Напівкровка - Король Тіней

Еллі не помітила, як заснула, а коли розплющила очі, відчула розгубленість, якої не знала ніколи. Ліжко поруч було порожнім. Невже це був лише сон, а її коханий усе ще там, далеко за горизонтом? Але тихий голос, ніжний та м’який, змусив озирнутись.

У фотелі біля колисок сидів чоловік. На його руках лежала Розмарі, вона заворожено дивилась на чарівні зіроньки, що літали кімнатою, складались у міфічних створінь, набували маси та форм. Дівчинка тягнула руки, але не відходила від батька.

Однією рукою він обіймав дівчинку, а іншою колисав близнюків. Обличчя було спокійним, а губи розтягувались у м’яку усмішку. Хоч тут він міг відпустити себе та просто бути…

– Велетень увірвався до палацу Тіней, люди злякались, що він захотів їх з’їсти! – зірочки склались у сцену, всі слова набували ваги. – Але тут з’явився король, він заговорив із велетнем та попрохав піти з королівства, якщо він допоможе йому. І той погодився, тому що прохав безпеки для своєї дружини. Король Тіней, Гарольд, вибудував поселення велетнів, де воно знаходиться, ніхто точно не знає, але я скажу тобі на вушко, – посміхнувся король. – Я чув, що воно десь на півдні, там, де водоспади ховають життя від страху.

Він м’яко притиснув до себе Розмарі та піднявся. Його обличчя було сповнене ніжності та спокою, коли він присів поруч із дружиною. Вона відчула те, що здавалось давно забутим: безпеку. Попри те, що вона звикла покладатись тільки на себе, за його спиною страх відступав.

– Я залишу вас на деякий час, а потім повернусь. Мені потрібно декілька годин, щоб вирішити свої проблеми.

– Ти обіцяєш, що не зникнеш, перш ніж ми попрощаємось та вирішимо вже наші справи?

– Звісно, кохання моє. Я скоро прийду, зараз покличу твого батька. Він прибув годину тому, і його не пропускають без мого дозволу. Напевно, він уже готовий убити когось, – тихо засміявся Рейтан та швидко поцілував дружину.

В його голові ще не затрималась думка, що він має на це право. Еллі зупинила його, м’яко охоплюючи тендітними руками за шию. Він зупинився в лічених сантиметрах, дивлячись у вічі.

– Щось не так? – зніяковіло прошепотів мечник.

– Все просто чудово, – усміхнулась жінка, по-своєму цілуючи його, забираючи усі важкі та неспокійні думки. – Приходь скоріше.

Рейтан закрив губи рукою, немов намагаючись втримати тепло її поцілунку та те солодке, нестерпне відчуття права на нього. Він завмер, і лише повільне підняття грудей свідчило про те, що дихання повернулося. Настала мить прощання з ілюзією. Він відпустив ситуацію, відпустив спокій і ніжність, що так легко оселилися в його серці. Погладив Розмарі по голові — рух, що був прощанням дочки з батьком, а не лише казкарем.

На порозі він зупинився. Його плечі розпрямились, стаючи ширшими, вищими. Голос, що пролунав тепер, був іншим. Це був голос криги та ваги, що не терпів заперечень:

– Доки я не повернуся до опочивальні, ніхто не підійде. – Спокій та сталь линули у повітрі. Зараз він був Королем Тіней, а не чоловіком. Еллі заслуговувала на мир, який він мав захистити ціною своєї теперішньої сутності.

– Я загину тут, ваша Величносте, – твердо відповів Річард, вклоняючись, і в цих словах була не тільки відданість, але й глибоке розуміння того, що саме сталося.

Рейтан, не озираючись, пішов далі. Тінь вже обіймала його.

У головному залі його зустрів Барт. Обличчя його було напруженим, а очі — крижаними колодязями образи. Барт схопив Рейтана за комір сорочки, і цей жест був не нападом, а вимогою пояснень.

Рейтан, знаючи, що Барт має на це повне право, навіть не став відбиватись. Він терпляче чекав, дозволяючи тестю випустити пару.

– А ти що тут робиш? – голос Барта був низьким, як грім перед бурею. Він нарешті розтиснув пальці, розправляючи зім'ятий комір, немов повертав Рейтана на місце.

– У мене вчора народилися сини, – м’яко усміхнувся Рейтан, – Ваші онуки, ваша Величносте. Як я міг це пропустити?

Барт довго вдивлявся в обличчя навпроти. У цих очах була не брехня, не виправдання, а вичерпна, виснажлива любов. Король Ночі побачив батька. Повільно, немов долаючи внутрішній опір, Барт опустив руки. А потім обійняв. По-родинному, щиро, сильно. Він не просто вітав з поверненням — він пробачав за відсутність.

