Напівкровка - Король Тіней

Перші промені сонця тільки-но пробивались через ранковий туман, золотими лініями обіймаючи королівство, яке, здавалось, не могло бути щасливим за визначенням. За засновником. За магією. Королівство Тіней.

Елдіон важко пересувався тінями, нечутно, безслідно. Остання зупинка і великі сходи вели його до королівських покоїв. Різьблені двері пульсували м’яким золотом, а за пологом тиші було чути знайомий гул. То король говорив. Найголовніші слова, які може сказати батько. Імена своїх дітей…

Він завмер біля дверей і різко розвернувся, завмираючи скелею на захисті спокою тепер великої, живої сім’ї. При підніжжі сходів майоріла сива маківка Блека, трохи далі роздратовано міряв кроками коридор вампір, смикаючи комір. Карта випалювала йому кишеню, а сусідство Лайдена, який широко і відверто скалився, явно не додавало йому терпіння.

І от Габрієль не витримав. Його рвучна постать насунулась на Елдіона, тицяючи гострим кігтем у сталевий нагрудник.

— Коли твій король нарешті прокинеться?! Коли ми підемо у похід?! — просичав вампір.

— Ну невже тобі не зрозуміло, — ліниво гукнув Лайден. — Його Величність зайнятий. Він з дружиною в покоях. Що не зрозуміло в цьому, чи тобі на пальцях показати?

Габрієль задихнувся від обурення, блиснувши червоними очима на лицаря.

— Збоченець! — шикнув він.

— Ай-яй, як недобре, вельмишановний вампіре, хто і збоченець, так це ви. Вчора королева народила спадкоємців, звісно, король буде поруч з нею. Це священний час. Війни зупинялись через це. А ти все про тілесне, мирське й шлюбне, ну, воно і ясно.

— Що тобі ясно, святошо?

— А що мені може бути неясно? Що я повинен думати про вампіра-шмаркача? Сміх та й годі, — хіхікнув лицар, підкидаючи в руках яблуко. — Тільки гормони в голові! А тут велике і прекрасне. Романтика, любов і бла-бла-бла.

Габрієль ображено відкинув пасмо волосся і подивився на Елдіона:

— Пропусти.

Той тільки похитав головою з боку в бік і прогудів:

— Король сам вийде.

— Пропусти, — обурився вампір.

Кров кипіла, вимагала дій.

Елдіон знову похитав головою. Здавалось, говорити з ним було менш ефективно, ніж говорити зі скелею у землях монстрів. Там хоч кам'янюки жили і тролі, вони жадали смерті й розправи. Елдіон жадав спокою.

Різко двері відчинилися, і на порозі з’явилася сіра маківка короля, який подивився через плече свого лицаря на багряне обличчя Габрієля.

— Панове, я щось пропустив?

Габрієль набрав у легені повітря, але Елдіон перебив його, різко повернувшись до короля та схиливши голову:

— Нічого, що не могло б почекати!

Рейтан окинув поглядом свого вірного лицаря і помітив, як той потирає мозолистими пальцями без рукавичок свій підсумок. Він нервував… ні, не нервував… Тоді що?

Король схилив голову до плеча, і його осяяла здогадка. Його зазвичай непохитний лицар знемагав від цікавості. В його очах за сталевим шоломом бігла нестримна стрічка цікавості: «Ваша Величносте, як ви назвали синів…»

Рейтан м’яко усміхнувся і схилився до його вуха. Той, здавалось, взагалі забув як дихати, перетворившись на слух. Голос короля був гулким, м’яким, розкотистим, він, здавалося, ніс у собі століття існування Ерхів.

— Старшого, того, що схожий як дві краплі води на мою любу Еллі, ми назвали Луї, і нехай це ім’я принесе йому спокій і щастя. А молодшого, що так схожий на мій лик, ми нарекли Ериком — ім’я горде й красиве, щоб він не забував свій рід, походження і пам’ять сім’ї.

Елдіон мить мовчав. Його зелені очі яскраво засяяли, а в кутиках, здавалось, блиснули сльози. Після смерті Раяна він вже й не сподівався побачити на власні очі спадкоємців роду Нордерс. Не думав, що ще хоч раз на власні очі побачить, як на сімейному дереві проступають нові імена.

Він глибоко, судомно вдихнув і опустився на коліно перед королем. Він підняв погляд на Рейтана і, потягнувшись, зняв свій шолом. Вперше з моменту заточення. Його волосся, тепло-каштанове, спало на вуха закрученими кінчиками, трохи вологе біля чола. Обличчя було суворим, але зараз в очах світилась така ніжність, що, здавалось, весь світ може палати, а він буде непорушною скелею, що закриє їх від всіх бід.

— Дякую вам… Ваша Величносте, ви й не уявляєте… наскільки це величезна честь для мене…

Рейтан простягнув руку, торкнувшись його обличчя, немов без слів приймаючи й його лик. На обличчі короля не було звичної за рік війни суворості.

— Встань, Елдіоне. Ти маєш на це право. Потім… потім у мене до тебе є розмова. І пропозиція, від якої ти не зможеш відмовитись.

Рейтан востаннє м’яко торкнувся його вилиці і прибрав руку, залишивши назавжди у серці теплий відгомін магії лісу й спокою.

— Але зараз… — почав Рейтан і додав: — Нас вже кличе дорога. Елдіоне, накажи запрягти коней нашим товаришам, а ти, будь ласка, перевір Таера, чи готовий він до нової дороги. Дорога не чекає, друзі мої. Нам вже час…