Напівкровка - Король Тіней

Рейтан м’яко переступив поріг. Двері клацнули, відрізаючи світ зовні від їхнього тихого оазису. Він пройшов нечутно і присів на край ліжка, а його тремтячі пальці ледь відчутно погладили вилицю дружини.

— Еллі, мені вже час. Знала б ти, чого мені вартує відірвати душу від нашого спокою, але часу обмаль. Бережи себе, люба моя, — він ніжно торкнувся чолом її лоба.

Еллі зітхнула і трепетно обхопила його шию, притискаючись в обіймах:

— Я все знаю, кохання моє. Йди, а я буду чекати і берегти наш світ. Повертайся швидше. Дітям треба батько. Королівству — король. А мені… мені треба мій лицар.

Губи торкнулись ніжно, з трепетною глибиною, яка передавала всі довгі місяці розлуки. Це була німа обіцянка повернутися. Клятва, сильніша за саму смерть. Він відсторонився і торкнувся носом її носа, лагідно повівши, закріплюючи той нерозривний зв’язок душ, який не змогла розірвати темрява.

— Де б я не був, що б нас не розлучало, я повернусь до тебе, чого б це не вартувало. А поки… бережи їх і будь сильна, моя королева. Моя гордість, моя сила, моя віра і моя кров — усе це я схиляю перед тобою. Моя доля і доля нашого королівства в твоїх руках.

Він на останок торкнувся губами її щоки, прощально погладив волосся сплячої Розмарі. Його пальці ледь помітно охопив дриж, а підборіддя смикнулося від сумної, але глибоко лагідної усмішки. Останній погляд на синів — і він, піднявшись з колін, вислизнув за двері.

Тільки там він дозволив собі мить слабкості. Ноги ледь не підкосилися, коли він, намагаючись не шуміти, осів на стіну. Холодна кам’яна кладка протверезила розум, але не заспокоїла серце. Його рука закрила очі, а з грудей вирвався судомний хрип. Ох, дідько… Тільки Природі відомо, як він не хотів нікуди йти. Навіщо?.. За що?..

Але він різко обсмикнув себе і, відштовхнувшись від стіни, широким кроком майже побіг коридором, викидаючи думки з голови звичним способом — навантаженням. Кожен крок віддавався у скронях, а він лише внутрішньо декламував:

«Терпи… терпи, допоки будуть сили,

Допоки зможеш витримати це - терпи,

Допоки не підкоришся могилі,

Допоки не побачиш світло у кінці…»

Він вийшов із брами, окинувши подвір’я поглядом. Таер уже розвалився у кучугурі снігу, і в небо здіймалася хмара пари. Габрієль стояв осторонь, судомно ховаючи карту, щоб вона не промокла.

— Рейтане! Забери свою псину, він димить!

— Зубатий, він - «Ваша Величність». І це не псина, якщо тобі повилазило, це величезний північний вовк, який дуже любить вечеряти кровосісями.

— Хто!? Як ти мене назвав, святошо!?

— А в тебе що, позакладало? Вуха надуло чи вік постукав у двері неочікуваним ревматизмом і глухотою?

— Годі сваритися. Вершники на позиціях. Вперед, — видихнув Рейтан, підходячи, і одним ласкавим рухом пригладив шерсть між вух вовка. — Вставай, друже. Остигли, попарились, а тепер час і попрацювати.

— От вмієш ти обламувати кайф, — ліниво й задоволено потягнувся звір, піднімаючись на свій могутній зріст. — Ходімо, лицаре. Поки святоша не вигадав ще жартів і не довів нашого вампірчика до слів.

— Ви нестерпні… — зітхнув Рейтан, застрибуючи на спину вовка.

І тепер шляху назад більше не було… тільки вперед…