміння!

— Ми не можемо піти проти них. І ти це знаєш. А ще я не хочу і не можу одружитись знову. Вдома на мене чекає дружина. Вона для мене все — моя кохана Еллі. Вона — вся моя сила, мій сенс життя, що змушує йти далі, щоб тільки повернутися додому. Я кохаю тільки її. Не має значення, скільки мине років до нашої зустрічі — я буду йти, тільки б прийти додому.

Альфред довго дивився на нього, а потім легко схилив голову в поклоні, забираючи мішечок, щоб повернути когорту назад. Щоб повернути воїнів до бою. Щоб зняти хоч долю вантажу з плечей короля.

Рейтан глибоко вдихнув і розвернувся, попрямувавши глибше у ліс. Туди, де можна буде у тиші заспокоїтись і відпочити. Там, де його не побачить ніхто, де можна бути собою. Мозок роз’їдали сумніви та провина. За смерті, за вчинки, за саму війну. Вони, як отрута, роз’їдали його зсередини.

Коло нього закружляв вітер, в кожному подиху відчувалась присутність когось. З новим подихом вітру прийшов сміх, а потім з’явився його власник. Перед ним був молодий парубок із хмаринками на голові. Він широко усміхався, вдивляючись в обличчя короля.

— Цікаво, — проспівав той.

— Хто ти?

— Не має значення, хто я. Має значення, що я хочу дати тобі пораду. Я бачив пророцтво і скажу, як друг: Краще тобі бути нещадним до своїх ворогів. Не має значення, хто перед тобою буде.

Рейтан спохмурнів, він тяжким поглядом дивився на хлопця, а потім, не відповідаючи й слова, розвернувся. На його обличчі не було емоцій, а мозок намагався опрацювати отриману інформацію. У спину йому пролунало:

— Не забувай, якщо не облишиш свої принципи, твої близькі можуть постраждати...

Рейтан не слухав його далі, а пришвидшивши крок, зник за поворотом тропи. Якомога далі від слів, ближче до людей, що оточують його. Ближче до галасу, щоб він перервав думки в голові.

Знайома галявина постала перед очима, не гаючи й хвилини він м’яким рухом опустився на коліна. Земля була вже майже мертва, сховала всі свої барви та красу на далекі місяці, щоб безжалісний мороз не спалив їх. Мечник провів руками землею, а магія, немов зірки, розсипалась навкруги. Кожна нова іскра перетворилась на яскравий, живий зелений клапоть трави та квітів.

Пальці самі потягнулись до сумки, а там у потаємному відділі ховались вони… Яскраві блакитні незабудки цвіли, як і багато місяців тому. Стали ще яскравішими, розквітали все дужче, даруючи свою красу, зігріваючи серце. В пальцях воїна вони здавались незвичайними, немов їх пелюсток ніколи не повинні були торкнутись руки, що вкривала кров. Але торкнулись. Взяли за руку і продовжили свою дорогу. Тернисту та нерівну, але руку, криваву та покалічену, так і не відпустили її пальці.

Хоч так він може знати, що з Еллі все добре, і тільки сподіватися, що Річард захистить її від болю, що може спричинити люд. Іноді, народ без короля — це найгірший ворог для королівства… Його губи ледве чутно заворушилися.

— Благаю, бережіть мою сім’ю, доки не всилюся повернутися у рідні стіни, до рідного краю, у степи... Благаю берегти її. Наскільки вистачить ваших сил неосяжних… Прохаю, як обраний небом і сонцем, природою ведений світом… Прошу…

Його обличчя перемінилося. Губи підтиснулися, а очі з силою заплющилися, зірочки перед очима складалися в її портрет.

— О моя кохана Еллі, як я хочу тебе побачити… — голос його тремтів.

Довгий час він сидів там. Волі не вистачало на те, щоб змусити тіло піднятися. Але коли небо осяяло персиковими та червоними променями, він все ж піднявся. Через силу ноги продовжували хід. Тому що інакше неможливо. Він зобов'язаний закінчити війну… Він зобов'язаний повернути когорту додому… Зобов'язаний… знову побачити Еллі... взяти на руки Розмарі… І врешті-решт зажити спокійно…

Мечник не розбирав дороги, просто йшов туди, куди його вело сонце. Туди, де на нього чекає когорта. Туди, де йде війна, яка з кожним днем забирає все більше життів. Туди, де багато крові й смерті. Але дорога його була тільки вперед.

Він йшов і не чув м’який жіночий голос, що немов заколисував його серце. Не відчув, коли воно перестало так сильно боліти, тому що біль не облишить його ніколи, але це єдине, чим вона може допомогти йому.

Жінка дивилась йому у слід, як матір, що бачила свого сина, якого своїми руками штовхнула на війну. В її очах стояли сльози, але й рішучість. Вона була впевнена, що він подолає усі вершини, і врешті-решт піднесеться…