Напівкровка - Король Тіней

Кроки Рейтана були ледь чутними; він розчинявся у гулі голосів радників та цвіріньканні цикад. Двері під його торканням м’яко прочинилися, впускаючи прохолоду ночі у легку теплу задуху покоїв, де витав солодкуватий запах лавандової олії та молока. Мечник на мить завмер, видивляючись тендітний силует дружини в напівмороці кімнати, яку освітлювала лише самотня лампа з палким кристалом, що випромінював довгі м’які промені на колиски.

Рейтан йшов, немов тінь, лише торкаючись підлоги. Його серце, яке весь день заганялося в швидкому бою, сповільнювало свій ритм. На густу шерсть шкури монстра важкий меч бряскнув приглушено. За ним інші обладунки падали з глухим «тук» — і душа, що була закута у сталеві дроти, нарешті стала вільною. В грудях пекло від надлишку емоцій. Корона впала ще за дверима, залишивши лише оголене серце чоловіка, який вчора отримав усе, про що колись і мріяти боявся.

Його босі стопи ступали обережно, вкрадливо, як колись давно у зелених степах Фроста, коли життя здавалося легшим і складнішим водночас. Коли війна була чимось далеким, зі старовинних легенд, а не вибухом магічного граду по брамах.

Еллі спала, відпочиваючи після виснажливих пологів. В кімнаті згущувався туман ароматів: молоко, лаванда і м'ята. Дім. Він обережно дійшов до ліжка і, пересилюючи тремтіння в пальцях, вхопився за край ковдри, відводячи її. Опустився на самий край, замикаючи коло. Його очі затрималися на колисках синів. Вони міцно спали, чулося лише м’яке сопіння, а поруч, склавшись клубочком, спала Розмарі, яку лагідно пригортала мати.

Рейтан відчув, як серце стиснулося від ніжності. Від цього старими шрамами смикнулися судоми, але він навіть не звернув на це уваги. Заплющивши очі, з нечутним видихом він випрямив свої довгі ноги, що гули від утоми. Розправив ковдру і, схилившись, з ніжністю поцілував чоло дружини. Поклав одну руку на її тендітне, але таке вольове плече, а іншу — на волосся доньки. Велика, гаряча, вкрита шрамами й мозолями від постійних боїв долоня була настільки ласкавою, немов торкання крильця метелика.

Він заплющив очі. Війна розгорілася, народ ненавидів його, церква мріяла спалити, але тут усе це не мало значення. Тут він був собою. Не правителем, а людиною, щастя якої вміщалося на краю цього ліжка. Він забув, коли востаннє заплющував очі без страху не прокинутися завтра через кинджал ворога чи підлеглого у шиї.

Завтра вони оберуть імена синам. Завтра він знову пригладить каштанові пасма одного з близнюків і торкнеться срібла кучерів іншого — таких самих, як у нього. Завтра він проведе з сім'єю стільки часу, скільки зможе, перш ніж захлинеться болем світу. Перш ніж прийдуть папери про нові підпали і каміння, що вибиватиме їхнє скло. Вони збиратимуться у дорогу, знову зустрічатимуться з замом Ордена і вампіром. Будуть йти в невідоме, незнане раніше — те, що може знищити чи окрилити.

Але його не стримає нічого, бо йому є куди повертатись. У нього є за що боротись...