Напівкровка - Король Тіней

Рейтан припускав, що дуже скоро до нього прийдуть представники церкви – ну не так же швидко! Прийшли вони несподівано та вдосвіта, через що йому довелось розбудити Еллі й просити її посидіти з Розмарі. Рейтан був впевнений, що сидіти з дитиною, тільки розплющивши очі – це останнє, про що буде мріяти людина, але Еллі здивувала його тим, що з неймовірною швидкістю прокинулась, протерла очі, вмилась і, забравши дитину, наказала:

— Йди!

Рейтан тільки й встигав розкривати рота, але так ні слова і не сказав. Дивлячись, як вона швидко рухається по кімнаті, він і позабув, навіщо приходив. Еллі зранку виглядала так мило і по-домашньому, що хотілось просто продовжити цей момент якомога довше.

Але пан Вельген чекати не любить і, скоріш за все, вже вичитує ні в чому не винного Йонаса. Тож тяжко зітхнувши, він мовив:

— Дякую тобі, я повернусь якомога швидше. — Він м’яко стиснув її долоню та, розвернувшись, швидко пішов з кімнати. У спину йому пролунало:

— Якщо це наша спільна дитина – то обов’язки будуть п’ятдесят на п’ятдесят, я права?

Рейтан ледь повітрям не вдавився.

— Якщо ти цього хочеш.

— Хочу, — просто і без застережень.

— Гаразд, — голос був хриплим і трохи нерівним. Вона ухопила очима тільки його спину, що сховалась за прихованими дверима. Еллі могла присягтись, що бачила його рожеві вуха!

Рейтан швидко маневрував коридорами, намагаючись заспокоїти серце, що ледь не ламало ребра своїм ритмом.

— Я скажу пану Вельгену, що біг на зустріч довго та вперто, — пробурчав він. — Ну невже їй так подобається вводити мене в фарбу! — він зітхнув. — Дурне питання, звісно подобається, інакше вона не робила б це так часто, — думав він, буркочучи собі під ніс.

— Ваша Величність! — пролунав веселий та бадьорий голос Вельгена. — Так ви насправді живий! Як я радий це бачити! — він випромінював радість. Рейтан тільки зітхнув та запросив єпископа присісти в крісла, попрохавши служницю принести чаю.

Вельгена він знав ще здавна. З тих часів, коли тільки увійшов на варту королівства, у свої двадцять з невеликим. Тоді Вельген теж тільки прийшов і був помічником минулого єпископа. Скільки ж років минуло з тих часів.

— Як так сталось, ваша Величність? Якась магія чи ритуали? — допитливо спитав той.

— Це просто диво, — вже не сподіваючись позбутися від нього, пробурмотів Рейтан.

— О! В наших стародавніх книгах говорилось про те, що колись таке буде! Вас врятував Бог! Наш величний, всебачний врятував вас від смертельного удару, що наніс вам ваш брат! А потім уберіг вас та дав можливість відпочити! Боже, дякую тобі за те, що врятував нашого Короля! — впавши на коліна, той зачитав молитву…

Чай був уже готовий, і Роксолана набиралась мужності, щоб віднести його й не вдарити обличчям у бруд.

— Щось сталось? — Йонас, як професійний дворецький, завжди знав, якщо у його підлеглих якісь проблеми.

— Його Величність попрохав мене принести чай, — зізналась вона, — та я ніяк не можу набратись хоробрості, щоб віднести його. Все ж таки така людина… Поруч із ним навіть знаходитись – це вже дарунок небес.

Йонас, не відреагував на її слова про «дарунок небес», а тільки, простягнувши руки, забрав тацю.

— Я, як дворецький сім’ї Нордерс, просто не маю права вдарити обличчям у бруд. Так що не хвилюйся – все буде у найкращих традиціях Нордерсів, — Йонас м’яко посміхнувся їй. Роксолана залилась рум’янцем, зачаровано дивлячись на його усмішку.

Рейтан дивився на це і тільки хитав головою, підтверджуючи його слова. Він був навіть вдячний йому за те, що вигадав легенду за нього, а потім ще й рознесе по всьому світу. Нікого не хвилює, що Еверстони та Нордерси – споконвічно поклонялись Магії та Природі. З думок вирвав Вельген.

— Ваша Величність! Дякую, що приділили мені увагу, я все життя буду пам’ятати вашу чесність та доброту! Дозвольте починати приготування до вашої коронації? — Вельген допитливо дивився на нього. Рейтан, внутрішньо зітхнувши, мовив:

— Добре. Покладаюсь на твої вміння, Вельгене. — Тяжко мовив той.

— Я вас не підведу! — поклонившись та швидко попрощавшись, він кулею вилетів із зали.

— Що то був за божевільний? — з-за спини підійшов Йонас, тримаючи в одній руці тацю, а іншою скуйовджуючи волосся на його потилиці.

— Головний єпископ усієї церкви.