– Навіть не уявляєш, як нам тебе бракувало. Анна приїжджала сюди, ледве прорвалась з охороною крізь повстанців. Це якийсь жах, зовсім розслабились після того, як ти пішов на війну. Крові та шибениці давно не бачили.

– От і я так думаю, – рівно відізвався Рейтан.

– Я скоро скликаю зібрання щодо рішення цієї проблеми.

– Я допоможу. Частина моїх військ має можливість переміститись на землі Евердену та не тільки, я розкажу більш детально на раді.

– Я буду вам дуже вдячний, можете оповістити Річарда про мої плани. Він скликає усіх до північної зали. Я звільнюсь десь через годину, а зараз на мене чекає Аскорд. – Він клацнув пальцями та розсіявся хмарою.

Морський вітер одразу обійняв його, немов старого знайомого. Давно позабуті пейзажі поставали перед поглядом та змушували серце завмерти. Він був закоханий у Аскорд, навіть якщо стіни давно перестали бути йому рідними. Але, можливо… ще є можливість повернутися «додому». Маєток Скард зустрів його тишею та сірістю. Палац без правителя довго не зможе існувати і дуже скоро просто зникне зі світу.

Двері повільно відчинились, пропускаючи живе світло у зали. Люди, нездорові та похмурі, озирались та завмирали від магічної аури гостя. Той йшов до тронного залу, до самого трону, на якому сидів Ернер. Гвардійці ринулись у його сторону, щоб зупинити, але не змогли. Щось утримувало їх від бою. А потім впізнавання промайнуло у їхніх очах:

– Ваша… Світлість… герцогу.. ви.. ви повернулися!

Рейтан не звернув на них уваги та продовжив свій шлях до дядька. Надто довго він закривав очі на його дії. Легкий подув вітру оголосив про прибуття ще одного герцога – Райта. Двері за спиною з ляскотом зачинились, відрізаючи вихід та забезпечуючи конфіденційність.

Райт постав перед Ернером, наближаючись із кожним кроком усе ближче.

– Ти… – прошипів він, не гірше за змія. – Ти посмів підняти руку на мого хлопчика! Ти намагався знищити усе світло, що ховалось у невинному дитячому серці! Ти заплатиш за все, що спричинив роду.

Ернер не встиг навіть сіпнутися. Рука Райта пройшла крізь його груди, стискаючи серце. Змушуючи горіти в агонії та паніці — не маючи сили втекти.

– Ти будеш горіти так довго, як палав він… Ти відправишся у Залу Королів, і там… ми як слід відплатимо за свого нащадка. Ти більше не матимеш права належати до роду Норедерсів. – Іншою рукою король недбало махнув у сторону гобелена, і там, де колись виднівся портрет Ернера — була випалена пляма.

Пальці вчерговий раз стиснулись, а в іншу секунду Ернер розсипався у повітрі, не проголосивши жодного звуку. Райт спостерігав за тим, як пил зникав. Знайомий голос Гарольда пролунав у залі.

– Що за купу кісток ти притяг до зали? Я думав, ти вже виріс з того віку, щоб тягати усякий непотріб додому!

– Це молодший дядько Рейтана. Його доля буде вирішуватись там, він заслужив на це, – відрізав Райт, слова його линули як скрип металу.

– Не маю жодних заперечень, – вторив брату чоловік. Гарольд повернувся до короля, звертаючись уже до нього. – Ти вчинив правильно, Ернер не заслуговував на інше.

– Я знаю… але відчуття все одно дивне.

З кожним кроком він усе ближче підходив до трону, а палац змінювався зсередини. Сірі, посирілі палаци перетворювались на яскраві та живі. Стіни набули глибокого синього відтінку, а під стелею немов розлетілись хмари та сонце. Світло та Тінь сповнили простір порівну. Король легко опустився на трон, склавши ноги. Але одразу з його губ почали линути накази. Не мешканцям півночі, а вірним людям, що були у далеких кілометрах.

– Клаусе, Жозетто та Ніку. Слухайте мій наказ: відсьогодні вашим обов'язком буде відповідальність за Аскорд. Перевірте та відсійте людей – як підданих, так і гвардію. Введіть нові закони, щоб урівноважити правову систему між королівством та північчю. Клаусе, ти звернешся до Річарда та Герцога Півдня. Вони зараз займаються цими справами у королівстві, тож повинні допомогти. Я залишив камені переміщення, щоб через пів години ви були вже у герцогстві та розгрібали усі проблеми, що з'явились.

Рейтан глибоко вдихнув, немов набираючись сили, та, піднявшись, пішов далі. Справ ще багато, а часу обмаль…

Знайомі вулички притягали погляд, а в голові постійно спалахували щасливі спогади з містом. Тут, на відміну від палацу, він відчував свободу.

Знайомий замок постав перед ним, неначе з’явився з-під землі. Він пам’ятав той день, коли вперше переступив поріг маєтку, зустрічаючись зі справжніми вампірами.