Напівкровка - Король Тіней

Підіймаючись на пагорб, по спині Рейтана проти волі бігли мурашки. Дивитись на місце, де декілька днів тому було поховано його тіло… Це було химерно і жахливо, переживати все це. Але тут залишився дорогий його серцю Таер…

Промені світанкового сонця м’яко відбивались від білого снігу, сліпивши очі. Ось його погляд упав на високий пам’ятник, що потріскався і трохи нахилився. Зображений чоловік був його повною копією! Це лякало, навіюючи жах…

Його очам постав величавий вовк, що своїми масштабами навіював страх, але тільки не для нього. Опустившись на коліно, він поклав свою широку долонь на голову Таера. Після смерті Рейтана Таер не вмер, а перетворився на камінь, дочікуючись свого господаря…

— Дякую за це, Матір, — прошепотів Рейтан.

Під його рукою камінь почав тріскатись, опадаючи, руйнуючи пам’ятник та повертаючи до життя близького товариша, що бився за нього, проливаючи кров.

— Прокинься, мій вірний друже, скинь із себе марево сну та постань поруч зі мною, сильніший та вільніший, ніж раніше!

Яскравий блакитний спалах змусив зажмуритися. Наступної секунди Таер стрибнув та перекинув його на землю, тикаючись носом у захваті.

— Господар! — пролунав уже знайомий гарчащий голос.

— Це я, — засміявшись, Рейтан гладив пухнасті вуха.

Таер тільки фиркнув, на помсту поважно ввалившись на Рейтана, придушивши його двохсоткилограмовою тушею. Ще перейматися треба за цього невдячного! А Рейтан тільки ще дужче розсміявся.

Повернувшись до маєтку, Рейтан відмітив, що ще дуже рано, але йому потрібно було поговорити з Річардом. І, пересилюючи бажання дати йому поспати, Рейтан пішов будити його. Двері з тихим шурхотом відчинились, і в напівтемній кімнаті впізнавався силует господаря покоїв, що бентежно крутився на ліжку та щось бурмотів.

Налякавшись, Рейтан швидким кроком наблизився та сів на край ліжка. По щоках Річарда текли сльози, а обличчя мало майже болісне вираження, наче жах приносив йому фізичний біль…

«Річарду здавалось, що ще хвилина, і він не витримає – вмре…

Річард не міг зробити й подиху, ридання душили його. Він уже не пам’ятає, скільки так сидить, час не має значення. Він, склавши руки й сховавши в них обличчя, сидів біля Рейтана. Його тіло лежало на ліжку, вкрите ковдрою. Рейтан виглядав настільки спокійним та безтурботним, що складалось враження – він просто заснув. Тільки-но… назавжди. Він міг наяву побачити, як Рейтан навіть зараз міг підійти й сказати:

— «Навіщо ти плачеш? Я радий, що моя смерть була не марна, що я зміг заплатити невелику ціну за твоє життя, Річарде!» — він знову б посміхнувся йому своєю променистою усмішкою.

Річард підняв голову та крізь пелену сліз дивився на Рейтана. Він сотню разів хотів накричати на нього, довести, що Рейтан набагато цінніший, ніж він міг собі уявити.

— Ти вартуєш двадцяти моїх життів, навіть більше! Навіщо ти зробив це!... — Кричав він у порожнечу. Спалах злості швидко зникав, змінюючись безпросвітним сумом та безкраїм болем. — Навіщо ти мовчав! Ти страждав і мучився в агонії та продовжував посміхатись і віджартовуватись, мовчав до останнього! Доки не стало пізно! — Річард стукнув кулаками по ліжку та знову втулився обличчям у свої долоні, які міцно тримали спокійні, холодні та мозоляні пальці його руки…

— Річарде! — крізь товщу води почувся до болю знайомий голос. Це просто галюцинація…

— Річарде! — ще голосніше та впертіше. На плечах відчулись теплі пальці.

— Це не може бути він, він вмер… Це просто сон.

— Річарде! Благаю тебе, прокинься!»

Річард різко сів у ліжку та майже одразу потрапив у міцні обійми знайомих рук. Ці нетремтячі пальці завжди приносили спокій у його душу… Вони не були мертвецьки холодними, вони дарували тепло, якого так невистачало в його житті. Навіть зараз, коли від Рейтана пахло морозним холодом та хвоєю, він дарував тепло. Його руки ніколи не були холодними. Ніколи не будуть…

— Річарде, ну от чого ти мовчав… — тихо зітхнув Рейтан, збираючись відпустити від себе Річарда, та той не дав.

— Ще трохи… — він більше нічого не зміг видавити з себе, та цього і не потрібно було.

— Добре… Я нікуди не поспішаю… — щоб заспокоїти його тривожне серце, мовив Рейтан. Останнє, що хотів Річард – щоб через його дитячі прохання Рейтан не втрачав час.

— Вже завтра на мою голову паде непідйомний тягар, — тихо мовив Рейтан, не рухаючись. — Я хотів би, щоб це жодним чином не зробило мене в ваших очах манірним монархом, що чхати хотів на своїх друзів. Нічого не зміниться, і я буду таким самим, як зараз… Єдине, я хотів би попрохати тебе бути моєю правою рукою. Я б не обтяжував тебе таким тягарем, але я точно знаю, що Клаусу буде не до того. А Нат збирається після навчання піти під крило до Арчі. Я не можу взяти будь-яку людину з вулиці та дати їй таку владу, просто не зможу зробити й подиху поруч із нею... — Рейтан продовжував, казати тихим голосом.

Річард не вірив своїм вухам. Цей чоловік віддав за нього своє безцінне життя, а тепер так просто віддає посаду правої руки… Може, це якась пастка? Чи жарт? Річард не знав, що і казати, настільки сильно по ньому вдарили ці слова. Це не просто посада – це обов'язок перед королем та народом. Він буде тим, хто займає друге після короля місце, і був зовсім не впевнений у тому, що зможе впоратись з обов'язком, що впаде на нього.

— Я зрозумів, — тихі слова Рейтана спочатку здавалися маревом, а потім відчулись, як щось незмінне. Оговтавшись, Річард відсторонився та, узявши здивованого Рейтана за плечі, невпевнено мовив:

— Я згоден… Просто… Я не хочу нічого порушити.

Рейтан не вірив своїм очам. Великий і страшний Кривавий Барон сидів у скорботних почуттях і дивився куди завгодно, тільки не на нього.

— Я вірю в тебе! Я впевнений, що можу покластись на тебе! — Промениста усмішка не згасала з його вуст.