— Боже… — тільки й мовив той, вкладаючи чашки на стіл.

Рейтан провів головного єпископа Вельгена, який поспіхом, але з радісним тріумфом, покинув маєток, щоб оголосити світу про «Божественне Чудо».

— Що то був за божевільний? — з-за спини підійшов Йонас, тримаючи в одній руці тацю з чаєм, а іншою, з майже батьківською звичкою, виправив комір на сорочці Рейтана.

— Головний єпископ усієї церкви, — Рейтан відчув, як зникає напруга, що з’явилася після візиту.

— Боже… — тільки й мовив Йонас, вкладаючи чашки на стіл.

Вони сіли один навпроти одного. У їхній тиші була історія, довша за історію самого Фросту. Йонас вдивлявся в риси Рейтана, відзначаючи гострі вилиці, втомлений погляд, та нову, незламну волю. Це був чоловік, загартований смертю, а не просто боями.

У голові Йонаса промайнув спогад, ясний і чистий, як льодинки Скарда.

Він пам’ятав, як сімнадцятирічним юнаком вперше увійшов у ворота маєтка Скард, що височів на узбережжі моря в Аскорді. Там завжди квітли квіти. Водяна гладь була настільки ідеальною, що віддзеркалювала місяць у прозоро-блакитній воді.

Його призначили особистим дворецьким Герцогині Ратани, жінки з вольовим характером, та порожніми очима. Він не уявляв, що доля призначить йому служіння спадкоємцю, а не просто будинку.

Вперше побачивши новонародженого, він відчув не просто здивування, а трепет. Хлопчик із майже білим волоссям, немовля, що не плакало, а лише спостерігало — надзвичайно тихий, ніби його душа була обтяжена мудрістю віків.

Герцогиня Ратана, сама займалася його вихованням. Вона не довіряла його чужим рукам. Коли ж хвороба раптово повалила її, прохання приглянути за Спадкоємцем стало для Йонаса найвищим наказом.

Дворецький, знесилений і недоспаний, поєднував свої обов'язки зі служінням дитині. Він ніс Рейтана на руках, віддаючи накази, і це маленьке створіння, здавалося, розуміло його. Це була не просто дитина, це був символ, що вимагав його вірності.

Герцогиня Ратана, бачивши його муки, поривалась забрати своє сонечко, щоб горе-дворецький нарешті поспав, але Йонес вперто вирішив, що не відійде від своєї цілі. Він обіцяв герцогині, що пригляне за її хлопчиком – значить, так і буде, подивиться за ним доки вона не одужає!

Найбільше, він сердився на герцога! Його дружина хворіє, за сином немає кому приглядати, а він кожен день роз’їжджає на каретах, на «вишукані» бали! Чоловік називається!

Через деякий час стало краще. Йонес звик поєднувати декілька справ одночасно: вміло перевдягати та мити, це пухнасте чудо. А хлопчик із захопленням роздивлявся все навкруги не заважаючи йому. Він навіть майже не вередував…

День коли вигнали герцога із герцогинею, він запам’ятає назавжди… Туманний, сірий день. Все навкруги наче втратило колір. Герцогиня тільки вилікувавшись, не могла нарадуватись обіймаючи своє сонечко, завмерла не в силах розчепити руки.

— Герцогиня, відпустіть спадкоємця, — прозвучали холодні, офіційні слова Ернера, що несли на собі вагу державної зради. — Ви ж не хочете, щоб рід Нордерсів перервався? Віддайте мені... цю власність.

Ратана, королева своєї долі, проігнорувала наказ. Зібравши залишки сил, вона піднялася. Її обличчя було мокре від сліз, але очі палали незламною обітницею. Вона востаннє поцілувала сина, чиї сині очі були вже наповнені недитячим горем, і прошепотіла щось, що знав лише Йонас.

Вона обережно передала йому Рейтана — живий скарб роду — а потім, непомітно від охоронців, вклала у ковдрочку обгорнений у шовк Щоденник.

— Я люблю тебе, любий, — її вигук розірвав простір, перш ніж вона, силоміць утримувана, розчинилася в магічному вигнанні.

У той день… Йонас вперше почув, як Рейтан плакав. Це був плач спадкоємця, що втратив своє право на дитинство.

Перед ним сидів дорослий чоловік із надто дорослим поглядом, обтяженим смертю і воскресінням.

— Чого замислився? — спитав Рейтан з м’якою усмішкою, подивляючись на час.

— От думаю, який гарний та сильний ти виріс, Ваша Величність, — Йонас витримав погляд, додаючи його словам ваги.

— В мені сили не більше, ніж у дядькових запасах яблучного сидру, — Рейтан піднявся на ноги, але Йонас знав, що це лише маскування. — Я заберу Розу й повернусь. Почаюємо, як у старі добрі дні.

— Добре, — Йонас проводив його поглядом. — Як же все ж таки летить час... Але спадщина — вічна.